Чернігівські прикордонники допомогли вчасно доставити в лікарню жінку з інсультом

Добавить новость

Четверг, 15 Августа 2024 14:19  |  Просмотров: 882

Місяць тому, 16 липня, Оле­на Сизоненко з Лемешівки на Городнянщині відзначила своє 60-річчя, однак зовсім не так, як планувала, — за два дні до свого ювілею жін­ка потрапила в неврологічне відділення Чернігівської об­ласної лікарні з інсультом, її порятунок став справжнім дивом завдяки багатьом лю­дям.

Олена Іванівна — інвалід з ди­тинства 2-ї групи, однак на серце до того дня, 14 липня, жодного ра­зу не скаржилася.



- Тиск час від часу був, але щоб до інсульту дійшло... Навіть не ро­зумію, як так сталося, — розво­дить руками жінка. — Може, пере­втомилася чи перегрілася на сонці, але близько восьмої вечора ме­ні раптом стало зле, в очах потем­ніло, серце просто вистрибувало з грудей — і все. Коли розплющи­ла очі, наді мною стояли медики. Як потім мені розказали, у Лемешівці розгорнулася ціла рятувальна опе­рація, щоб вчасно доставити мене в лікарню.

Непритомну Олену Іванівну надворі знайшов брат і зразу ж ки­нувся до сусідів по допомогу. Ра­зом вони перенесли її в будинок, однак привести до тями так і не змогли, а тому почали дзвонити в екстрені служби — у швидку допо­могу та поліцію:
— Розуміли, що щось не те, раз до свідомості Лена не приходить.

На жаль, зараз заїхати в при­кордоння та виїхати з нього не за­вжди легко, у тому числі й для екс­трених служб. Почуваються як удо­ма тут лише військові.

— Близько 21-ї мені зателе­фонував начальник підрозділу і сказав, що маємо вивезти з Леме­шівки жінку. Стан у неї важкий, тож робити все треба швидко, — роз­повідає начальник відділення ін­спекторів прикордонної служ­би офіцер 105-го прикордонно­го загону імені Володимира Ве­ликого Володимир (прізвища з очевидних причин не називати­мемо). — Здавалося б, усе про­сто, але, приїхавши в Лемешівку, ми зіткнулися з непередбачуваною проблемою. Як виявило­ся, нам дали неправильну адресу — попередню назву ву­лиці й інший номер будин­ку. Довелося шукати “по-сільському” — за іменем, а на це теж пішов час. Коли ми зайшли в будинок, жінка так і лежала на ліжку без свідомості. Ми настелили в машині ковдр і подушок, перенесли її туди і поклали на бік. Надати якусь домедичну допомогу, на жаль, не могли, адже не розумі­ли, що з нею.

Стан доріг у наших се­лах залишає бажати кра­щого, тож водієві Олек­сандру довелося їхати ду­же акуратно, оминаючи всі ями, щоб не нашкодити па­сажирці.

— Я сидів з нею в салоні і всю дорогу легенько тер­мосив її, щоб бачити, що вона жива, — говорить Во­лодимир. — Ви навіть уяви­ти не можете, як ми пере­живали за ту жінку! З її стану було зрозуміло, що рахунок може йти на хвилини. Тому, тільки-но виїхали на більш-менш рівну дорогу, водій розігнав машину до макси­мально можливої швидко­сті і ми помчали в Городню. До речі, дорогою зустріли поліцейських — хлопці теж переймалися станом нашої пасажирки, бо саме вони й повідомили в прикордонну службу про цей випадок.

***

У Городнянську ЦРЛ Олена Іванівна без свідо­мості так і потрапила.

— Навіть не пам’ятаю, що я там була і що мені там робили, — хитає головою. — Прийшла до тями я вже в Обласній лікарні. Це бу­ло дуже страшно! У мене повністю відібрало правий бік. Не могла ані ворухнути рукою, ані вимовити слова, тим більше піднятися з ліж­ка. А тому й лікування було довгим - спочатку 9 днів у неврологічному відділенні, потім іще два тижні в реа­білітаційному.

Якщо чесно, думала, що не піду і не заго­ворю я вже ніколи, однак лі­карі зробили неможливе — зараз я відчуваю праву ру­ку, самостійно ходжу, нор­мально розмовляю, навіть тиск нормалізувався. А ще місяць тому це здавалося неможливим.

Самі медики дивувалися, що я так швид­ко відновилася, і казали: як­би мене привезли трохи пізніше, усе могло би бути по-іншому. Мене практично дістали з того світу. Звісно, простим відновлення не бу­ло — крапельниці і пігулки, масаж і розробка кінцівок, робота з психологом і лого­педом. Скільки людей вкла­ли в мене свої сили!

Дуже вдячна лікареві-невропатологу Дмитру Дроботову, завідувачу відділен­ня фізичних методів ліку­вання, медичної реабілі­тації та паліативної допомоги Сергію Сергееву та всім їхнім колегам. Не бу­ду перелічувати їхніх імен, щоб когось не забути і цим не образити. При тому, що робота в наших медиків та­ка складна і не завжди при­ємна, яке чудове ставлен­ня у цих відділеннях до сво­їх пацієнтів, просто не пе­редати! Та й взагалі я дуже-дуже дякую всім, хто допо­міг мені вижити: брату і су­сідам, що вчасно кинулися шукати допомогу, військо­вим, які попри свої військо­ві задачі знайшли час допо­могти звичайній жінці з се­ла, і ще раз медикам, які ставлять на ноги навіть най­складніших пацієнтів. У наш час відчуття такої підтримки і допомоги від незнайомих людей — це яскравий доказ того, що наш народ найкра­щий!

Зараз Олена Іванівна гостює у своєї рідної се­стри Наталії в Тупичеві і готується до чергового кур­су реабілітації.

— Сестра з племінника­ми приїхала на моє 60-річчя в лікарню. Оце була ра­деть! Я ж їх із початку повномасштабного вторгнен­ня не бачила, а зараз ми ра­зом, — посміхається. — Лі­кар сказав, що якщо за та­ких умов я вижила і так до­бре відновилася, то маю ще якусь важливу місію в цьому житті. Ну що ж, побачимо!

Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: