Інвалідний транспорт «чужий» для чернігівських вулиць

Днями випадково, на розі проспекту Перемоги та вулиці кирпоноса, зустрівся з Петром Андрійовичем Масолом, колишнім учнем моєї мами, випускником 1963 року чернігівської першої школи. Він, зрозуміло, пенсіонер. І хоча його «ноги» – інвалідний візок, Петро Андрійович, як завжди, залишається оптимістом.
– Вважай, півроку безвилазно вдома, наче у барлозі, – маневруючи на самохідному візку поміж перехожих та тротуарних ковдобин, каже Петро Андрійович. – а в сприятливу «половину», період тепла, намагаюся якнайбільше бути на волі. П’ятий рік «шоферую».

В облозі бордюрів

Йду поруч з візком і помічаю, що не вибоїни проблема для «водія». Головна заковика – бордюри.
Але Петро Андрійович, орієнтуючись за власно складеною «картою», уміло знаходить виходи з облоги: там бордюр просів, можна проскочити, в іншому місці «камінець» загадково зник, або бетонний бордюр розкришився від часу чи через надмірну «економію» цементу.
Таких місць, особливо подалі від центру, скільки завгодно. Та це окрема тема, яка, між іншим, нагадує про вже, мабуть, забуту бордюрну історію міського масштабу… З острахом помічаю, що Петро Андрійович, добираючись, здебільшого, до створеної природним шляхом інвалідної «стежки», часто-густо ризикує на дорозі, «протистоячи» автомобільному потоку.

– Ви ж наражаєте себе на небезпеку, – не можу стримати хвилювання. – Тим більше, знаєте, що дії деяких водіїв важко передбачити.
– Справді, бувають різні ситуації. Однак, Бог милував… Ніяк не можу зрозуміти, коли роблять ямковий ремонт, то чи не можна пару лопат асфальту під бордюр кинути, – дивується Петро Андрійович. – Маю на увазі пішохідні переходи…

«Пандураси», або п’яте колесо до воза

Безглуздість – така багатогранна, така безмежна. Її можна «застосовувати» у будь-яких сферах нашого життя. Безглуздість має багато невмирущих «родичів», близьких і далеких. На її гене алогічному древі хизуються дурість і глупство, ідіотизм і абсурд, алогічність і нонсенс. Безглуздість, про яку розповім, наче п’яте колесо до воза… Мова піде про міські «пандураси», бо назвати їх пандусами язик не повертається.
Спочатку моїм провідником місцями пандусних абсурдів був Петро Андрійович. Та й сам я пройшов не один кілометр різними районами Чернігова, багато чого незвичного побачив.

Ось так зібрав колекцію пандусних безглуздостей. На мою думку, найцікавіша знахідка – «пандурас» аптеки №1 (вулиця Шевченка). Пояснюю, чому так вважаю. На інвалідному візку потрапити до неї немає ніякої змоги. З цього «трампліна» хіба що добряче гепнешся.
Вдамося до алогічного припущення: якимось чудом ви дісталися вузенького майданчика перед масивними дверима. Але на вас чекає нова проблема: як їх відчинити, адже смикати треба «на себе»?
Навіть сфантазую, що ви все ж потрапили у заповітний коридорчик. Однак і цього виявиться замало: вам потрібен візок-стрибунець, щоб водночас подолати дві височезні сходинки і на льоту відкрити другі двері, аби «приземлитися» у торговій залі.

Як повернутися на вулицю, вигадувати немає сенсу. Бо моя фантазія на цьому вичерпується.
Друге місце у списку відводжу «пандурасу» аптеки №19, що на проспекті Перемоги. Аби підкорити «вершину», інваліду, насамперед, треба мати треновану тяглову силу. Але не поспішайте радіти, «видершись» на майданчик. Двері, як не старайтеся, – не відчините, бо заважає візок. Та й розвернутися, щоб визволитися з пастки, теж самостійно не зможете. Треба давати задній хід. А щоб уникнути травм, потрібне надійне «живе гальмо».

… Музичне училище імені Левка Ревуцького, другий корпус. Поруч із входом – ящичок, на якому зображення інваліда на візку. Зверху – кнопка. Скільки не натискай, переконуюся, – результату ніякого.
– Для чого цей ящик? – звертаюся до дівчини-студентки.
– Не знаю. Я його до цього й не помічала. Хоча вже рік навчаюся…
– Ви в училищі працюєте? – запитую у жінки, що піднімалася сходинками до вхідних дверей.

Одержавши ствердну відповідь, цікавлюся, навіщо потрібен той загадковий кнопковий ящик.
– Думаю, для виклику вахтера, – робить припущення моя співрозмовниця. – Щоб він виніс переносні «рейки» для інваліда.
Ну, з цим ще можна погодитися, якщо не брати до уваги нефункціонуючу кнопку. Але ж за дверима – справжнісінькі… «потьомкінські» сходи!..
Не менш таємниче призначення «пандусика» (невеличкий металевий куточок) на вході до відділу роботи із зверненнями громадян облдержадміністрації: на протилежному боці округлого фойє, за трьома «циклопічними» сходинками, – недосяжні для інваліда-візочника «головні» двері. Для того, щоб здолати перешкоду, йому знадобиться хіба що підйомник.

Також ніяк не розсекречу призначення металевого «пандусища» до Деснянської районної ради. Адже за дверима – ті ж самі «хащі» сходинок, які відділяють інваліда-візочника, зокрема й від кабінету головного спеціаліста із звернень громадян.
Певно, читач вже втомився від такого переліку. Пожалію його. От тільки, розмірковую, навіщо було кидати на вітер бюджетні, приватні гроші? Для «галочок», а їх вже назбиралася ціла зграя, на виконання Указу Президента від 18 грудня 2007 р. «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями»? Хто робив ці проекти, хто приймав псевдооб'єкти, «забувши» про державні будівельні норми? Ось у чому питання.
– Уявляєте картину, інвалід заїжджає по пандусу до адміністративного закладу чи магазину, а перед ним – «купа» сходинок, – ніби підбив підсумки нашої прогулянки Петро Андрійович. – Як він себе відчуватиме?.. А не за горами Євро-2012. Думаю, багато бажаючих захоче відвідати наше древнє місто. Цілком ймовірно, що серед туристів будуть й інваліди-візочники. Тож хіба не осоромимося перед іноземними гостями, які звикли у своїх країнах жити повноцінним життям. Навіщо ця ілюзія турботи?

«У магазин, як у музей»

Переваливши через сходинку до входу в «Квартал», до магазину, впритул з дверною проймою, «впихнувся» ручний інвалідний візок. На ньому сиділа молода дівчина, а «двигуном» була жінка. Поруч, наче метелик, пурхало дівчатко.
Ви б побачили, яке у дівчини на візку було щасливе обличчя! Здавалося, забула про все на світі. Очі світилися, на пістряву упаковку товару вона дивилася, наче на шедеври мистецтва.
– Почуваюся, як у музеї, – щиро зізналася незнайомка. – Це для мене свято.
Вони ще довго вибирали продукти, накупивши їх із запасом.
Згодом, на вулиці, ми познайомилися. Олі за 20. Її доньці Єві шість рочків. Мама Ольги, Тамара Іванівна, до виходу на пенсію працювала в будівельній бригаді на фабриці первинної обробки вовни. Тепер розділяє біду разом із дочкою.

Прогулянки хоч і не часті, і не надто довгі, але залишають в Ольги яскраві враження.
– Люблю «ходити» до магазинів, – посміхається. – На жаль, не в усі можу потрапити. А от до «АТБ» чи «Сільпо» – шикарний під’їзд… (слід відзначити, що є й багато інших хороших прикладів. – авт.).
У розмові Оля та її мама зачепили багато наболілих питань, які хвилюють інвалідів. Коли зустрінемося наступного разу, ми продовжимо спілкування…

Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянка вільна» №52 (236)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.