Поки доїхали чернігівські лікарі, десятирічний Руслан помер у Менській лікарні

20 квітня у Мені, біля дідової могили, поховали 10-річного Руслана Боюна, учня 4-6 класу школи імені Шевченка. Чернігівські медики прибули через 15 хвилин після смерті хлопчика. Руслан жив з батьками у селі Данилівка Менського району.

Щира усмішка, ямочки на щічках, ясні очі — таким Руслан запам'ятається друзям і рідним. Він, наче живий, дивиться з фотографії, зробленої за місяць до його смерті. Фото стоїть у кімнаті, біля нього щодня плаче мама, 33-річна Світлана. Гладять і цілують його трирічна сестричка Яна і 10-місячний братик Саша. Вони ще не усвідомлюють, що Русіка вже більше ніколи не буде з ними.

Я вдома у Боюнів. Світлана Володимирівна у чорній хустці носиться з Сашком. Малюк вередує. Певно, з молоком матері йому передалися переживання. Це ж не дай Бог дітей хоронить.
— Ми меняни, переїхали у село кілька років тому, не склалися стосунки зі свекрухою. На будинок у Мені грошей не вистачило, тому купили у Данилівці, тут і наші куми живуть, — розповідає Світлана. — Русланчик починав ходити у школу в Мені. У селі не пішов, бо тут є не всі класи. Отож щодня чоловік або куми возили його в школу. І забирали. Так було і того злощасного дня, 18 квітня. Батько привіз його додому десь о 15 годині. Руслан — хлопчик старанний, отож перш за все повчив уроки, робив тести з математики. Потім поняньчився з малими — він їх обожнював. Було, як пообнімаються з Яночкою...

Десь о 18 годині син каже: «Поїду подивлюсь, чи грають хлопці у футбол». Посадив малу на велосипед і гайнув до стадіону. Невдовзі повернувся, бо нікого там не було. Отож пішов за хату, на турнік, по-підтягувався, з малою погрався. А потім знову поїхав на стадіон. Хлопці вже були. «Перевзую капці на кросівки і повернуся грати», — сказав їм і поїхав.
— Додому повернувся десь на початку дев'ятої вечора, — продовжує батько 36-річний Олег Іванович. — Невеселий такий. Ми спитали, може, хтось образив чи вдарив. А він: «Все нормально», — і приліг. Ми давай далі питать, може, в нього щось болить. Відповів — нога. Не зізнавався, що з велосипеда впав. Згодом сказав, що голова болить, упав, ударився. Ми подивилися — шишечка на голові з правого боку.
— Попросив таблетку, — продовжує Світлана. — Я поміряла температуру — нормальна, дала йому «Солпадеїн». А хвилин через п'ятнадцять він просить: «Дай ще, бо голова дуже болить». Я не дала. «Піду полежу», — сказав Руслан.

Я риби насмажила. Ми повечеряли, і Русік з нами.
— Після вечері він приліг, — згадує тато. — І тут у нього почалася блювота. Дружина якраз малого перевдягала. Я кинувся до Руслана, підняв, а він на ногах не тримається, наче сонний. Злякався, за малого, на руки і в машину. Кричу дружині: «Поїхали в лікарню!». Ми мчали на Мену. Телефонували з мобілки на 103 і 101, а воно весь час зайнято. Доки їхали, син чув нас, на голос реагував, але сам мовчав.

О 21.30 ми вже були в райлікарні. На руках заніс сина до реанімації, поклав на стіл. Мене зразу ж вигнали звідти. Дружину з малими відправив додому, а сам став під реанімацією. Я питав у лікарів, чи опритомнів Руслан, казали, ні, у нього внутрішньочерепна гематома. Викликали нейрохірурга з Чернігова, потрібна операція. Просив: віддайте сина, я сам повезу його в Чернігів, хай там готують операційну. Беру під свою відповідальність, хочете, розписку напишу. Черговий лікар відповів, що син нетранспортабельний, залишається лише чекати.
Якби я тоді їх не послухав і забрав сина, може б, він вижив. Хай би потім себе винив... А тепер ще більше виню, що міг його спасти, а нічого не зробив, — чоловік змахує сльози, розповідаючи, курить цигарку за цигаркою. — Отак і чекав під реанімацією з половини десятої вечора. Чую, медсестра когось зве: «Дихання пропало..»

Кинувся до сина. Дивлюся, вони йому штучне дихання роблять, непрямий масаж серця. А в реанімації ніяких апаратів і крапельниць нема. Почалася метушня, кілька чоловік бігають, стягують обладнання з інших приміщень, кисневу маску несуть. Чую: «Пульс відновився...». Медсестра кричить на мене: «Вийдіть, не стійте над душею!». Вийшов. Метушня за дверима реанімації стихала. Я стояв і губився у здогадках: чи все вже нормально чи — кінець. І раптом гнітюча тиша. Ніхто не виходив, нічого не говорив. Я знову у реанімацію. Син лежав мертвий, апарати були відключені. Кинувся до нього, обійняв, заридав.
Чому, чому вони не підключили ті апарати раніше? Чому у лікарні немає спеціального обладнання, щоб травмовані люди могли дожити до операції?
У реанімації була лише одна медсестра. Виявляється, всі інші вийшли через інші двері, щоб не проходити повз мене. Спитав, де лікар. Медсестра тицьнула пальцем на білі двері. Я почав грюкати у них, а він там зачинився. Було 00.15 хвилин.

Мені було зле. Лікарі нічого не робили, просто чекали на чернігівців. Тому я хочу, щоб їх покарали за бездіяльність. Коли після реанімації я вийшов надвір покурити, мені стало ще гірше. Бо побачив, як під лікарню повільно під'їжджають «Жигулі» «четвірка», без блимавок, без сирени. Як з'ясувалося, це приїхали нейрохірург і дитячий анестезіолог. Через 15 хвилин після смерті сина. Я спитав: «Чому так довго, через три години після того, як я привіз дитя у лікарню?» Від Чернігова до Мени лише 70 кілометрів, 40 хвилин їзди...
Поки забрали одного спеціаліста в одному кінці міста, потім другого — в іншому, відповіли. Машина-розвалюха ледь-ледь повзла трасою. А у лікарні лежала непритомна дитина, котрій потрібно було терміново робити операцію. Невже для таких випадків немає у лікарів швидкісних автомобілів?
Нейрохірург сказав, що Руслану треба було зробити терміново трепанацію черепа, а так стався крововилив у мозок.
Ми втратили дитину, але хочемо, щоб таке не траплялося з іншими сім'ями. Ні нейрохірурга, ні дитячого анестезіолога у Менській лікарні нема, немає і сучасного обладнання. Якби час повернути назад, я б силою забрав сина і повіз на Чернігів, — повторює батько.

Менським райвідділом міліції за заявою Олега Боюна порушена кримінальна справа по факту неналежного виконання професійних обов'язків медичними працівниками, що спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому. Правоохоронці підозрюють, що дитині не була вчасно надана медична допомога, через що хлопчик помер.
Проте головний лікар Менської центральної районної лікарні Петро Хомрач каже:
— Дитина поступила о 21.30. Був черговий лікар. Хлопчика обстежили, зробили рентген, взяли аналізи крові. З'ясувалося, що у дитини закрита черепно-мозкова травма, внутрішньочерепна гематома. Тому відразу було поставлено крапельницю. О 21.50 зібрали консиліум і прийняли рішення викликати з обласної лікарні нейрохірурга і дитячого анестезіолога. Дзвінок-вик-лик у Чернігів був зроблений о 22.10. Про це є відповідний запис у відділенні екстреної та планово-консультативної медичної допомоги обласної лікарні.

— Петре Петровичу, чому хлопчика не віддали батьку, щоб він відвіз його сам? Чому не підключили зразу апарат?
— Дитина була нетранспортабельна. Апарат штучної вентиляції легень відразу підключати не було потреби, адже хлопчик дихав самостійно. Я співчуваю рідним дитини і ще раз наголошую — ми робили все, щоб врятувати дитину.
Користуючись нагодою, закликаю всіх: у разі отримання травми голови, не гаючи часу, збирайтесь до лікарні. При ударі головою найбільш вразливими є скроневі і тім'яні ділянки. Лобні менш вразливі. При струсі мозку людина непритомніє і може не пам'ятати, що з нею трапилося. Для гематоми характерні «світлі проміжки». Коли людина може ходити, розмовляти, як це було з хлопчиком.

— Петре Петровичу, у випадку з Русланом з часу виклику спеціалістів з Чернігова до їх приїзду минуло дві години 20 хвилин. Що ж буде, коли деякі райлікарні позакривають і утворять госпітальні округи? Тоді до приїзду чернігівських лікарів більшість тяжкохворих помре?
— Про це мене не питайте.


Родина Боюнів у жалобі

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №18 (1356)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.