«Гримаси» чернігівської двомовності, або чому облдержадміністрація – україномовна, а мерія – російськомовна?!

«Гримаси» чернігівської двомовності, або чому облдержадміністрація – україномовна, а мерія – російськомовна?!

Те, що ми бачимо на цій фотографії, інакше як «гримасою двомовності» не назвеш. Без сарказму нормальною людиною ця ситуація навряд чи може сприйматися. До речі, якість фото не дозволяє розгледіти, що мовне роздвоєння тут не двократне, а… трикратне. Річ у тім, що там, за віконним склом крамнички на П’ятницькій, на всю його широту й висоту виставлено рекламний плакат з текстом, зробленим… і третьою мовою - англійською. Та ми все ж таки обмежимося аналізом «двомовності», яка склалася в Чернігові.

Взагалі-то, «обличчя» міста над Десною скалічено вищезгаданими «гримасами» дуже сильно, - часом це вже й не обличчя, а настільки потворна «морда», що й придивлятися не надто хочеться. Тільки-от, на жаль, доводиться. Якщо ж ти ще й у сфері журналістики працюєш, то хоч як свою пику відвертай, не допоможе, - однаково дивитимешся, бачитимеш (читай, слухатимеш і чутимеш). Кривись – не кривись, а так воно є, і що робити, щоб так не було, поки що точно не знає ніхто.

Дуже не хочеться, щоб у читача склалася думка про упередженість автора. Скажу більше, довго роздумував, якою мовою писати цей матеріал…
Ось аргументація на користь російської: на сайті «Gorod», куди я планував «прилаштувати» статтю, користувачі Інтернету досі бачили здебільшого російськомовні статті і замітки, до того ж я є професійним журналістом і, хоча переважно пишу українською, аж ніяк не завадить зайвий раз «потренуватися» недержавною…

І все ж таки я віддав перевагу українській. Інша аргументація переважила. Ось вона: якщо і я не писатиму українською на «Gorod», то хто це робитиме взагалі?! Не секрет, що над наповненням цього сайту працюють журналісти СMG (Чернігівська медіа-група. – Авт.), які «набили руку» саме на російськомовних текстах, - бо ж досі, за виключенням тижневика «Чернігівщина», всі періодичні видання, які належать СMG, є російськомовними. І аргумент другий – лінивство (пишучи українською, я роблю звичну для себе справу, тож напишу, як кажуть, «на одному диханні» (що я і роблю зараз)…
Отже, йдучи по улюбленій П’ятницькій, я побачив над крамничкою цей яскравий приклад «інтернаціоналізму» і всім тим, що накопичувалося в серці роками, раптом захотілося поділитися із земляками. Ділюся!

Сон літньої ночі

Задумуватись про те, в якому – російсько- чи україномовному - місті живу, я почав давно, - десь в середині 90-х років. Жив недалечко від ресторану і літньої ночі, коли у квартирі виникала «сахара» (про кондиціонери тоді ми лише чули), відчиняв вікно або хоча б кватирку. Розчиняв, і до кімнати разом з прохолодою починали вриватися обридлі звуки «недоношених» пісеньок, які вилітали з також розчинених вікон ресторану… Звідти (о першій ночі!) „для наших дорогих гостей” лунало здебільшого: „Господа офицеры… за Россию и свободу до конца”... Я лютував тоді, ненавидячи ці пісні і думаючи про те, що «за Росію і свободу водночас не буває, - росіяни востаннє переживали «іґо» аж за часів монголів». Затягуючись черговою цигаркою (заснути однаково не міг), я роздумував про те, — яка б доля спіткала такий заклад у місті французькому, коли б там щоночі співали пісень, присвячених „панам британським офіцерам”... Пісень українською мовою в чернігівських ресторанах мені чути не доводилося…

А далі було ще «прикольніше». Зайде одна нічна компанія в ресторан, хильне скільки схоче (чи зможе), на її місце приходить інша, а та — перша — розповзається по прилеглих подвір’ях. І під самісінькими вікнами житлових будинків починало лунати: „Ой, мороз, мороз, не морозь меня”, що у літньому пеклі звучало вже зовсім по-ідіотськи...

У кожного свій шлях до сприйняття проблеми всім серцем. Мій був отаким… І ось зараз я думаю про те, що, якби тоді під моїми вікнами о третій годині ночі регулярно лунало «Розпрягайте, хлопці, коней!», хто-зна, може, я був би в іншому таборі. А що питання двомовності чітко «розрубало» українське суспільство на два табори, то щодо цього немає сумніву. І кожен думаючий громадянин мав вже досить часу, щоб знайти собі місце в одному з цих таборів.

Президенти-ініціатори і чиновники-папуги

Саме тоді, у середині 90-х питання «двомовності» («другої державної мови» і т. д.) починали «роздувати» в засобах масової інформації політичні сили. Щоправда, робили це вони чомусь лише напередодні виборів. Потім швиденько згортали цю свою діяльність, сідали «на дно» і виринали на поверхню лише за п’ять-шість місяців перед наступними виборами.

Один наш земляк Кучма, який у 1994 році прийшов до влади на хвилі неприязні значної частини населення України до мовної політики президента Кравчука, чого вартий! До виборів Кучма обіцяв зрівняти в правах дві мови і завдяки цьому отримав президентське крісло. Але, щойно прийнявши присягу на вірність народу, «Леонід ІІ» спокійнісінько перехопив естафету свого попередника і навіть сам українською заговорив. Отакий зигзаг!.. А хто очікував, що українською заговорять Тимошенко, Янукович і навіть Суркіс з Червоненком?! Ніхто. Але і з ними відбулися ці чудові перетворення. І, до речі, продовжують відбуватися (он Гриша Суркіс щоразу краще говорить державною, - певне, до ЄВРО-2012 готується, а 4 липня у Савіка Шустера так говорив, що багато хто позаздрити міг би). Виходить, російська є вигідною представникам великої політики тільки тимчасово чи перманентно?! Щоправда, є «один у полі воїн» - Азаров, який, зрозуміло, «насмерть» стоятиме у своєму незнанні державної. Ну, цього політика зрозуміти можна, - у 66 років йому аж ніяк не хочеться витрачати час на вивчення державної. 

Але коли ж насправді Суркіс та інші російськомовні політики всерйоз взялися за вивчення державної? Та тільки тоді, коли Президентом України став україномовний громадянин!  Я переконаний, що маленький Льоня Кравчук, який на Волині народився, говорив українською. Я також вірю в те, що юний Льоня Кучма у Чайчиному говорив цією ж мовою, щоправда – з усіма її полісько-сіверськими «варіаціями». Але потім обидва Льоні подалися в радянські номенклатурники і… все. Діти і внуки двох перших президентів України говорять російською – всім це відомо…

А от Ющенко – це інше. У щире прагнення цього Президента зробити українську справді державною повірити неважко, - людина, яка говорить материнською мовою вдома з дружиною і нащадками та має важелі, щоб підняти її статус, щиро хоче це зробити. І може, -навіть, якщо Ющенко ні на що інше, як глава держави, нездатний… Політичні опоненти - олігархи, бізнес-інтереси яких президент не зачіпає, готові «здати» йому цей «редут», - хай, мовляв, тішиться… «Ти наш бізнес не чіпай, а ми – ТВОЮ мову!» І щоб показати свою лояльність, вони навіть самі почали вивчати державну…

На ниві боротьби Президента за «єдину державну» зроблено вже багато. І зроблено без надмірних зусиль. Адже ж наші посадовці, як ті папуги – звикли копіювати «старших», повторювати за ними. І повторюють… Вся чиновницька братія, яка своїм призначенням на посаду зобов’язана «помаранчевим», кинулася до підручників та репетиторів. Хоча на місцях не завжди так, як у столиці…

Губернатори – україномовні. Єдине виключення – «помаранчевий» Атрошенко

Давайте на секундочку повернемось в середину 90-х. Тільки вже до Чернігова. Варто не забувати, що тоді ще не було Партії регіонів, і «палкими прихильниками» російської в місті над Десною себе декларували лише ліві – комуністи та «вітренківці». Для них це було цілком природно, і, коли обласний комітет Комуністичної партії України очолив Володимир Лещенко, який чудово володів українською мовою, це виглядало просто сенсацією.

А на сьогодні мовна ситуація в чернігівському політикумі виглядає вже зовсім анекдотичною, - Володимир Лещенко (КПУ) та Петро Шаповал (Партія регіонів) - голови обласних організацій політичних сил, які на своїх прапорах несуть ідею двомовності – набагато краще володіють українською, аніж деякі їхні політичні опоненти, які представляють так звані «демократичні сили». Яскравий приклад - голова обласної ради бютівка Наталія Романова, яка досі сипле русизмами і часом з великою потугою вимовляє українські слова. А один з кандидатів на керівництво в обласному БЮТі Валерій Дубіль державною зовсім не володіє.
Скажу більше, єдиним російськомовним губернатором у нас був той, хто прийшов у сірий будинок на Красній площі на хвилі… «помаранчевої» революції. Дивно, але тоді не знайшлося у «помаранчевих» людини, яка б вважала українську рідною. А слухати Владислава Атрошенка в моменти, коли той намагався говорити державною, було не менш смішно, аніж Миколу Азарова.

Решта ж очільників чернігівської облдержадміністрації – Валентин Мельничук, Петро Шаповал, Микола Бутко, Микола Лаврик, Володимир Хоменко володіли (і володіють) українською так, ніби вона їм рідна (до речі, так воно і є, - виключення хіба що – пан Мельничук).

До всього цього можна додати, що фактично всі посадовці виконавчої гілки влади в регіоні, які займали високі місця на щаблях ієрархічної драбини, досконало володіли державною мовою. Були (і є) виключення – Олександр Бєльський, наприклад, але вони поодинокі.

Рудьковський на «броньовику», або Чому мерія говорить російською?

Тепер давайте поглянемо на ту гілку влади, якою не в Києві «крутять», а яку ми самі собі на шию саджаємо – обираємо, тобто. Мова про мера і мерію. Обравши міського голову, городяни таким чином дають йому право разом з міською радою формувати склад міськвиконкому., тобто набирати на роботу людей. І яких набрали? Якою мовою говорять там?

Вам, шановний читачу, напевне, не раз доводилось чути, що «українське село є колискою культури і мови». Мені доводилось. Я вірив, що воно і справді так. І ось у 2006 році чернігівці обрали собі мером Миколу Рудьковського. Цей достойник в селі (у Бобровицькому районі) виріс, школу  там закінчив. Та й коли перед  виборами, «захищаючи права громадян», Рудьковський на «броньовику» штурмував стіни «соколовської» мерії, він українською свої промови виголошував. Ну, все, - подумав я, дізнавшись, що на виборах у березні Коля переміг Сашка, - знаю я цих сільських хлопців, - зараз у мерію напхає селюків і там заговорять українською…

І Коля таки напхав. Першим заступником нового мера став Валерій Кокоть – виходець з Корюківщини, заступником – Людмила Сенченко з Сосниччини, секретарем міськради – хлопець з села Кувечичі Віталій Голець, начальником відділу по зв’язках з громадськістю – Ірина Соломаха з Ріпкинщини… Корінні чернігівці навіть обурювались засиллям «селян» у міській владі, але… 
Але українська мова у стінах мерії так і не залунала! Рудьковський втік, Соколов повернувся, селяни злилися з городянами (один Кокоть «не витримав лихої долі», утік у бізнес) і все стало, як і було раніше. Мерія говорить російською!

Висновок – від влади, обраної на місцях і не пов’язаної з політичною силою, яка декларує себе як проукраїнська, чернігівцям годі очікувати кроків щодо українізації міста! Запитую: чому заговорила українською голова облради Романова? Відповідаю: бо такою є теперішня політика блоку Юлії Тимошенко, до якого входить Романова. Екс-мер Рудьковський входив до іншої політичної сили, а мер Соколов не входить до жодної.  

Аби посадовцям зручно
 
Повернімося до виконавчої гілки влади. Дуже пристойна українська мова лунає в Чернігові і області з офіційних трибун, на нарадах і різноманітних заходах, під час спілкування з пресою. Інша річ, що чимало посадовців тільки-но «залишаються без краватки», як одразу переходять на російську. І чим нижча в такого чиновника посада, тим частіше це буває. І це при тому, що на тих – нижчих – посадах працюють молоді люди – ті, хто вже точно українські школи закінчував!

Ну, з цим важко щось вдіяти… Що це - «комплекс меншовартості», про який любили говорити патріотично налаштовані гуманітарії останніх років з 15? Не думаю. І не лише тому, що, по-перше, не люблю «затяганих і замусолених» фраз, а, «по-друге»,  гадаю, що тут інше. Це, на мою думку, те, що професор Преображенський із серцем назвав: «Клім Чуґункін». Тільки на відміну від булгаковського Шарікова, у наших героїв діагноз можна піддати лікуванню і очікувати цілком позитивного результату. Мабуть, просто «коліщатко» в їхніх головах заїдає і коли «механізм» добряче струсонути, то все стане на свої місця. Але виникає запитання, - навіщо і чи потрібно це робити? Їм – посадовцям - так комфортно: на нараді (з начальством) державною, в своєму кабінеті (з підлеглими) – недержавною, в коридорі – нею ж, а на вулиці, вдома і в інших місцях можна під настрій таке «загорнути», що інтернаціонально сприймається.  Ну, й нехай собі живуть так, як їм подобається. Головне те, що в кожній владній структурі є фахівці, які грамотно ведуть бухгалтерську й правову документацію і так званим «пересічним» громадянам навряд чи загрожує небезпека постраждати через те, що той чи інший начальник не говорить державною, не може оформити документів і т. ін. Це – перший висновок.

Висновок другий - жодного натяку на дискомфорт від того, що їм часом доводиться користуватися українською мовою, серед чернігівських посадовців немає. Чернігів – не Донецьк, де нещодавно міська рада прийняла безпрецедентне рішення щодо недопущення збільшення україномовних класів у школах і груп у дитсадках.

Отже, всім, виходить, добре, – «маленькі» люди нічого не втрачають від того, що «великі» не хочуть розмовляти українською мовою завжди, а не під час урочистостей «з приводу» чи нарад «з нагоди»… До всього додам, що «маленькі» чернігівці й самі не надто хочуть переходити на державну. А якщо говорити вже зовсім відверто, то левова частка земляків-городян і сама не знає, якою мовою спілкується щодня. Бо те, чим розмовляє, називається дуже просто – суржик. А більш-менш грамотну українську чи російську чернігівці, як і більшість українців, чують з екранів телевізора (тільки не з «Лесі і Роми» і не з «Ментів», а з випусків новин, та й то - тоді, коли диктори, а не прем’єр-міністри говорять).

Але при цьому не можна не відзначити, що за останні п’ятнадцять років чернігівські школи і дитячі садки без жодного напруження перейшли на українську мову викладання, а місцеві вищі навчальні заклади зробили це й зовсім легко. Юне покоління тепер має змогу отримувати кваліфіковану освіту державною мовою.

Не люблю брехні і брехунів!

Додам, що за цей період всі ті, хто у зрілому віці захотів вивчити державну, зробив це. Кому від цього стало гірше? Та нікому! А мовна демократія в Чернігові є абсолютною. Хочеш – спілкуйся українською, хочеш – російською, хочеш – суржиком з усіма його варіаціями (ріпкинським, коропським чи чернігівським).  Бажаєш читати місцеві газети українською – прошу дуже, ось тобі «Гарт», «Деснянська правда», «Вісник Ч» і т. ін. Бажаєш російською – до твоїх послуг той же «Гарт» (російськомовний варіант), «Семь дней», «Весть» та ін.  

Тоді в чому ж проблема полягає? Навіщо постійно із «запилених архівів» питання: «Двомовність чи одна - державна?» Розумію, що в Донецьку ситуація, може, й інша. Поразка Януковича у 2004 році озлобила тамтешній люд. Сприймаючи її як ляпас цілому регіону і його мешканцям, донбасівці чітко розподілили, що «добре», а що «погано». До першої категорії належать «Ющенко, «Динамо» Київ і українська мова», до другої – «Янукович, «Шахтар» і російська». Та пройде трохи часу і у них це минеться. Ось побачите, шановні читачі, - на наступних президентських виборах за кого Донецьк голосуватиме, якщо у перегонах не братиме Янукович. А що так і буде, у мене немає сумніву…

Але повернімося до Чернігова і мовної теми. У нас, в місті, а, тим більше, в області зовсім не те, що на Донбасі. І якщо всім нам так добре в ситуації, яка є, то, наприклад, на якого лисого дідька я вже цілу годину витратив на всю цю писанину?! А тому, що привід є! Мені набридли політичні пристрасті навколо мовного питання. Набридло те, що політики розколюють мій народ, маніпулюючи свідомістю співгромадян. Це – по-перше. Далі, - я звик економити свій час і, витрачаючи його на перегляд випусків теленовин, хочу мати лаконічну й цікаву інформацію, а не слухати про те, як у Криму «бандерівці утискають російську». Це, до того ж, – брехня, а я не люблю брехні і брехунів. Це - по-друге.

І по-третє, - мені набридли «гримаси двомовності». Вони – ознака некультурності суспільства, членом якого є я. Мені соромно за нього. І не треба мені розповідати, як там у Бельгії чи Швеції. Ми не там, а тут! І державний статус української мови ніколи не знівелює значення російської в Україні! Натомість офіційна двомовність завдасть непоправного удару по державі, її правовій системі та галузі освіти і науки, спричинить повний хаос в усіх сферах життя країни і суспільства. Уявімо, який бардак почнеться! Одні судові процеси, зініційовані знову ж таки політиками, скільки відберуть сил і часу у людей! Допустити цього не можна!

З державною комфортніше!

Вихід один, зрозуміти нарешті, що політики тільки використовують мовне питання, як інструмент збирання голосів перед виборами і що будь-хто, тільки-но прийде до влади на загальнонаціональному рівні, відмовиться підтримувати ідею двомовності! Свідком цьому ми вже були не раз! Чому так відбувається? Дуже просто, - у політиків, коли вони стають державними діячами, з’являється маса радників. Радники ці зазвичай є набагато мудрішими за своїх начальників і «допомагають» їм зрозуміти, що є вигідним державі і суспільству. Це - аж ніяк не двомовність!

Усвідомивши все перераховане вище, ми маємо зрозуміти й іще одне, а саме - хай процес впровадження української мови в усі сфери життя суспільства штучно гальмується, але він є незворотним! І опиратися йому немає сенсу! Не хоче української мови влада Чернігова чи Донецька, ну, й нехай. Прийде час і їм однаково доведеться розчинити ворота міста, впустити туди українську і викинути білий прапор (я не натякаю на прапор Чернігова, нещодавно затверджений міською радою). А культурній людині, яка до того ж бажає досягти успіху – професійного, бізнесового, творчого – зі знанням української  жити буде набагато комфортніше. І в Чернігові і будь-де в Україні!

Роман Грабович

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: