Трагічну смерть Олени списали на потяг

30 травня мине 40 днів від дня загибелі к прилучанки Олени Кудін. 4 червня їй мало б виповнитися 33 роки. Серця її рідних не можуть заспокоїтись від тяжкої втрати, а душі — від того, що вони і досі не знають, за яких обставин загинула Лена.

«Нещасний випадок? Не віриться»

Її тіло знайшли в ніч з 21 на 22 квітня неподалік залізничного переїзду, що на території мікрорайону м'ятно-дослідної станції. Медики «швидкої», котрі приїхали на виклик, зафіксували: смерть настала ще до їх прибуття. Вони пригадують, що на обличчі жінки була кров, яка запеклася біля носа та рота. З'ясувалося, що загибла, 32-річна Олена Кудін, працювала бухгалтером на підприємстві нафтогазовидобувного управління «Чернігівнафтогаз» ВАТ «Укрнафта».

Якою була Олена за життя?
— Завжди спокійна, тиха, врівноважена. Не курила, спиртного практично не вживала. Оптимістка. Сумлінно ставилася до виконання посадових обов'язків, — каже головбух НТВУ «Чернігівнафтогаз» ВАТ «Укрнафта» Олександр Путченко. — Вона працювала у нас близько десяти років. Доросла до категорії бухгалтер-професіонал (за класифікатором професій є таке визначення).
Мені не віриться, що її смерть — нещасний випадок. Це абсурд. Адже в історії з загибеллю Олени багато нез'ясованого. Тому нині її рідні намагаються встановити істину. Колеги зібрали кошти на поховання. Підприємство також, згідно з колдоговором, зробило виплату.

«Буду через дві години...»

Ці останні слова Лена сказала молодшій сестрі Оксані по мобільному о 19 годині 21 квітня. Вона жила з батьками і двома молодшими сестрами. Облаштувати своє власне гніздо і народити дитину жінка не встигла.
У домі Кудін траур. Мати Надія Іванівна у чорній хустці. Вона без сліз не може говорити. Кілька років тому жінці видалили нирку, вона слаба. А тут іще горе підкосило.
Прилуками ходять чутки, що Олену, ще живою, кинули на рейки, щоб інсценувати наїзд потяга і все списати на нещасний випадок. Та вона прийшла до тями і відповзла на метр від рейок, де і померла.

Мати не має сил говорити. Отож спілкуюся з молодшою сестрою загиблої Тетяною.
— За кілька днів до смерті Лена пішла у відпустку. Збиралася їхати до родичів у Короп на великодні свята. А в чистий четвер пішла відпочити з подругою-співробітницею Юлею, її чоловіком і ще однією дівчиною у боулінг-клуб. Десь о сьомій вечора передзвонила молодшій сестрі Оксані: «Я години через півтори-дві буду...» Наша Лена була пунктуальною, дуже переймалася власною репутацією. Якщо ходила у вихідні у кафе чи ресторан, то тільки туди, де збиралася наша прилуцька еліта. Поверталася додому десь годині об одинадцятій. Завжди брала таксі. Мала звичку передзвонювати нам, коли повернеться. Всі свої дії прораховувала на кілька кроків уперед.

— Тетяно, а молодий чоловік у неї був?
— Ймовірно, але ми про це нічого не знали. Лена була неговірка. Вона з тих, хто не стане зустрічатися будь з ким. Обранець мав бути достойним її. Раніше вона була повненькою і дуже комплексувала через це. Та взялася за себе, схудла, погарнішала. Це ще додало їй впевненості.
Того вечора ми полягали спати, впевнені, що ось-ось Лена повернеться.
Прокинулась я від того, що у вікні відблискувало світло мигалки. Я ще подумала, чого б це аварійка у нас під двором? Лена мала приїхати на таксі. Я вийшла на веранду. Вже було пів на першу ночі. Бачу, з батьком і Оксаною розмовляють троє міліціонерів, один із них начальник карного розшуку Прилуцької міліції Олександр Погребняк. Він сказав: «Лена у важкому стані...»
— А що з нею?
— Хай Оксана поїде і побачить. Ні батька, ні мене чомусь не взяли, хоча ми просилися.

Вона була ще тепла

— Потім Оксана розповідала. Її привезли до станції «Дослідної». Лена лежала біля колії, розкинувши руки. Один з міліціонерів присвітив ліхтарем. У Лени з вух і рота сочилася кров, очі були розплющені. Оксана кинулася до неї: «Лена, вставай!» Доторкнулася, живіт був ще теплий. Розгледіла, що ширінка на джинсах була розстебнута, а на ногах не було кросівок, лише шкарпетки, вимазані землею, ніби вона роззута йшла.
Труп забрали в морг. Розтин показав: померла від травматичного шоку внаслідок черепно-мозкової травми, переломів лівої ноги, руки. Вже в морзі тато бачив, що в неї розірвана п'ятка і ніби вирваний шматок лівого стегна.
Розслідувати загибель сестри приїхала Гребінківська міліція (Полтавська область), адже та ділянка залізниці, де знайшли тіло Лени, у віданні Гребінківського лінійного відділу міліції. Жінка-слідчий обіцяла розібратись.

Наступного дня я пішла на те місце, де знайшли сестру. Одна пляма крові. Намагалася знайти кросівки, за логікою, вони мали бути десь поряд. Хоча і сумнівалася, вони ж на шнурках, не злетіли б. Ніде я їх не знайшла, вернулася ні з чим.
Готуємося до похорону. Після обіду кума дзвонить: «Подивись, біля вашого двору щось лежить...» Вийшла, і справді під парканом кросівки, тільки суха травинка зачепилася. Звідки вони взялися? Стільки людей заходило до нас за день, ми не раз виходили, їх не було.
Лену поховали у весільній сукні.

Ми намагалися хоч якось відновити все, що сталося з Леною того вечора, та без повноважень, виявилося, зробити це складно. Вдалося з'ясувати, що сестра з тими, з ким була у боулінг-клубі, вийшла звідти о десятій вечора. Викликали таксі (це мали зафіксувати камери відео-спостереження клубу). Думали, Юля, подруга Лени, хоч щось розповість. Вона мовчить. Нібито вони їхали в таксі втрьох. Юля вийшла раніше, її чоловік згодом, а таксист повіз Лену і висадив на «Дослідній», не довізши додому. Та цю версію перебила інша. Сусід, що живе навпроти нас, виходив покурити і бачив, що о 22.30 біля нашого двору стояла червона «Daewoo»-таксі. Кинулися поговорити з таксистом. А виходить, така машина вже десять днів як на ремонті.

— Але ж є диспетчер, який фіксував виклик таксі.
— Є, вона підтвердила, що авто справді викликали до боулінгу. Тоді з'явилася нова версія. Таксист довіз Лену додому, але вона сходила у туалет і попросила відвезти н за насінням, у магазин неподалік переїзду. Маячня. Навряд чи Лена пішла б у магазин за сємками, бо там поряд притон алкоголіків і наркоманів. Та гроші у неї ще були, 55 гривень (саме стільки залишилося у сумці). Отож мала, за який кошт вернутися додому на машині, Докопатися не можна, таксист існує, а вийти на нього не вдається. У день загибелі Лена тричі знімала гроші. Це ми дізналися згодом, порившись на мобільному у «банкінгу».

Хто вдарив ззаду?

— У Гребінківській міліції батька і свекруху ще й попередили: мовляв, нічого самі не розслідуйте, бо за це відповідати доведеться. А самі навіть огляд сумочки сестри не змогли детально провести. Біля тіла Лени лежала сумка, її і забрала Гребінківська міліція. Ми кинулися Лену хоронити, а щоб документи оформити, паспорта немає. Вона носила його завжди з собою. Добре, що був закордонний, по ньому оформили свідоцтво про смерть. Уже після похорону поїхали забирати її сумочку і мобільний, знайшли і паспорт. А в сумочку ніхто й не заглядав. Їх відразу влаштувала версія про нещасний випадок.
Через тиждень ми поїхали у Гребінку, а слідча й каже: «Ще розбиратимемося з місяць...» Ми вірили й не вірили. Аж тут приходить із Гребінки постанова, що у порушенні кримінальної справи відмовлено, бо це був нещасний випадок, її збив потяг. Датовано 28 квітня. Це що ж виходить? 22-го вона загинула, три вихідних великодніх, а за 26 і 27-е міліція встигла всіх опитати і все перевірити? А навіщо нам голову морочили, що місяць розслідуватимуть?

Після цього, як не подзвониш у Гребінку, слідчої немає — на нараді, на виїзді, ще десь... Щось вони намагаються приховати. Телефон був з нею, значить, по супутнику можна відстежити пересування Олени. Думаю, її збила машина — або менти, або круті. Відвезли, викинули, гадали, що на поїзд спишуть.
Прилуки були, є і будуть бандитським містом. Тут панує беспредел.
— Я розумію, дитини не підняти, але як можуть жити батько й мати, не знаючи правди? — долучається до розмови свекруха Тетяни Валентина Сердюченко. — Говорила з патологоанатомом. Він сказав: «Був один удар, і той ззаду...» Тому я впевнена — її збила машина. Ще живу відвезли і кинули на рейки. Тільки вдумайтесь, щоб був удар ззаду, треба, аби вона стояла спиною до рейок. Навіть якщо припускати, що поїзд и вдарив, то тіло мало відлетіти на кілька метрів від насипу чи його протягло б, чи розірвало... І машиніст би побачив і повідомив.

За версією міліції, її збив не локомотив, а вагон. Нібито десь на мосту, метрів за 200 від того місця, стояли підлітки і чули глухий удар. Дурниці, який глухий удар, якщо поїзд іде, він тарахкотить, нічого не чути. І чого вона боса опинилася близько півночі за кілометр від дому?
Думаю, знає щось и подруга Юля, та вона мовчить. У відпустку пішла, кажуть, переживає... Якби була кращою подругою, прийшла б і все, що знала, розказала батькам. Навіщо міліція бреше, що будуть розслідувати, коли вже відмова відправлена поштою? Якщо хтось із прилучай щось знає і бачив, хай повідомлять матір. Бо сваха вже від горя звелася, — каже Валентина Борисівна.

* * *

Зателефонувала Юлі:
— Ви вже поговорили з батьками Лени?
— Якось не випала нагода...
— Ви ж їхали разом з боулінгу у таксі?
—Так. Першою висадили подругу, теж Юлю. Згодом вийшов мій чоловік, а невдовзі і я. Лена поїхала додому.
— Цікавились, куди її відвіз таксист?
— Казали, висадив біля магазину «Транзит».
— Так у неї гроші були і додому доїхати?
— Гроші були. Чому біля «Транзиту», а не дому? Це питання мучить і мене. На нього б мала дати відповідь міліція. Але їх влаштовує єдина версія, яку вони висунули.
— Правда, що ви пішли у відпустку?
— На три дні.

* * *

Заплутана історія. Та не буває такого, щоб ніхто нічого не знав і не бачив. Батьки Лени сподіваються, що постанова Гребінківської міліції буде скасована. Буде проведена ретельніша перевірка. Якщо маєте якусь інформацію, повідомте Кудіним. Не мовчіть, не будьте байдужими! Уявіть себе на їхньому місці.

Валентин Остерська, тижневик «Вісник Ч» №20 (1306)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.