Чернігівські лікарі розповіли, як захищаються від агресивних пацієнтів

Добавить новость

Вторник, 14 Мая 2024 16:17  |  Просмотров: 2002 | Обновлено 16 Мая 2024 13:45

— Трохи вдарив пацієнт, — не дуже охоче згадує прикрий випадок 28-річна Анастасія Цокурова, хірургиня Чернігівської центральної районної лікарні.



14 вересня 2022 року, вночі, під час чергування, Анастасію Цокурову побив Валентин Башкатов. Переселенець з села Комісарівка Перевальського району Луганської області. П’яного, з рваними ранами голови, його привезла «швидка». Він раптово схопився з каталки і накинувся на лікарку. Ударив рукою в обличчя та по правому плечу і ногою по правій гомілці.

Лікарка змушена була втікати на вулицю. Викликала поліцію. На голові лишилися садна, на руці й нозі гематоми.

20 січня 2023 року суддя чернігівського Деснянського районного суду Микола Кузюра визнав Валентина Башкатова винним в умисному легкому тілесному ушкодженні (правопорушення кваліфіковане за частиною 1 статті 125 КК України) та призначив йому штраф 850 гривень.

— Буває, що потрапляють на прийом нетверезі люди, — пояснює Анастасія Цокурова. — Ти їм намагаєшся надати медичну допомогу. А вони агресивні, не контролюють себе. Це не поодинокий випадок — в будь-якій лікарні таке буває.

— Агресивна поведінка пацієнтів траплялася неодноразово, — підтверджує 31-річна Олександра Попандопало, хірургиня Чернігівської обласної лікарні. — В приймальномуна дівчат кидаються. Через це там встановили камери. Пацієнти в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння можуть напасти, і тобі в секунду треба вирішувати ситуацію. Але якщо б я, припустимо, дала здачі, сказали б, що лікар побив пацієнта.

Наше суспільство агресивне до лікарів, — переживає Олександра Олександрівна. — Не були в нашій шкурі. Наприклад, бачиш гострий живіт (гостре запалення). Хочеш допомогти. Але пацієнт тебе просто не розуміє.

Так, у лікарів бувають проляпсуси. І я не завжди душка, — каже щиро. — Та в нашому відділенні кожен зробить максимум для людини. У нас нема такого — це бомж, асоціальний бухарик, хай сам якось викручується. Може, буваєш трошки грубою у плані спілкування. Ти сказала не їсти, бо гострий панкреатит, а він сидить, сосиски з-під подушки тягає. Але в плані лікування, діагностики ти зробиш все, — повторює.

Трапляються неадекватні родичі.

— Буває, що ти виходиш з приймального і думаєш: «На якому я світі?», — емоційно ділиться. — Швидше хочеш зайти в операційну, зробити те, що треба, і все.

Бувають занадто тривожні родичі.

—Тобі треба йти й виконувати роботу, а вони починають: «У вас тут все за гроші, скільки нам заплатити?» — з прикрістю згадує Олександра. — Лікаря вважають обслуговуючим персоналом. Прямо йому про це говорять. Нема розуміння, що в лікарні не обслуговують, не продають щось, а лікують. А іноді й рятують життя.

Той, кому болить, кому погано, часто вважає, що його проблема найважливіша. Це відмічає в пацієнтах і Анастасія Цокурова.З людьми працювати непросто. Та кожен, вибираючи професію, знає, на що йде. Є різні методи релаксації — слухати музику, гуляти, спілкуватися з друзями.

— Та найголовніший метод — ти виходиш з роботи і лишаєш все на роботі, — каже Анастасія Цокурова.

Володимир Пінчук: «На лікарів-чоловіків нападають менше — побоюються»

— І на жінок нападають, і на чоловіків нападають. Коли пацієнт п’яний, він часто агресивний, — говорить Володимир Пінчук, лікар-хірург вищої категорії, завідувач хірургічного відділення Чернігівської центральної районної лікарні.

Втім, на чоловіків все-таки нападають менше — побоюються, — додає. — Жіночність, беззахисність — цим користуються. Чоловік, якщо він в хорошій фізичній формі, захиститися може. Якщо трапляється напад, відразу просимо колег, щоб допомогли. Паралельно викликаємо поліцію. Поліція приїздить, заспокоює.

Про кладовище, співчуття, прикмети

Анастасія Цокурова розказує, що в Чернігівській районній лікарні працює два роки.Три роки тут же була інтернатура. Навчалася в Харківському медичному університеті.

— Районна лікарня — школа життя, де ти можеш побачити все, — відмічає. — І маленьку ранку і велику хірургію.

Запитую у співрозмовниці, як вона ставиться до вислову, що у кожного хірурга є своє кладовище: всі помиляються, хірурги також.

— Тут більше не про помилки, як про те, що лікар не все може зробити, — вважає Анастасія Цокурова. — Втрачати пацієнта важко. Розмовляти потім з рідними — важко. Але у всіх таке трапляється. Лікарі не всесильні. Будь-який хірург боїться чогось. Той, хто не боїться, може наробити багато лиха.

— Співчуття допомагає чи заважає?

— Не потрібно повністю занурюватися в проблеми пацієнтів. Лікар допомагає — і це головне. Якщо всім співчувати, це може стати й на заваді. Але все одно людей потрібно вислуховувати. Якщо навіть ти не співпереживаєш, якщо нема настрою, все одно це треба. Люди люблять, коли їх слухаєш. Багато самотніх. Їм приємно відчувати увагу. Це для них як ліки.

— Я не заміжня, — каже лікарка Цокурова. — У стосунках. Мій хлопець — анестезіолог. Він мене розуміє. Чергуємо в різний час*. У нас є пес. Хто дома, той і гуляє з ним.

*прикмети чергових

— На чергування не вдягаємо новий одяг, ні свій, ні робочий, — називає Анастасія Цокурова. — Нове — це погана прикмета. Мінятися чергуванням — погана прикмета. Не можна бажати хорошого чергування. Бо й трапиться «хороше».

Джерело: сайт газети "Вість", Тамара Кравченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: