Розширили кладовище так, що воно вже майже у дворі

Будинок сім’ї Коляд у селі Галайбине Борзнянсткого району стоїть за 47 метрів від кладовища. Могили і хрести видно прямо з вікон хати. Два роки тому Катерину Коляду запросив на розмову Олег Стрижак голова місцевого господарства, сказав: межі кладовища будемо розширювати. А потім віддав розпорядження встановити загорожу якраз посеред городу Катерини. За 18,7 метра від її вікон.

Не на ту напали

— Я проти була. Плачу. І про Бога йому казала, і про совість. Ну чи в своему вони умі? I так хрести ледь не у дворі стоять. У нього характер серйозний, щось надумався, то своє зробить. Та я сказала, що підніму і район, і область, і Україну.
— З 30-х років у цьому будинку жила баба моя і батьки. І я з сім'єю тут живу. Уже четверте покоління. Дід у колгосп іти не хотів. То його відправили у заслання. А бабу з дітьми, як наказаніє, переселили сюди, на саму вищу гору, біля кладовища, щоб нічого не родило, — розказує Катерина Степанівна. — А рядом по сусідству жила старенька. Дітей у неї четверо. Один, Федір, жив у селі, а інші світом розійшлися. У1988 році баба оддала нам город, ми переорали межу. Пахайте, каже, я його не подужаю. За три роки сусідка померла. Ми їй усе помагали за город, молочко носили, доглядали по-сусідськи.

Після її смерті ми перейшли у її хату. Бо у самих тільки одна кімната і вісім чоловік: п'ятеро дітей, нас двоє да мати. Федору пропонували гроші. Не взяв. А жити пустив. Бо нам і спати ніде було. Віддала йому 500 гривень, ще сотню вернув. У нас дітей купа, а у нього не було. У 2000 году помер і Федір.
Город я не приватизувала. Думала, свої ж люди, навіщо?
А вони і стовпчики поставили, і протяжини прибили, щоб дошки прилаштувать. Це свої люди. До сьомого квітня, до Благовіщення, не можна кілків бити, бо земля ще спить. А вони дождалися, коли мене дома не буде, та й набили у двадцятих числах березня.

Я до голови райдержадміністрації тоді поїхала. Був у нас Бикович. Мені чуть «скору» не визивали. Люди поназбігалися, усе позаписували.
Приїхала додому. Зла. Ухватила сокиру і поодбивала ті поперечини. Обухом била, з усієї сили. Щоб знали, що я протестую. І стовпчики стала витягати, та важкі, у землю глибоко вкопані. Не подужала. Ніч не спала, калатає мене усю. А це п'ятниця була.
У понеділок прислав Бикович комісію. На машині написано було «Юстиція». Вони у контору пішли. Вона ж он через дорогу. Прийшла до мене посильна, кличе у контору. А мене усю тіліпає. Не піду, кажу. Бо ще гірше мені буде. І чоловік не пішов.

Минає неділь три. Я якраз у дворі поралась. Одкривається хвіртка. Заходять голова сільради, головний районний санітарний лікар Вовк, і Козішкурт, головний землемір з рулеткою 30-метровою. Я так зраділа. Слава Богу, кажу, що ви приїхали, а то кончають мене. І Стрижак прибігав. Лають мене. Поміряли відстань. Наміряли 47 метрів. А положено ж 50, так мені сказали. Не можна розширювать кладовище.
Жду, коли вони будуть стовпчики прибирати. Рішила і конячку найняти, щоб повисмикувати, бо здорово кріпко сидять.
А вже у цьому році, у квітні, знов приходили. Уже од поля загородили. Я знов за ту сокиру. Розвалила усе. Тільки одного гвіздочка не подужала.

На другий день знову прийшли. Плотники, начальство мєлке. Я їм об'яснила, що і як. Ну, вони хто? Прибіг Стрижак, кричить. Я йому бумажку показую. Визвали міліцію на мене. Дільничного і ще, кажуть, когось візьми, бо тут така, що один не справиться. Участковий прийшов. Протокол на мене написав. Протокол той підписую. Руки трусяться. Ну, позор. Тоді дільничний і каже, що сокирою бити не можна. Ви подавайте у суд. Вони його і самі розберуть.
Вирішила: поїду, підніму усю Борзну. Попала до Бориса Сивка, голови райради. Він мені порадив звернутися до депутатів сільради. Хай вони на сесії це питання розглянуть. Депутати мене вислухали. Вирішили межу залишити на тому місці, де вона й була. Я їм подякувала, довольна. А другим питанням вирішили віддати ту землю під церкву. Проти церкви я нічого не маю. Всі під Богом. Та дехто каже, що то обдурить мене хочуть.

Мені ж не земля треба. Хай вона пропадає. Землі у селі хватає.
— Кілки вибивать не боялися?
— Боялася. Просто я захищаю своїх дітей і свій двір: Не дурна ж людина ті норми придумала. Я ці два года день у день плачу. Діти мене одговорювали: вони своє зроблять, тебе у гроб заженуть, щё й сміяться будуть. Та одступить я не могла.

«Буду лежать тут, а не під лісом!»

Генерального директора СТОВ «Галайбинське» Олега Стрижака застали вдома.
— Землі, які можна виділити під кладовище, знаходяться за кілька кілометрів від села. Он на тому пагорбі, — показав Олег Григорович. — Хто буде туди людей носить?
— Яке відношення до кладовища маєте ви? Адже це землі і питання сільради?
— Я тут народився. І тут мене будуть ховати. І мені не байдуже, де ховатимуть — у лісі чи у селі. Вболіваю за долю села. Те, що клуб досі стоїть, це мої заслуги. Сільська рада у Високому, співпрацюємо із сільським головою, та фактично всі питання на мені.
Катерина Степанівна хотіла забрати цю землю під город. Я їй забрати не дав. А вона почала забори ламати.
Через двадцять чи тридцять год ні мене, ні її не буде.

Навіщо робити нове кладовище у селі, де залишилось 400 чоловік? Ніхто у найближчі роки там ховати не збирався. Треба просто забити територію. І кладовище я городив, а не сільська рада. Я тут збираюся лежать, а не там, під лісом.
Раз положено санітарну зону, ми її обгородили, щоб не садила картошку, вона хоче город садить.
— Кладовище має бути за 300 метрів від будинку.
— У селі невеличкий медпункт. Там зроду не було проточної води. Приїхала санстанція і сказала закрити. Як можна закрити? Я і стола перевернув, а закрити не дав. Є ж людський фактор. Мало де у селах кладовище за селом знаходиться. То хай санстанція їде і закриває кладовища в селах.
Год через тридцять будемо тут лежати і я, і вона. Мо, ще й поряд положать.

Огорожу ставило «Галайбинське», щоб корови не ходили

— Гострої потреби у кладовищі наразі немає, — висловлює свою думку височанський сільський голова Микола Коропатник. — Місця вистачить ще на 10-15, а то й 20 років. У майбутньому, якщо село житиме, треба буде розширяти. Люди разом з головою місцевого СТОВ запропонували таке рішення: у перспективі продовжити кладовище за рахунок городу, що знаходиться по сусідству із будинком Коляди. Та Катерина Степанівна подумала, що одразу почнуть і людей ховати.
— Хто і навіщо забивав ту огорожу?
— Аби туди не ходила скотина, товариство поставило загороду.
Є припис санстанції шукати нове місце під кладовище. Ми його шукаємо. Поки що це місце знаходимо лише за межами села. Люди проти. Задля дозволу на кладовище треба пройти дуже багато інстанцій. Та якщо люди не хочуть ховати там, то навіщо починати цю справу?

На сесії 20 квітня вирішили зробити на місці напівзруйнованої хати церкву, оскільки у Галайбиному церкви немає. Землю попросила головеньківська громада (село по сусідству). Нехай вони оформлять документи, а тоді вже перебудовують стару хату під церкву. На остачі ж землі ніякого кладовища не буде. Катерину Степанівну ми запросили на сесію. Рішення сесії, аби робити кладовище на тій землі, немає і не було. Якісь у них були суперечки з директором СТОВ. Та я казав, що директор землею не розпоряджається, розпоряджається сільська рада.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №20 (1306)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.