Почему главный врач „скорой помощи” живет в общежитии?

На прошлой неделе главной городской сенсацией было разрешение сессии горсовета на изготовление документации для строительства индивидуальных домов в суперпрестижных местах: в Марьиной роще, возле Ильинской, церкви и др. Пресса писала о распоясавшихся депутатах, которые под занавес своей деятельности (осенью выборы по новым правилам, и многие в депутаты уже не попадут) дерибанят в городе все, что еще не раздерибанено. Как раз в это время журналистам пришло вот такое письмо (заголовок наш):

Помещение «скорой помощи» необходимо срочно спасать. А лучше подыскать новое

Уважаемая редакция! Я, Крот Мария Николаевна. Хочу предложить написать: о службе «скорой помощи». Дай Бог, чтобы она проезжала мимо наших домов. А еще хотелось написать о главном враче — Веронике Станкевич-Самойленко. Это врач с 6ольшой буквы. Раньше она работала на выезде. Когда-то она меня спасала два раза. А возвращаясь со смены утром, она завезла мне лекарство и дала совет от гипертонии. А в этом году дала консультацию по телефону. У нее даже голос добрый и нежный. но почему-то такие бескорыстные специалисты живут в общежитии.

Если зайти на территорию по ул. Любечской, 26. то можно увидеть постройки, вросшие в землю, похоже XVII-XVIII веков. Если вы расследуете, то напишите: очень интересно, когда они строились. Нашла, где работает и врач. Сказали, что на 2-м этаже. Зайдя в коридор 1x1, увидела деревянную лестницу, ступенек 20. Я стояла,10 минут, думала, как подняться, и увидела дырку в стене на улицу. А внешне чисто, стоят цветы, но кабинеты не такие, как у всех главврачей, это меня и поразило, что наши власти потеряли совесть, особенно перед Богом. На все гулянки, фонтаны есть деньги,
есть спонсоры, а за каменным забором по ул. Любечской, 26 никто ничего не видит. Помогите этой службе, если сможете, пожалуйста.

Журналисты полностью согласны с Марией Николаевной. А еще, разбираясь с этим письмом, узнали потрясающие факты о бытовых условиях главного врача станции скорой помощи Вероники Станкевич-Самойленко. Хотели об этом написать, но оказалось, что женщина сейчас болеет и с нами встретиться не может. Но она изложила свои мысли по этому поводу письменно. Ее письмо (языком оригинала) печатаем ниже (заголовок тоже, естесственно, наш).

Семья главного врача городской «скорой помощи» и доцента педуниверситета 25 (!) лет живет в общежитии! Уже и внуков дождались. Но не квартиры


У Чернігів ми з чоловіком потрапили не за власним бажанням, а за направленням держави. Павлик — після педагогічної аспірантури — по Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, а я — після закінчення Київського медичного інституту їм. О.Богомольця.

Це був 1986 рік, перші місяці після аварії на Чорнобильській АЕС. У направленні на роботу чітко зазначено: з наданням квартири. Обіцяли через рік-другий, проте житло в той час активно надавалося знедоленим аварією людям — переселенцям із Чорнобильської зони. Ми з розумінням ставилися до цього і спокійно чекали. Хоча один із наших сусідів через суд виборов своє право і квартиру отримав.

Перші роки ми жили у гуртожитку №1, де мали чотири сім'ї-сусідів у одному блоці. Дехто тримав домашніх тварин, на шерсть яких у нашої дитини була виражена алергія у формі частих та важких нападів задухи, що і спонукало мене як маму до початку «оббивання» порогів керівництва інституту. Не до честі тодішнього керівництва зазначити, але в окрему кімнату нас переселили не через тяжку хворобу маленької дитини, а тільки після захисту кандидатської дисертації чоловіком...

З того часу минуло 25 років. Для людського життя — це досить великий термін. Виросла дочка, подарувала нам двох яснооких онучат-журавлят. Тепер вони з чоловіком також винаймають квартиру. 5 останніх років на пільговій черзі наша сім'я — перша. На всі запитання в кращому випадку — обіцянки, в гіршому — звинувачення у нерозумінні державної скрути... Відведи, Господи, скруту від наших душ...

За багато років свого життя я навчилася терпіти і прощати, а можливо, це пов'язано із 25-річним стажем роботи на станції швидкої медичної допомоги, де щоденно, щохвилинно маєш змогу оцінити істинні людські цінності — здоров'я і життя. Я не раз бачила смерть в обличчя, власноруч кидалася у важкий двобій за життя хворого. І навіть коли сама опинилася по ту межу і, на жаль, розуміли мене не всі, кого вважала друзями, укуси невеликої купки зрадників сприймаю як випробовування на міцність.

А тим можновладцям, від байдужого розчерку пера яких часто залежить вирішення будь-якого питання, в тому числі і квартирного, я щиро бажаю, щоб у їхніх дорогих квартирах і елітних будинках було стільки ж щастя і любові, стільки ж розуміння і підтримки, скільки у моїй більш ніж скромній оселі, яка мені навіть не належить.
Істина, що з милим рай у шалаші, — це про мене, про все моє життя.

Вероніка Станкевич-Самойленко, еженедельник «Весть», №27 (400)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.