Елітні-дачники літають вертольотами і продають місцевим молоко

Чернігівщина — це не тільки кукурудза, соняшники, картопля та величезні агрохолдинги, безробіття, пияцтво та вимираюче село. Це ще й ліси та річки близько до Києва, отже — заповідник для дачників. «Вісник Ч» уже писав про дачі у Козелецькому районі, людей відомих і не дуже. А цього разу вирішили заїхати у найглухіший кут Чернігівського району — село Василева Гута. І тут знайшлися непрості дачники.

Село Василева Гута розташоване за 60 кілометрів від Чернігова. Найближче місто — Славутич — за 34 кілометри. Місцевість мальовнича: навколо ліс, на горбках хуторами розкидані хатки. Посеред села біжить потічок. Скрізь рівний асфальт. Людей дуже мало, зате грибів, ягід та дикого звіра — хоч греблю гати. Хати дешеві — близько 1000 доларів за садибу, тоді як у сусідніх селах, біля Дніпра — удесятеро дорожче.
Найзнаменитіші дачники у Василевій Гуті — київський бізнесмен Сергій Фролов і колишній гендиректор Чернігівського ДП «Чернігівський регіональний науково-виробничий центр стандартизації та метрології» Віталій Бекешко. Кажуть, Фролов на обід прилітав на дачу вертольотом, а Бекешки розводять верхових коней, мисливських собак. Тримали ще й страусів та фазанів, але вони не прижилися. На дачах живуть дружини цих впливових людей.

Під Чорнобилем радіації менше, ніж у Києві

Їдемо до Фролових. Вони купили дві садиби, обгородили їх майже повністю бетонним парканом. Заїхати можна через двоє воріт. Біля основного входу висить камера відео-спостереження. З-за паркану виглядає купол каплички, в щілини видно дві хати і будинок з оциліндрованого бруса.

На дзвінок виходить господарка Ніна Миколаївна. Худорлява жінка років за 50. Коротка стрижка і нефарбоване темне волосся з сивиною. Одягнена в темно-синю спортивну флісову кофту і коричневі штани. На ногах — модного виду калоші, руки — в голубих гумових рукавичках. Говорить російською.
— Я так тут захопилася городом! — ділиться жінка. — Киянка, ніколи в житті нічого не вирощувала. Ось другий рік намагаюсь сама ростити овочі, квіти. А яка в мене морква виросла! Хімії не застосовую, роблю компост у бочках, поливаю його натуральним добривом «Байкал».
Спочатку дуже боялася радіації. Тут третя зона. Купила професійний дозиметр, міряє альфа-, бета- і гамма-випромінювання. Відсилала його на перевірку на завод. Виявилось, тут радіації удвічі менше, ніж у Києві. Тут 0,10-0,12 якихось одиниць, у Києві — 0,20-0,22. Я тут і в старих печах міряла, і в грибах, і в ягодах — нема перевищення. Друзі перед тим, як їхати, подивляться по карті – ой, та від вас же Чорнобиль – три сантиметри! Потім деякі з них погостюють вечір і намагаються скоріше з'їхати, на нічліг не залишаються. Я їм кажу, що в їхніх київських квартирах в ліжку більше радіації, ніж тут.

Ніна Миколаївна каже, що вужів не боїться, до комарів поступово звикає. Розводить бджіл. Торік купили сім вуликів — акацієвого меду накачали багато. Та взимку п'ять вуликів загинуло — пораду по телефону недочула. Чернігівські новини читає з Інтернет-сайта, інтернет іде через бездротовий модем. Майже все необхідне є в сільському магазині, якщо треба щось — ідуть у Славутич. З Києва добираються через Десну, по старій київській дорозі, а потім — лісом..
— Страшно, коли дерева падають через дорогу, — згадує жінка. — Я чоловікові жартома кажу, що в багажнику бензопилу возити треба. А раз їхали пізно увечері з мамою, пропустили поворот і заблукали. Виїхали на митний пост. Нам дуже ввічливо пояснили, як повернутися.

Весь час говоримо перед ворітьми. Ніна Фролова всередину не запрошує, фотографуватися відмовляється. Каже, вони непублічні люди.

Бекешки розводять орловських рисаків

Світлану Бекешко зустрів на зразково доглянутому городі перед садибою. Струнка кароока блондинка на вигляд не більше 45 років запрошує в садибу. Доріжкою, вимощеною зрізами дерева, проводить у альтанку площею близько 80 квадратних метрів. Підлога вимощена плиткою, тут стоять мікрохвильова піч, кухонні столи, мийка, дивани, крісла, телевізор з тюнером супутникової антени. Під дахом висять риболовні сітки, шкури кабанів, голови і роги лосів та іншої дичини.
На подвір'ї розташовані два будинки, лазня, стоїть гусеничний всюдихід, схожий на військову плаваючу машину, накритий тентом військовий вагончик. Далі — сараї, вольєри для собак, вигули для коней та конюшня.

Світлана Іванівна перевдягається у флісовий спортивний костюм, пригощає чаєм з тортиком, який спекла сама. Дуже ніжний і смачний сметанний тортик.
— Тримаю корову, молоко переробляю на вершки, сметану, сир, масло сама збиваю,—хвалиться хазяйка. — Молока стільки, що й місцеві у мене купують.
Світлана Іванівна розповідає, що з чоловіком приїхали з Харкова. Все життя жили по великих військових містечках. Вона служила спочатку старшиною, потім сержантом, далі прапорщиком з капітанською посадою. Від людей втомилася. Чоловік обожнює полювання, вона — риболовлю, особливо зимову. Коли чоловіка призначили в Чернігів, сподобалися ці місця. 10 років тому купили у Василевій Гуті садибу. Сім років вона живе тут постійно, а чоловік буває наїздами.

Викопали озеро, запустили рибу, але місцеві ночами витягали. Тапер там тільки та, що сама водиться.
— Страуси та фазани не прижилися — ними треба займатися серйозно, робити цілу ферму, а тримати домашній зоопарк немає смислу, — зізнається Світлана Іванівна.

Господиня говорить, що вирішили зупинитися на розведенні орловських рисаків. Коні для полювання ідеальні — м'яка хода і надійність. Веде показувати чотирилітнього жеребця. Кінь справді красень — високий, стрункий, вороний з блискучою шерстю. Трохи нервує від комарів.
— Колись викликали санстанцію й обробили ділянку-інсектицидами, рік комарів не було, — каже Світлана Бекешко. — Але це було дуже дорого. Зараз ми до них вже майже звикли. А коли приїжджають друзі — на веранді запалюємо балабушки рогозу, який ще називають комишом і очеретом. Їх треба різати зеленими і сушити — згодом вони стають коричневими, але не обсипаються, як зрізані стиглими.

Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №21 (1359)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.