Як журналісти випробовували чернігівців на гостинність

«Євро—2012» у нас чекають, як манни небесної, сподіваючись, що завдяки чемпіонату ціле море туристів так і рине до нашого міста. Показати нам є що, це без сумніву. А от чи готовий Чернігів, а головне — його мешканці, зустрічати іноземних гостей? Наскільки комфортно почуватимуться у нас туристи, ми, як завжди, вирішили перевірити на собі. Завдання просте: я з двома друзями маю пересуватися містом, розмовляючи виключно англійською. Думаєте це просто? Виявилося, що не дуже.

«Сами мы люди не местные…»

Легенда така: ми — бельгійки (акцент все—таки не приховати, хоч якось його виправдаємо). У Чернігів приїхали на одну ніч — роздивитися всю красу, про яку читали в Інтернеті. Далі їдемо до Івано—Франківська, знайомитися із західним колоритом.

Отже, локація перша — залізничний вокзал. Завдання: купити квитки. Вперше в житті оглянули знайоме приміщення очима іноземця — жах. Жодного вказівника, жодної таблички англійською мовою. Про туалет я взагалі мовчу — він так замаскований, що його важко знайти навіть зі знанням української. Єдиний напис латиницею — «Informative stand» наполовину заклеєний російськомовним оголошенням, та й інформації ніякої «нашою» мовою не містив.

Слідуючи за крихітним значком із буквою «І» ми прилаштувалися до черги, що стояла в довідкове бюро. Попередньо, звичайно, поцікавилися в останнього, чи туди нам треба.
— Іх шперехе зі дойч, — спробував відповісти чолов’яга, а молодий хлопець попереду, очевидно, зрозумів слово «information» і закивав головою. Бабуся позаду тільки дивувалася: «Як же ви питати будете?»
Чергу достояли — і до запитань. Дуже старалися вимовити назву міста якомога більш «по—іноземному».

— What time is the train to Ivano—Frankivsk tomorrow? (О котрій завтра потяг до Івано—Франківська?)
Дівчина по той бік скла ні на секунду не змінила кам’яний вираз обличчя. Судячи з усього, назву міста вона зрозуміла й одразу ж відповіла, навіть не намагаючись пригадати хоча б ази шкільної програми з англійської:
— Прямого сполучення нема. Треба через Київ.
Ми лише хитали головами — мовляв, не розуміємо. Дівчина почала говорити повільніше, але знову ж таки навіть не спробувала вжити хоч одне англійське слово.
— Івано—Франківськ—Київ є.

— А—а—а. What time? (О котрій?), — для кращого розуміння ще й почали бити по годиннику.
На щастя, касир здогадалася написати на папірці і час відправлення, і вартість квитків. А от коли ми почали совати їй гроші, жіночка розгубилася. Ми вже зібрали за собою цілу чергу, а зрозуміти, що нам потрібні каси, вона ніяк не могла. На допомогу прийшли більш кмітливі жінки позаду. Мекаючи якісь незрозумілі слова, вони красномовно тикали пальцями у бік кас. Ну що ж, будемо вважати, що з цим завданням ми впоралися, не пройшло й 40 хвилин.

Далі треба знайти готель.

«Welcome to the hotel…» або Іноземців не обслуговують

Тут нам пощастило одразу. Поруч із продавцем карток мобільного зв’язку, до якої ми звернулися за допомогою, стояв молодий чоловік. Говорив англійською він з напрягом. Але одразу зрозумів, що нам треба. Перепитавши у жінки, де тут найближчі апартаменти, він вказав нам на автобус, що стояв поруч зі словами:
— Туда, хотел «Юкрайн».

З кондуктором виявилося теж нескладно. Слово «Hotel» для неї теж не було загадкою. Щоб показати, скільки заплатити за трьох, вона дістала з кишені «п’ятірку» і продемонструвала нам. І жестами показала, що скаже, де зійти. Всю дорогу ми розглядали вивіски. «Знайомими» словами називалися тільки магазин джинсів, банк, Інтернет—клуб і, звичайно ж, фаст—фуд. Перед потрібною зупинкою дівчина—кондуктор навіть напряглася і пригадала слово «next», наступна тобто.

Готель «Україна» сервісом не порадував. Хоча поруч з українською висіла й англомовна вивіска. Черга була довга. Вселяв надію на розуміння напис над столиком адміністратора «Reception». Але на цьому знання мови скінчилося. Судячи з усього, англійську адміністратор таки розуміла, тільки сказати нічого не могла. До того ж, ніякої гостинності чи принаймні елементарної ввічливості з її боку ми не помітили. Ціну за номер вона набрала нам на калькуляторі (до речі, 310 за одномісний та 490 за кімнату для двох). А от коли ми почали цікавитися умовами, жіночка закивала головою, але втратила до нас інтерес, жестом показала: чекайте. Чекали ми хвилин 20. Потім вона взагалі кудись пішла, не сказавши при цьому ані слова. Ми чекали ще хвилин 10, а потім просто пішли. Якщо ми працівникам цього готелю не цікаві, то вони нам теж.

Друга спроба — вдала

Хвилин 5 ми ходили колами біля готелю, питаючи у перехожих, чи є в місті, де ще зупинитися. Цікаво, якщо старші люди ще хоч намагаються пояснити, згадуючи радянський шкільний курс і користуючись жестами, то молодь не могла сказати ані слова. І тут нам пощастило! Ми зустріли найбільш гостинну людину, яку бачили за цілий день. Молодий чоловік на ім’я Сергій не просто зупинився і зібрав у кулак усі сили, щоб пригадати хоч кілька слів, він реально перейнявся нашою долею. Після кількох секунд роздумів він видав:

— Ай кол май… е мен… Хі розкаже про хоутел, — так наш рятівник пояснив, що подзвонить другові. Ще за хвилину друг передзвонив і зрозумілою англійською мовою пояснив, що у них є всі зручності, номер дуже комфортний (і коштує, до речі, дешевше — 380 за двохмісний. Причому без доплати дозволив нам ночувати у ньому втрьох). Добиратися від України порадив на таксі.
— Гуд хотел… Рівер, тріз, шедовз (Хороший готель, річка, дерева, тіні), — пригадував Сергій шкільну програму. — Ай кол таксі, пей таксі ін сіті нот мо (Я викличу таксі. Платіть у місті не більше)… — і тут він тричі показав п’ятірню і вже російською додав: «А то могут надурить».

Гості мають знати українську!

Ми щиро подякували Сергію за дієву допомогу і направилися на пошуки мапи. Які ж ми туристи без мапи? У першому ж кіоску з написом «Press» мапи, звичайно ж, були. І продавщиця швидко зрозуміла, що нам треба. І за ціну нам домовитися вдалося.
— Ця ілевен (одинадцять), — пригадала жінка слово, — а ця… як же там далі після ілевен? Так і не пригадавши, написала на папірці — 12,15.

Треба сказати, що карта нам не дуже допомогла б, якби ми справді не знали української. Англійською їх випускати чомусь не додумалися. Мабуть, у нас очікують, що натовп туристів, що дружно повалить у наше місто, повинен вивчити українську. Або заблукати. Тим більше, що половина людей, яких ми зупиняли на вулиці з проханням показати на карті, де знаходимося, тикали у зовсім інші місця.

Поїсти нам вдалося у кафешці по дорозі. Але виключно те, що було в меню ресторанчика проілюстровано. Щось інше нам запропонувати офіціант не змогла — надто складно для неї виявилося.

Не знають ні англійської,ні Чернігова

Нарешті ми дійшли до головного, того, заради чого туристи і мають приїжджати до Чернігова — огляду історичний пам’яток. На щастя, наша карта була хоч і без англійських літер, зате з картинками. Тому пояснювати довго, чого ми хочемо, нам не довелося, ми просто показували на фото. Але це не допомогло нашим землякам пояснити, куди йти. Типові відповіді:
— Ю туда… Прямо і наліво… Ну, туда.

Хоча, треба визнати, незважаючи на мовні труднощі, практично ніхто не відмовлявся допомогти — гостинні у нас люди, хоча й у мовах не обізнані. Молода мама консультувалася щодо потрібних слів із дочкою—школяркою, пенсіонери пояснювали більш зрозуміло, хоча із застосуванням німецьких слів. Навіть працівник історичного музею, який представився Женею, не зміг і слова сказати англійською — просто відвів нас до місця призначення.

Але, виявилося, що не знають чернігівці не тільки англійську, але й власне місто. Від драмтеатру в пошуках П’ятницької церкви нас відправляли на Вал. Про пам’ятники я взагалі мовчу. Хто такі Ленін і Фрунзе, і навіщо на їхню честь спорудили монументи — повна загадка для наших людей.
З музеями у нас, на щастя, все в порядку: екскурсії англійською пропонують, по Валу і навіть містом поводять англомовні гіди.

Цивілізація тільки ззовні

І насамкінець ми вирішили з’ясувати найболючіше питання:
— Where’s toilet?

На це запитання багато хто з перехожих хитро посміхався, передбачаючи реакцію «іноземців» на наші «підземні споруди» загального користування. Ми чесно намагалися туди спуститися — для чистоти експерименту, принаймні, щоб сфотографувати. Але з—під землі почали доноситися чи то пісні, чи крики міської божевільної. І стало зовсім не по собі. Про існування цілком цивілізованого туалету, збудованого спеціально для гостей міста, більшість чернігівців навіть не здогадується — туди нас ніхто не відправляв. Але ми знайшли його самостійно — за вказівниками на Валу.

І тільки ми пораділи, що і в нашому місті, нарешті, є блага цивілізації (щоправда, навіщо в туалеті килимові доріжки — не зовсім зрозуміло), як нас чекав найбільший культурний шок за цілий день. Тільки ми почали мити руки, як до приміщення залетіла жіночка, судячи з усього — робітниця туалету, й одразу побігла до кабінок:

— Воду позмивали за собою?
Від шоку нашій конспірації прийшов кінець, і ми автоматично відповіли:
— Так!
Жіночка не вгамувалася, продовжувала кричати невідомо кому:
— Понакидали болсанок у відра для сміття, прибирай мені тепер! Мордами б їх у ті відра!
Все. Всіх позитивних емоцій за цілий день — як і не було.

Висновки

Чернігівці справді дуже гостинні люди. Допомогти готові завжди. Причому із більшим задоволенням тоді, коли це не входить у їхні службові обов’язки. Але допомога дається їм напрочуд складно: в дев’яти випадках із десяти навіть елементарні слова зі шкільної програми для них непосильні. Тож, загубитися іноземцю в Чернігові дуже просто. І німі помічники — вказівники — тут не врятують. Хіба що на Валу можна зорієнтуватися за значками «WC», купити джинси, розважитися в Інтернет—клубі та поміняти гроші в банку.

Тому до омріяного «Євро—2012» нам ще вчитися і вчитися: більшості чернігівців — англійській мові, а окремим особистостям — ще й гарним манерам.

Ольга Чижова, газета "Чернігівські відомості", 21 липня 2010 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.