Убив і порубав на 32 шматки

Убив і порубав на 32 шматки

Подвійне вбивство сталося в Олександрівці Семенівського району 15 грудня минулого року. 35-річну Олену Науменко і 43-річного Володимира Білоцерківського односелець-тюремник 63-річний Василь Панько розрубав на 32 шматки. Потім, кажуть, пробував м'ясо. Останки поховали в закритих домовинах. Одяг покійним поклали в гроби. Троє дітей Олени та Володимира не знають і досі, що стали сиротами.

Василь варив м’ясо Білоцерківського. Їв. А потім блював

Співмешканку Василя Панька, 60-річну Віру Сіробабенко, знайшла в Олександрівці. Жінка якраз повернулася з поминок. Була балакуча. А що в тверезого на умі, те у п'яного на язиці. Забачивши незнайому людину, жінка, ймовірно, подумала, що я з міліції, і запитала:
— А де мій Панько?
— У тюрмі сидить.
— Його вже не випустять?
— Думаю, не скоро. А ви його не боїтесь?
— Тепер ні. Та й раніше Федорович мене не обіжав. Добрий був.
— Який же добрий, якщо людей на шматки порубав?
— Так Володька ж його задушити хотів.
— А м'ясо убитих ви разом їли?
— Нікого я не їла. То Панько, б...дь, їв кусками. Білоцерківського варив і їв, а Лену не хотів. А потім блював. Мені пригрозив, якщо кому розкажу — приб'є.
— Так де ж він їх закопав?
— Отам, на городі, — киває рукою жінка. — Але я туди не поведу, сніг глибокий.
Я теж не ризикнула. На градуснику було -17, і снігу по пояс.

«Щоб його повісили, отруїли, розстріляли!»

Це все про Панька. Плаче за внучкою Оленою бабуся Анна Науменко.
— Я ж Лену з 13 деньочків витішила. Дочка родила її в Києві. Потім я забрала онуку до себе. Ходила на роботу телят порати і її з собою носила. Покладу у верейку і люляю. А як підросла, навчила всього, що вмію: і випікати, і консервувати, і куховарити. Не знаю, чому Лена випивати почала. Як не випивала, в роботі була метка. І мені поможе, і по людях заробить. І грибів назбирає, здасть. Казала їй і Володі: «Не водіться з Паньком. Він страшна людина». Все село боялось. Носив на поясі за ременем сокиру, нахвалявся нею: «Це мій спаситель». Та хіба мене слухали! Зароблять якусь копійку і до Панька. Або Панько з Вірою пенсію получать і до них. Гуляють! Моє серце недобре давно відчувало, В останні роки похорон за похороном, наче пороблено. 14 січня 2006 року повісився 19-річний онук Ваня. Йому довірили глядіти за дитиною. Відволікся, а дівчинка втекла, не було її ніде. Він злякався і наклав на себе руки. А дитина знайшлась. Не пройшло й 40 днів, як помер ще один онук Сергій. Йому було лише 28 років. Потім помер син Петро, йому було 50. Через чотири тижні не стало й чоловіка Дмитра, йому було 70. Далі померла донька Надія, мати Олени, їй було 55. Тепер і Лени не стало. Чи це кінець? Є якесь недобре передчуття.
Ми здогадувались, що Панько убив Лену і Володю, та йти до нього питати боялися. Це вже на похороні люди розказували, що бачили, як Лена з розрубаною головою тікала від Панька. Казали, десь хвалився, що м'ясо їхнє він варив і їв... Розстріляти, отруїти, повісити цього недолюдка треба, — плаче стара.

Проговорилась: «Я ніколи не вбивала»

Розповідає Дмитро Кекух, перший заступник начальника Семенівського райвідділу міліції.
— Про те, що Олена з Володимиром зникли, нам повідомила сільський голова Олександрівки. До неї звернулася тітка Олени, що вже більше тижня не бачила родичів. Було це 25 грудня, на дев'ятий день після зникнення. Опергрупа виїхала в село. Спочатку пішли в хату, де жили чоловік і жінка. Теплий одяг був на місці. Значить, піти чи поїхати далеко вони не могли, надворі ж морози. Почали опитувати сусідів та тих, з ким зниклі підтримували стосунки. Одна п'яничка навіть збила нас зі сліду. Сказала, що бачила їх десь днів через три після зникнення. Врешті-решт встановили, з ким востаннє їх бачили. З'ясувалося, вони гостювали у Василя Панька. Пішли до нього.
Розкрити злочин зміг оперативник карного розшуку Павло Здота. Він працює лише півтора року, але толк з нього буде. Є професійна хватка, а це важливо.
Коли зайшли в хату, ледь не задихнулися: вікна позабивані шалівками, посеред хати саморобна грубка. Диму!.. Павло почав розмову про те, про се. І раптом співмешканка Василя Віра сказала: «Я нікого не вбивала». Хоча про вбивство не було й мови. Здота вловив цю фразу. Детальніше поговорити покликали Василя надвір. В хаті вже не було чим дихати. Чоловік почав з того, що три дні тому бачив Олену й Вову. Мовляв, вино купували. Звісно, вірити на слово цій людині не можна було — 24 роки тюремного стажу. Сидів за крадіжки, розбій, хуліганство. Звільнився умовно-достроково в 2005 році. Жив у Луганській області. Потім продав там хатинку і перебрався на батьківщину, в Олександрівку. Прожив у селі років зо два. Люди колишнього зека побоювалися. Виглядав він років на 15 молодше свого віку. Як випивав — звірів.

«Приїдуть люди у погонах і заберуть у казенний дім»

Бесіда надворі тривала три години. Задуб Василь. Врешті-решт зізнався: «Це я їх убив...»
І розповів: «15 грудня, вдень прийшли гості. Стали випивати. А тоді хтось із них змішав горілку з вином. Я такого не п'ю. Отож і сказав матюком, щоб Лена збігала за самогоном. Вона щось шепнула чоловіку на вухо, і він поліз до мене битися. Трохи побились. А тоді вони стали йти. Не знаю, що на мене найшло. У сінцях наздогнав і рубонув спочатку, його, а потім її».
Смерть Володимира настала миттєво. Лезо сокири увійшло в голову по обух. Олена намагалася тікати, він її рубав. Поранена жінка впала і померла невдовзі від крововтрати.
У цей час вдома була співмешканка Василя. Трупи він затяг за хату. Роздягнув догола. Одяг спалив у грубці. Тіла накрив плівкою. Наступного дня пішов їх рубати. Вони закоцюбли, тому крові не було. Повідрубував спочатку голови, потім кисті і стопи. Кожну руку і ногу поділив на три шматки. Тулуб розрубав начетверо. Всього — на 32 шматки.
— Дмитре Анатолійовичу, Василь плакав, розкаювався?
— Ні. Коли ми бесідували в сільраді, я спитав: «Ти ж рецидивіст. Чого ж так легко зізнався? Тебе що, міліціонери били?» «Не били. Я через три дні після вбивства знав, що мене викриють. Вмію ворожити на картах. У мене три колоди. Розклав і бачу: прийдуть за мною люди в погонах і заберуть у казенний дім. Від долі не втечеш».

Доки чекали експерта, розмовляли. Він розповідав усе до дрібниць. І ось що мене здивувало: ні нервів, ні сліз — крижаний спокій. Тільки коли збиралися везти його на відтворення і наділи на нього бронежилет і каску, побоюючись самосуду односельців, здрейфив, затрясся весь. Вирішив, що його везуть розстрілювати.
З'ясувалося, частини тіла він закопав у сніг на півтора штика лопати на городі, за хатою. Схоронив їх у двох ямах. З першої дістали дві голови, три ступні, частини тулубу. В другій ямі була решта. Розкопувала ями міліція, місцеві побоялися. Фельдшер, яка мала констатувати смерть, ближче підійти не наважувалась. Ветеринар допомагав складати шматки в мішки.
— Дмитре Анатолійовичу, кажуть, деяких частин не дорахувалися. В Олени не було однієї груді.
—  Справді, якихось частин не було. Ймовірно, їх розтягли собаки. Адже великий сніг випав тільки наступного дня, як він їх закопав. Коли у Василя питали, чи їв, віднікувався. Говорив, може, співмешканка зварила. Мовляв, сходив у магазин і приніс пакет вина, побачив, що вона варила щось у чавуні. Сказала, суп. А потім варево вилила. Здивувався, бо викидали страву тільки, як укисне. Спитав, чому. Сказала, що суп вийшов негодний. Питали і Віру. Божилась, що людського м'яса не їла.

* * *

Олена Науменко після школи вивчилась на маляра-штукатура у Торезі. Приїхала працювати до Києва. Там і познайомилася з Володимиром Білоцерківським. Він родом з Димера Київської області. Був старшим за неї на вісім років. Довго у столиці не прожили, повернулися в Олександрівку Семенівського району. Розпилися. Не розписувалися. Народили троє дітей — двох хлопчиків і дівчинку. У 2008 році Олену і Володимира через пиятику позбавили батьківських прав. Хлопчиків оформили у прийомну сім'ю, дівчинку, якій на той час не було і року, в Прилуцький будинок дитини. Олена з Володимиром продовжували жити разом. Кажуть, вони кохали одне одного. Мати Володимира неодноразово присилала гроші сину, просила покинути Лену і повернутися додому. Не слухав матері, не кидав дружину, з якою прожив-пропиячив більше 10 років. Так і померли вони в один день. Олену поховали у Олександрівці. А труну з останками Володимира його мати повезла у Димер.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №3 (1235)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: