Війна забрала в однієї сім’ї з Чернігівщини три будинки

Добавить новость

Четверг, 21 Ноября 2024 17:40  |  Просмотров: 1857

На фото Олена Коптель

Чернігів, мікрорайон Лісковиця, вулиця Антонія Печорського, 4. У зачиненій хвіртці стирчать квитанції за комунальні послуги. Хоча жодною послугою за цією адресою ніхто не користується — самого будинку, в якому жили чотири родини, із 15 березня 2022 року немає. Від нього залишились тільки три цегляні стіни та димар, обвиті диким плющем...

Востаннє Олена Коптель (їй 40 років) бу­ла тут у березні 2022-го.
- Я все ніяк не могла наважитись побачити, що з нашим домом скоїла російська ракета. Це дуже боляче... А місяць тому— 25 жовтня — не стало тата. Після дев'яти днів по ньому я відчу­ла, що треба сюди прийти — попрощатися: і з батьком, і з нашим будинком, який він звів.

Олена забирає квитанції і зі сльозами від­чиняє хвіртку. Заходимо у двір.

- Наш ґанок, бесідка, гойдалка, які робив тато... Тут усе нагадує про нього... Тато буду­вав цей дім із моїм покійним дідусем Митею — маминим батьком. Вони були дуже друж­ні. Моїй сестрі часто сниться тато, і у снах він майже завжди із дідусем. Може, вони й на не­бі разом?..

Виплакавшись, розказує далі:

— Я жила тут із самого народження. Бать­ки робили великий — на 5 кімнат — дім для нас із сестрою (Таня молодша за мене на 5 років). Щоб ми вже із власними сім ‘ями жи­ли тут разом і щоб усім вистачало місця.

Склалося так, що мама з татом давно роз­лучились і вона мешкала з моїм вітчимом. А в цьому домі жили тато і я з родиною - чо­ловіком Юрієм та синочком Святиком (йому 11 років). Він із дідусем виріс: мій тато його і в садок та школу водив, і годував, і уроки з ним робив, поки я на роботі. Сестра, вийшов­ши заміж, поселилась у свекрів. Але сюди зі своїми Дімкою (йому зараз 8) і Арішею (їй 7) приїжджала на вихідні, щоб наші діти могли разом погратись на свіжому повітрі.

ВРЯТУВАВ УТРЕТЄ

Раптом завила сирена — оголосили повіт­ряну тривогу. Олена схопилась за серце:

— Ой, зразу згадалися ті дні, коли ми сиді­ли тут у підвалі, — веде до залізних дверей, які їй майже до плеча. — 24 лютого 2022 року я збиралась на роботу (працюю в урологічно­му відділенні Чернігівської міської лікарні №2 — друкую для лікарів усі необхідні доку­менти). А тут чоловік (він військовий) подзво­нив і каже: «Ти нікуди не йдеш. Почалося...»

Виїжджати з Чернігова я не збиралася — не хотіла чоловіка залишати. На ніч ми спус­кались у підвал. Вмикали обігрівач — малень­кий “вітродуйчик”, щоб хоч спати було не так холодно. До нас приїхали моя мама і свекруха моєї сестри Наталія Анатоліївна. Таня з ді­тьми перші дні посиділа з нами, а згодом ви­їхала в Кам'янець-Подільський (на Хмель­ниччині), де живе троюрідний брат її чолові­ка. Однієї ночі ми всі, крім мами, заснули. І в нас загорівся обігрівач. Мамі вдалося якось загасити вогонь. Уже потім вона сказала мені: «Це знак, що ми тут згоримо, якщо залиши­мось».

Ще мама згадала Танин сон: за два дні до цього сестрі наснилася гармата, націлена на наш будинок (тому вона й вирішила дітей вивезти). Та й без обігрівача ми б у підвалі не вижили. І ми зі Святиком та мамою виїхали 12 березня — в її день народження. Поїхали теж у Кам 'янець-Подільський (родичі Таниного чо­ловіка — брат Іван з дружиною Олею — прийняли не лише її з дітьми, а й нас). Добрали­ся туди 14-го.

А наступного дня згорів наш будинок — у день народження мого чоловіка. Звісно, з перших днів повномасштабного вторгнен­ня він цілодобово був на службі. А в день на­родження його відпустили додому — помити­ся, відпочити. Якби не це, хто знає, чи зоста­лися б тоді живими тато і Наталія Анатоліївна. На той час вони вже не мали сил спускатися в холодний підвал і залишалися на ніч у домі. Юра їх упросив: "Я не спав кілька діб. Давай­те переночуємо в підвалі, щоб я був спокійний за вас і міг поспати». Спустилися. Тато все ро­бив добротно і підвал збудував міцним. Це і і врятувало, коли прямо в будинок прилетіла російська ракета...


Вночі мамі подзвонила сусідка навпроти: «Людо, ви де?! Ваш дім горить!» Во­на думала, що й ми там. Ми з Танею попадали на коліна, молилися, кричали... Бо ж не знали, що з нашими рід­ними... Уже потім Юра ме­ні розказував: від удару йо­го кинуло об стінку і контузи­ло. На щастя, він залишився при пам'яті. Виглянув з під­валу — обстріл триває, го­рить дах. Крикнув татові й Наталії Анатоліївні:«Виходи­мо!» Вони вибралися, попа­дали на землю... Тоді їх при­хистила сусідка Наталія Ко­робко.

Це вже втретє Юра, можна сказати, тата вряту­вав. До цього було два ви­падки, коли татові ставало зле, й саме Юра його відка­чував і возив у лікарню. Ні­би був для мого тата персо­нальним ангелом-хранителем. Вони дружили, разом у цьому домі все робили. Про ту страшну ніч Юра сказав:

«Тобі боляче, бо ти в цьому домі виросла, а уяви, як бу­ло нам із Миколою Андрійо­вичем бачити, що горить бу­динок з усім нашим нажи­тим...»
Та я дякую Господу, що тоді всі мої врятувались. А от сусіди... У нас було 4 бу­динки під одним дахом (чо­мусь так тоді робили — при­будовували свій будинок до стіни сусідського). Тієї но­чі двох сімей тут не було. А наші сусіди через стінку не спустилися в підвал і чоловік із дружиною загинули. Сла­ва Богу, їхні дочка з онучкою і син дивом вижили.

Від трьох інших домівок залишився тільки фунда­мент.

— У нас будинок був це­гляний, а в сусідів — де­рев’яні, то від нашого хоча б щось зосталося, а їхні згорі­ли під нуль.

ЩЕ ДВА БУДИНКИ І ПАМ’ЯТНИК

— А через кілька днів по­прилітало і понищило бу­динки моїх батьків. Вони із сусідніх сіл Чернігівського району: мама з Буди, тато зі Слободи. Там, де вирос­ла моя мама, жила її сестра з чоловіком. Тьотя Наташа і дядя Коля в домі зробили сучасний ремонт. Після то­го як до них колись залізли злодії, поставили на вікнах решітки. За них навіть піс­ля руйнування будинку вони продовжували виплачувати кредит...

Ну чому ракета попала не в літню кухню чи хлів, а саме в будинок?! Та ніби мало то­го — обстрілами розбило ще й пам’ятник бабусі і дідусеві, який мама з тьотею постави­ли перед війною. І за нього, вже розтрощеного, вони му­сили довиплачувати.

У татовому будинку жи­ли його сестра (теж Ната­ша) і батько, мій дідусь Ан­дрій. Йому було вже 87, він погано бачив. При обстрілах у погріб крутими сходами спускатися не міг, та йн е хо­тів, казав: «Якщо прилетить — то така доля». На жаль прилетіло... Тьотя вискочила з погреба, коли дім уже почав горіти. І вона — малень­ка, худенька — витягла біль­шого за себе дідуся з вогню, де та й сила взялася...

Їх тимчасово забрали до себе сусіди. А на літо тьотя з дідусем і моїм таюм збиралися переходити до себе — жити у вцілілому сараї. Аж у село приїхав якийсь благо­дійник, узнав історію тьотиного порятунку дідуся і що в тата згоріли обидва його до­ми, — і їм поставили модульний будиночок. Та дідусь до заселення в нього не дожив. Він постійно плакав: не міг змиритися, що вже другу ві­йну застав, та ще й дім втра­тив. Це його добило...

І тато страшенно тужив за нашим будинком! Час­то приїжджав сюди, сидів плакав у бесідці, яку так і не встиг доробити. Влітку, коли було тепло, навіть спав тут. Його тягло додому. І перед самою смертю сюди приїж­джав (нам уже потім розказали, що він сидів тут у бе­сідці). А ще з 'їздив у Буду на згарище маминого будин­ку, де колись любив бува­ти у тещі з тестем. Ніби по­прощався з обома дорогими йому місцями... Мої свекри (вони, до речі, теж зі Сло­боди) розповіли, що якось він їм сказав:«Краще б я то­ді загинув замість сусіда!» Значить йому ці роки вже не було життя...

Відбудувати наш дім ми не можемо і жодної компен­сації за нього не отримали. Для цього нам із сусідами треба спільно цим займати­ся, а в них немає на це сил... Та й у мене теж. Ну як так, що в нас зруйнували три будин­ки в різних місцях?!

ПРОЩАННЯ

— Усе, що вціліло в нашо­му домі, — чашка з мого ве­сільного сервізу і червоний іграшковий автобус, який я завжди ставила на стіл під Новий рік. Чоловік, розби­раючи згарище, забрав їх, і я досі зберігаю. Уже будин­ку не було, а ми ще виплачу­вали за придбаний до війни електрогриль. Та найжальчіше не щось із цінних ре­чей, а пам’ять. Погоріли всі фотографії і в нашому домі, і в татовому, і в маминому. Своїм онукам не зможу по­казати жодного знімка пра­бабусь і прадідусів...

Поки ми розмовляли, звідкись з’явився котик. По­чав ластитися до Олени.

— Це ваш?
— Ні, я не знаю, чий він, — гладить Олена котика. —

Ось наш Барт, — показує в телефоні фото сірого висло­вухого шотландця. — Спочатку тато думав, що він зго­рів при обстрілі будинку. Але Барт якось вибрався, тато його знайшов. Тоді їх з На­талією Анатоліївною на пев­ний час прихистили в Троїцькій церкві і тато сидів там із Бартом. Коли ж ми зі Святиком повернулися в Черні­гів і оселились у моїх свекрів
(дякую обом за їхню гостинність і всю допомогу!), то забрали Барта із собою. Та він постійно був дуже смутний. Може, теж за домом сумував?.. А десь через пів року захворів і, як ми його не ліку­вали, помер. Святик за ним так плакав...

Олена налила з принесе­ного термоса кави у пластиковий стаканчик, поставила на стіл у бесідці:

— Таточку, це тобі, - і до мене: — Можливо, його ду­ша тут буває... Недавно се­стрі наснилося, що тато стоїть усміхнений, у нього на сивій шевелюрі і всюди до­вкола сніг. Таня каже: «Я у ві­кно — а там перший у Черні­гові сніжок. А сон був такий теплий». Нам хочеться ду­мати, що татові там добре, краще, ніж було туг останніми роками...

Ми виходимо з двору, Олена зачиняє за собою хвіртку:
— Прощай, тату, прощай доме! Не знаю, чи я наважу­ся прийти сюди ще. Але за­раз мені стало легше...

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: