Мер Бахмача узяв за ручку ВІЛ-інфікованого хлопчика і привів до школи. Так малого прийняли до першого класу

— Та ну, уже все забулося, — говорить Павло Миколайович. — Що я особливого зробив?
— Ні, не забулося, — переконую. — Бо зазвичай такого просто не буває.

«А чому мені не можна до інших діток?»

У хлопчика немає батька, мати в тюрмі. Вона пила, гуляла, кололася. Зустріла такого самого, і він заразив її ВІЛ-інфекцією. Крали на полі мак і попалися. Його посадили відразу, а їй дали відстрочку, бо була вагітна. Треба було ходити до міліції, відмічатися. Треба було зав'язати з випивкою, приймати спеціальні антивірусні препарати. Вона нічого цього не робила. Хлопчик народився у Бахмачі, з ВІЛ-інфекцією. У чому дитя винне?
Двічі на день він приймає спеціальні препарати. Хлопчик ріс би, як усі, але йому ще раз не пощастило — його діагноз, ВІЛ-інфекція, став відомий усьому Бахмачу. Діагноз розголосили.

З першого дитсадочка його «вичистили» за три дні. Пояснення було просте: «З нашими дітьми ВІЛ-інфікований ходити не буде». Тоді хлопчик пішов у садочок за місцем проживання. Тут відмовити не могли. Зате всім батькам оголосили: «У нього ВІЛ. Думайте, він може вкусить, поцарапать...» Приходили «свіжі» батьки і дізнавалися: «Ось у нас є такий хлопчик, що робить?..»
Батьки завалили заявами: «В нашу групу просимо не переводити». Більше того, вони ставали на дверях і не пускали хлопчика в садок. Мітинги водили. Підлість ситуації в тому, що він у Бахмачі не одна така дитина. Але про діагноз інших був мовчок.
Хлопчик ходив у групу дитсадка один. У групі повинно бути 15-17 дітей, але якщо садочок переповнений, буває і більше двадцяти.

З ним одним працювали няня і вихователька. Щоб це стало можливим, знадобився розгляд питання на сесії міськради. Депутати проголосували за те, щоб залишити у садочку групу з малою чисельністю дітей.
Два роки хлопчик був сам у групі. Виховательки мінялися, а от няня звикла до нього. Малий запитував: «А чого я сам? Чому мені не можна до інших діток?» Він виявився спокійний, усім цікавився, не озлобився.
Найбільше йому подобалося, коли дітей виводили на прогулянку. Отут він уже бігав разом з усіма, сидів у одній пісочниці.

— У групі боялися, надворі не боялися? — почуте не вкладається у голові.
— Виходить, так. Він звичайна дитина. Його укусила за спину Настя, під час прогулянки. І нічого Насті не сталося. Жива-здорова

Вчителька боялася, що не набере клас

Що маємо в сухому підсумку? Три роки хлопчик ходив у дитсадок. Виховательки регулярно проходять профогляд: аналіз крові, рентген, гінеколог. Хто був здоровий, той і залишився здоровий. Те саме можна сказати і про дітей. Теорію про те, що ВІЛ не переходить побутовим шляхом, перевірили на практиці.
У садочку можна було створити окрему групу і оплачувати її. А що робити у школі? Створювати окремий перший клас? Питання стояло дуже гостро. Вирішили піти до школи за місцем проживання. Вчителька дуже боялася, що не набере клас. Адже батьки були ті самі і так само непримиренні. Кричали: «Ми не приведемо дітей на 1 вересня!» «Ми не хочемо, щоб він ходив у один клас з моєю дитиною!»
Почалися поради: переведіть його на індивідуальну форму навчання. Нехай сидить вдома. А ще краще — здайте в інтернат, подалі від Бахмача. Нема хлопчика, нема проблеми.
Тоді, влітку 2011 року, Павло Шимко, міський голова, запросто міг би зробити вигляд, що нічого не знає, що це не його справа. І доля хлопчика була б назавжди поламана, він би не позбувся статусу ізгоя, «прокаженого».

Але Павло Миколайович вчинив інакше. Його підтримала Ірина Левченко, голова опікунської ради, секретар міськради. Підтримав директор школи. (Як ви розумієте, я розмовляла з багатьма людьми, всі прізвища знаю, але називаю тільки ті, що не вказують прямо на хлопчика).
Вирішили — треба йти в школу і вчитися разом з дітьми. І коли настало перше вересня, Павло Шимко посадив малого у свою службову машину і привіз до школи. А потім узяв за ручку і привів на лінійку. Поставив до інших діток. Довелося його приймати.

«Ми сподіваємось, що він вилікується»

— Павле Миколайовичу, а зараз руку подаєте при зустрічі цьому хлопчику, який уже став другокласником?
— Аякже. Ми по-чоловічому вітаємося.

— Страху нема?
— Нема. І не тільки в мене. На міській ялинці для дітей, які під опікою, він з усіма водить хороводи, віршики розповідає. Дитина не відчуває себе білою вороною. У нього в такій стадії ВІЛ, що сучасними методами може бути вилікуваний.
Він не один такий. Але про другу дитину не було розголосу. Серед нас багато ВІЛ-інфікованих людей, ми просто не знаємо.

— Він один сидить за партою?
— Спочатку сидів один. Тепер уже ні.
Поки що ситуація спокійна. Коли хлопчик підросте, буде вік статевого дозрівання, треба буде батькам вдома поговорити про це, пояснити. Але якщо застосовувати запобіжні засоби, в чому біда? Зрештою, треба вирішувати проблеми по мірі їх надходження. Ми надіємось все-таки, що він вилікується.

— Звідки у вас таке ставлення?
— У мене батьки — медики. Батько, Микола Павлович, — колишній головний лікар міжрайонного тубдиспансеру, депутат Чернігівської обласної ради. У 58 років він пішов на пенсію. Підготував собі заміну і перейшов працювати рентгенологом. Один з найкращих рентгенологів, рентген-діагностів. Мати — лікар-стоматолог, зараз працює у приватній клініці. Щодо ВІЛ я радився з батьками. Крім того, я сучасна людина.
Мені доводилось і раніше стикатися з ВІЛ-інфікованими, ще коли я працював на залізниці майстром лісу. Перший фах у мене інженер лісового господарства, потім уже я закінчив Харківську юридичну академію.

— Де майстер лісу може зустріти ВІЛ-інфікованих?
— Є така служба ПЧЛ (лісозахисні насадження). Туди приходять і п'ятнадцятидобовики, і ті, хто з місць позбавлення волі.
Туберкульоз зараз набагато страшніше за ВІЛ, я вважаю. Тим більше, що він модифікується постійно. Він хіміостійкий, хіміорезистентність у нього формується, тобто отрутою його не вб'єш. Також страшний гепатит, його дуже важко лікувати. ВІЛ вийшов на той рівень, який медикаментозно можна лікувати, продовжити життя людині.

Довідка:

ВІЛ не можна заразитися через потиск руки, чашку-ложку, постільну білизну. Тільки якщо обмінятися кров'ю, грубо кажучи прикласти відкриту рану до іншої відкритої рани. Як правило, зараження відбувається статевим шляхом або через спільний шприц Здавалось би, всі це знають. Але є сліпий страх перед невідомою невиліковною заразою.

Ольга Макуха, тижневик «Вісник Ч» №8 (1398)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.