Мати через суд виганяє дочку з хати

21 грудня. Село Волосківці Менського району. У просторій хаті, де живе 32-річна Алла Желудовська, неспокійно. Зі сльозами на очах жінка збирає речі у вузли і сумки. До неї туляться четверо зарюмсаних діток. 22 грудня її мав примусово виселяти державна виконавча служба. Бо е рішення Менського суду, про її виселення. А в суд подавала мати Алли — 51-річна Тетяна Потійко.

— Куди я серед зими дінуся з дітьми? — приплакує Алла. — Це єдине моє житло. Написано: «Виселити без надання іншого житла». Виселятимуть мене одну, а дітей на кого полишать? Владику сім років, Каті — п'ять, Дмитрику — три, Богданчику лише рік минув. Якщо я їх покину самих, мене позбавлять батьківських прав. І куди їх? В дитбудинок при живій матері?

Зробити мене бомжем зважилася мати. Здається мені, вона не сама до цього додумалася. Певно, співмешканка надоумила.

— Як це, співмешканка?
— Не хотіла я цього на люди виносити, та доводиться. На мою матір кажуть лесбіянка і її співмешканку такою вважають. Хоча самі вони називають себе давніми подругами. Ще б пак! Вже 22 роки «дружать». Часто билися й сварилися з Лідією. Сходилися і розходилися. У мами була двокімнатна квартира у Мені — продала. Купила однокімнатну, і ту продала. Була машина «Жигулі» — продала, потім купила «Запорожець» і його продала. Куди ті гроші подівалися? Дійшло до того, що продала й дідову хату, де я жила з дітьми. Домовилася, що купить у Волос-ківцях, і купила. Оформила її на себе, мене з дітьми прописала. Сама мешкала у двох кімнатах, ми — у двох інших.

Бувало, сварилися. У неї, як тільки гроші з'являються, так і в Мену, до Ліди мчить. Я вже звикла. Доросла людина, своє життя. Як згадаю, скільки бабуся по ворожках їздила, щоб її від Ліди відвадити, нічого не допомогло.
Торік, на Маковія, матері було 50 років. Гостей з’їхалося небагато. Була і Лідія Іванівна. Щось розговорилися за столом за житло. Лідія Іванівна сказала мені: «Хер тобі ця хата буде!» Я у відповідь: «Хер тобі буде!» Ледь до бійки не дійшло. Тоді мій співмешканець Коля встав, стукнув по столу кулаком і сказав: «Ти моєї жінки не чіпай!»

Перезимувала мати в хаті, а 9 травня вона поїхала до Лідії. Сказала, що цю хату продавати буде. Я не повірила. Внуки, куди ж їх? Так вона спочатку на нас РЕСівців наслала, нам світло відрізали, хоча я справно плачу. Заяву написала, що ми хату спалимо. Я пояснила в РЕСІ ситуацію, підключили. А потім подала в суд на виселення, і суд її послухав. Сільський голова Волосківців мене виписав.

Мати каже, що її Лідія Іванівна догледить. Після інсультів у матері зараз перша група інвалідності. У виконавчій службі, коли отримали рішення суду, не уявляли, як виконати його, що робити з дітьми. Звернулися в суд за роз'ясненням, та суд залишив звернення без розгляду.
На захист дітей стала служба у справах дітей Менської райдержадміністрації, та райпрокуратура не побачила в цій ситуації порушень прав дітей. З допомогою спеціалістів служби Алла Желудовська подала апеляцію на рішення суду з прохайням призупинити виконання судового рішення. Скасувати рішення суду першої інстанції.

Як каже Тамара Песоцька, начальник служби у справах дітей:
— Суд не прислухався до думки органів опіки та піклування. Навіть якщо матір виселять, а дітей відправлять у дитячий будинок, неповнолітні діти залишаться зареєстрованими у цьому будинку, адже іншого житла у них немає. І без згоди органу опіки і піклування бабуся не зможе продати будинок. Певно, вона не розуміє цього.

«Я буду добиватися виселення дітей»,

— сказала Тетяна Потійко.
— Я не можу за ними доглядати, маю першу групу інвалідності. А куди мені дітися? Я ж не можу весь час жити у подруги. Хочу купити меншу хатку, бо в тій за газ дорого платити. Ще висить чотири тисячі з гаком боргу.

— Донька каже, що ви...
— Лесбіянка? Звичайно, лесбіянка. Двох дітей від лес-біянів нажила. Наговорює. Приведіть у хату хоч одну хорошу людину. Хай скаже, хто я, а хто моя донька. Живе зі своїм Миколою на дєтські гроші. Так хай не прогулюють, не пропивають, а куплять за них собі хатку. Або нехай їдуть на Миколину батьківщину у Бахмач. А з Лідією Іванівною ми подружилися, коли я стала їй помогать, як вона втратила чоловіка. Вона сама інвалід, ще й мене прихистила. Спасибі їй.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №51 (1285)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.