Чернігівські шерифи

Професія дільничного, напевно, одна з найважчих і найвідповідальніших у міліції. Адже потрібно одночасно бути і психологом, і оперативником, і соціологом, а інколи й бійцем «Беркуту». Нині в обласному центрі працює 108 дільничних. Тобто один чернігівський шериф охороняє спокій понад двох із половиною тисяч людей.

«Вгамуйте сусідів, бо від них немає спокою ні вдень, ні вночі…», «Приїжджайте скоріше, чоловік напився, дебоширить, виганяє мене й дитину з дому…», «Зробіть що-небудь, немає життя від цих наркоманів, шприци лежать і в поштових скриньках, і біля сміттєпроводу…» – із цими проблемами найчастіше звертаються жителі Чернігова до дільничних. Крім того, їм доводиться перевіряти раніше засуджених, які перебувають під адміністративним наглядом, та тих, у кого за плечима дві чи більше судимостей. Головне в роботі дільничних інспекторів – профілактичні заходи серед населення, вміння вислухати людину, розібратися в суті проблеми.

«Дільничними не народжуються, ними стають»

Андрій Динник працює дільничним уже чотири роки. Нині він майор міліції, старший дільничний інспектор Новозаводського райвідділу міліції, що в Чернігові. Народився в Ніжині. Після школи вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ. Із 2002 року живе й працює в Чернігові, спочатку служив у внутрішніх військах МВС, а з 2008-го – у міліції. Уже майже рік працює в дільничному пункті №3, що по вулиці Ціолковського, 14.
– Який район обслуговує ваш дільничний пункт міліції?
– Шерстянку, селища Астра та Зарічне, також райони біля Нафтобази та ТЕЦ.

– Скільки працівників у вашій дільниці?
– Четверо.
– Встигаєте, адже цей район неспокійний?
– Графік у нас дуже напружений. Буває в день 2-3 виклики, а буває й до десятка. Тож потрібен як мінімум хоча б ще один працівник.
– З чого починається ваш робочий день?
– О дев’ятій збираємося на нараду у райвідділ, звідти – на дільницю, перебуваємо там до 12-ї, а ввечері – від 17-ї до 22-ї години.

– Чому обрали саме цю професію?
– Так склалося. Стати міліціонером я вирішив ще в школі, хоча, звичайно, тоді не знав усіх нюансів цієї професії. Знаєте, дільничними не народжуються, ними стають. І для цього потрібно докласти зусиль.

– Вам доводиться спілкуватися з людьми, що вже ставали на стежку злочинності, утихомирювати сімейні скандали, сусідські «війни». Робота дільничного непроста, та все ж чим вона вас приваблює?
– Можливо, це прозвучить банально, але найбільше задоволення отримую, коли вдається допомогти людині вийти зі складного становища, врятувати життя. Пам’ятаю, півтора року тому зателефонували жителі однієї з багатоповерхівок і повідомили, що їхня старенька сусідка вже кілька днів не виходить з квартири. Довелося викликати бригаду верхолазів, щоб потрапити в приміщення. Виявилося, що жінці стало зле, вона знепритомніла й не змогла ні швидку викликати, ні сповістити про недугу сусідам. Усе обійшлося благополучно, стареньку врятували.

– А що найважче у вашій роботі?
– Дуже важко спілкуватися з людьми з неадекватною поведінкою, із тими, хто зловживає спиртним, наркотиками. Від їхніх вчинків страждають рідні, близькі. Врешті, цими згубними звичками вони заганяють себе у глухий кут.

«Спасибі, що вгамували… бабусю»

Міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко дав доручення налагодити більш тісний зв’язок між місцевими громадами й дільничними. Така співпраця є запорукою своєчасної профілактики правопорушень та оперативного розкриття вже скоєних злочинів. Нині на Чернігівщині триває операція «Візит», у рамках якої дільничні інспектори області мають обійти всі помешкання та квартири, аби познайомитися з громадянами. А також залишити свою візитку, де вказано ім’я, по батькові, прізвище, контактні телефони, інформацію про найближчу дільницю й час особистого прийому дільничного.
Минулого понеділка журналісти «Деснянки вільної» кілька годин «працювали» разом із шерифами дільничного пункту міліції №3 Андрієм Динником, Сергій Звездарем та Олександром Майсаком. Для них це був звичайний робочий день. Ми ж отримали нові враження, інформацію та на власні очі побачили особливості роботи дільничних.
Зазначу, що всі хлопці на дільниці молоді (найстаршому лише 32), а отже, енергійні, завзяті та з почуттям гумору. Але відчувається, що кожен із них душею вболіває за справу, яку обрав.
– Дільничним я працюю з березня 2009 року, – розповідає Сергій Звездар. – Робота мені до душі, якраз на мій характер, адже не можу довго всидіти на одному місці. А ще, тільки не сприймайте мої слова як пафос, мені подобається допомагати людям. Багато в нас і паперової роботи, але тут також є своє плюси – навчився швидко друкувати на комп’ютері.
Раз у раз нашу розмову переривали телефонні дзвінки та відвідувачі. Декого з них дільничні заздалегідь запросили на бесіду, дехто прийшов, аби зарадили їхній біді.
– Мені постійно телефонують із одного й того ж номера й погрожують, думаю, що це «дружки» мого чоловіка, – схвильовано розповідала молода жінка.
– Ми розмовляли з вашим чоловіком, він запевняє, що нікого не підмовляв…
– Спасибі, що вгамували мою бабусю, а то як вип’є зайвого – життя нікому не дає, – дякував дільничним молодий чоловік. (Виявляється, й таке буває, не лише молодь бешкетує).
– Завітайте, будь ласка, ще раз до гуртожитку, знову наш «герой» коники викидає… – попросила комендант.

«Шкода сироту, але…»

До речі, дільничний пункт розташований у тому ж приміщенні, що й гуртожиток, де мешкають переважно студенти Чернігівського державного інституту економіки та управління. Тож, не гаючи часу, разом зі старшим дільничним Андрієм Динником попрямували до гуртожитку. Нас зустріла вихователь Алла Генераленко.
– Немає сил із цим хлопцем, – ділиться Алла Андріївна. – Різних на своєму віку бачила, але такі вкрай рідко зустрічаються. З одного боку , дуже шкода хлопчину, з іншого – те, що він витворяє, ні в які рамки не вкладається. Цей хлопець – сирота, виріс в інтернаті, тож ні до чого не приучений. Після училища вступив до інституту, але навчається погано, не ходить на заняття, п’є, гуляє. Одного разу його вже вигнали з інституту. Тепер удруге навчається на другому курсі. Нині він має великі гроші, держава щомісяця платить понад три тисячі гривень. Це навіть більше, ніж моя зарплата та пенсія. Гроші немалі, тож і на приятелів вистачає. Але через рік-два ці кошти перестануть надходити, і що тоді? Скільки я вже з ним про це розмовляла, скільки втлумачувала, і не лише я, та все даремно… Вчора п’яним намагався влізти через кватирку до гуртожитку, але не зміг. На півдорозі застряв: ноги – на вулиці, голова і руки – у приміщенні. Так і висів, поки комендант не допомогла вибратися з «пастки».
Дільничний укотре переговорив із горе-студентом, але зізнався, що всі спільні зусилля поки що марні, хлопець не хоче братися за розум. На жаль, трапляється й таке…

Ремонт – це вже відпочинок

– А як ви любите відпочивати, як проводите дозвілля? – цікавлюся в дільничних.
– Для мене навіть ремонт удома – і то відпочинок, – зізнається Олександр Майсак. – Улітку люблю рибалити, плавати.
– Все як у звичайних людей, – додає Андрій Динник. – Зустрічаємося з друзями, інколи ходимо з дружиною в кіно, театр. Щоправда, дуже мало часу на ці втіхи залишається, адже головне – робота…


Вихователь гуртожитку Алла Генераленко розповідає Андрію Диннику про витівки юнака

Лариса Потапенко, «Деснянка вільна», фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.