Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Юрій із БУРу добивається вшанування побратимів

Юрій із БУРу добивається вшанування побратимів

 

"Два роки назад, через годину після цього фото, нашу групу БУРу (Бобровицький укрепрайон), яка вирушила на зачистку рашистів, що проривались з Яцево, накриють ворожими мінами.
Вітя Житник загине, Андрюха «Бензовоз» отримає чисельні поранення, а у мене відірве ремінь автомату та ногу.
Мене врятує Сашко Петренко, який накладе слизький від крові, гумовий джгут Есмарха, на залишки ноги.
Вітя Житник помре саме там, зі зброєю в руках, встигнувши сказати, щоб рятувались без нього, бо розумів, що його поранення були смертельні.
Андрюху «Бензовоза», який першим відвідав мене у реанімації, (викинуть) випишуть з госпіталю на третій день з чисельними осколками у тілі та просто відправлять додому.
Кілька днів потому наш кулеметник, Сергій «Малиш» Кривоносов, буде шукати на лугу відірвану голову нашого бойового товариша, Олега "Завгара".
Стікаючи кров’ю від чисельних поранень помре біля Новоселівки Вовік Пелека.
А Андрій дострелить молоду вівчарку - Сармата, якому вибухом відривало лапи.
До 24.02.2022 року звичайні люди.
Коли на нашу землю прийшов ворог, вони, звичайні люди, встали на його шляху зі зброєю в руках і не вагаючись віддали життя за рідне Місто.
Більшість з них за два роки, не отримав ніякого статусу учасника бойових дій, ніякої медалі За Оборону Чернігова, ніякого банеру на Алеї Героїв, ніяких грошових винагород або поховань на військовому кладовищі.
Вони знов стали звичайними людьми та працюють, як працювали.
Звичайні люди.
Пишаюсь, що мав честь воювати поруч зі звичайними Героями!"



Цей фейсбучний допис 57-річного чернігівця Юрія Вєткіна за тиждень зібрав більш ніж дві з половиною тисячі вподобань, більш ніж 350 коментарів і майже 8 тисяч поширень. У серцях стількох людей він знайшов відгук ! Так само сприймається, безсумнівно, і написана Юрієм книжка у пам'ять про своїх побратимів із якими він захищав околицю Чернігова.

ЗАМПОЛІТ І RECRUTER

— Я - Юрій із БУРу, — представляєть­ся він мені усміхаючись. І, скажу наперед, усмішка не сходить з його лиця майже упро­довж усіє? розмови. Він жартує, навіть щодо своєї «залізної ноги».

— І так — багато хто з поранених. То — за­хист психіки, я це чітко розумію як психолог за другою освітою.

Освіти в Юрія дві, а іпостасей іще більше: він — військовий, письменник, сценарист, блогер та новоспечений спортсмен і актор.

— Чи не щодня мене можна вітати з яки­мось святом, — сміється. — Плюс до «профе­сійно-цивільних» — ще й із Днем десантника, Днем артилериста, Днем танкіста та іншими. Адже я довгенько був військовим. У 1989-му закінчив Сімферопольське вище військово- політичне училище. Строкову службу прохо­див у місті Баку, застав там бойові дії, відо­мі як «чорний січень». Потім служив у Чернігівському залізничному полку (нині це 8-й навчальний центр Держспецслужби транспорту. — Авт.), із 2015 року — в 95-й окремій десантно-штурмовій брига­ді, згодом — у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ і в 1-й танко­вій бригаді. Звільнився з військової служби у 2016-му — уже втретє. Маю звання майо­ра. Деякий час був замполітом, тому й маю відповідний позивний, а ще якийсь час пра­цював у кадровій агенції, звідси блогерський псевдонім Recruter.

Свої блоги на сайті GOROD.cn.ua він писав російською мовою.

— У мене мама орловська, а тато смолен­ський. Вони приїхали сюди в 1960 році, ко­ли розбудовували КСК, ТЕЦ (мій батько цим займався). Залишились тут жити, а тепер — і лежати на Яцево. Тож я «русский», але не ро­сіянин. А після поранення — стовідсотковий українець, бо в мене влили стільки україн­ської крові!..

САМООРГАНІЗУВАЛИСЯ ОБОРОНЯТИ

— За кілька днів до повномасштабного вторгнення я зустрічався з товаришем по службі в залізничному полку Олександром Василенком із позивним Куба й ми домов­лялися в разі окупації Чернігова організувати партизанку. Було всього чоловік п’ять, яким я довіряв.

24 лютого я, як завжди, вигуляв собаку (у мене був старий дружбан - той-тер'єр Барік, якого вже немає), увімкнув музику в навушниках і поїхав на роботу — заступати на добове чергування охоронцем в обленерго. Поки йшов до роботи, почув бахкання і зро­зумів: почалося...

Змінився після доби чергування, дружи­на телефоном каже: «Я поїхала до сестри на Бобровицю (мікрорайон Чернігова. — Авт.), твої речі теж забрала». Приїхав і я ту­ди, а там уже наші танки стоять, хлопці-вояки мерзнуть. Ми з чоловіком дружининої се­стри Юрієм Богданом поїхали закупилися, щоб нагодувати їх.

У підвалі Богданів нас, родичів і кумів, зі­бралося шість жінок, двоє дітей і четверо чо­ловіків. Я сказав дружині, що не можу сиді­ти й чекати, поки з військкомату викличуть. Зібрався їхати, зі мною — Юра Богдан і йо­го кум Володя Пелека. На старій переправі (перехресті вулиць Шевченка і Кільцевої) нас розвернули, мовляв, місто вже закрите. На Бобровиці я підійшов до військових: давайте чимось допоможу, у мене є досвід маю по­свідчення учасника бойових дій. Вони напра­вили до командира, а той — хлопчина 20 ро­ків, Остап. Тільки-тільки закінчив Львівську академію Сухопутних військ...

Підійшли й інші цивільні чоловіки: «Ми теж хочемо зброю». До нас пристали два «стріляні» хлопці-ветерани, які приїха­ли бусом зі Славутича, — Олег із позивним Завгар та Андрій із позивним Прораб. До них набився повний цей бус, і ми поїхали в райвідділ поліції, де всім бажаючим роздава­ли зброю, БК, форму.

Самоорганізувалися чоловік 20, нас роз­поділили на підмогу бійцям, які охороняли кожну вулицю. Ми з Юрою Богданом пішли на крайню вулицю перед лугом. Там стояли протитанковий гранатомет і кулемет Калаш­никова, який військові називають «покемон». Головний — сержант Сергій (Охотнік), ро­дом із Городні, доручив мені «покемона», по­казав наш сектор вогню. Мовляв, якщо підуть — стріляти, щоб їх покласти...

Ми там простояли кілька днів. Чергува­ли цілодобово, міняючись із хлопцями. Потім нас перекинули ближче до Новоселівки, там ми вже окопалися. Одна набожна жіночка, Марія, віддала нам свій будинок. Сказала:

«Мій батько в Другу світову воював за Украї­ну й вимолив собі повернутися живим — і я за вас вимолю». Сама кудись подалась, та що­дня приїжджала годувати свого собаку Сар­мата. І ми його підгодовували.

В окопі метрів на 50 ми чекали то вітеб­ську десантуру, то ворожу ДРГ, яка хотіла пройти через луг. Був і напад на наш блок­пост. Трошки постріляли... А потім почалися авіанальоти. Літаки скидали бомби, Новоселівка горіла...


«СВОЮ НОГУ СПІЙМАВ... ПІД ПАХВОЮ»

— Те фото я зробив 5 березня, думаю­чи, що воно буде останнім. Нам сказали, що орки прорвали лижну базу і почали нас об­ходити. Приїхала група спецназу, розігнала їх. Андрій Прораб питає: «Хто йде на зачист­ку?» Серед інших десяти визвався і я. Вису­нулися ми на вулицю Шевченка. Я йшов пе­редостаннім, за мною — Андрюха Бензовоз. Зненацька нашу групу закидали мінами...

Вибухом мене розвернуло, я свою ногу спіймав аж під пахвою, у ній кості всі роздро­блені, стирчать як олівці в склянці. Я поду­мав, що на нас напали. Схопився за автомат. Свідомості не втрачав, усе розумів, навіть сильного болю не відчував. Бачив, що метрів за п'ять воронка, що з якогось двору вийшла жіночка, від жаху прикрила хусткою рота...

Біля мене опинився Сашко Петренко. Я йому показую на кишеню: ось у мене джгут. До нас перед тим приїжджали два хірурги. Порадили перекласти джгут з аптечки в нагруд­ну кишеню. Це й врятувало мене від того, щоб тихо стекти кров'ю. Однією рукою я дістав і подав джгут Сашкові. Він потім казав: «Сам не знаю, як удалося його накласти, бо джгут був слизький від крові». Якимось дивом швид­ко мене доставили у чернігівський госпіталь...

ОПЕРАЦІЯ Й ЕВАКУАЦІЯ

— Там мене двічі оперував цивільний су­динний хірург Роман Володимирович Бон­даренко. Спочатку це була висока ампутація лівої ноги, а потім формування кукси.

На четвертий чи п'ятий день я попросив­ся з реанімації в загальну палату. Там нас, поранених, було багато, та з ампутацією я один, інші з переломами. Коли місто почали брати в облогу, хлопців стали переводити ко­го куди — у Вінницю, Київ. А мене залишали, мабуть через важкий стан. Дружина через моїх друзів-волонтерів домоглася евакуації. Та коли вже все було готове, підірвали міст через Десну. І Куба допоміг організувати ева­куацію човном. Я з милицями усівся, мені да­ли автомат: «Раптом що — будеш валити». І я навіть трохи зняв переправляння через річ­ку, цей епізод увійшов до фільму Суспільного «Битва за Чернігів».

На тому березі мене хлопці на руках ви­несли на пагорб. Підігнали машину, сказали водієві їхати обережно, бо все навколо заміноване...

МЮНХЕН


Юрія з його дружиною Аллою відвез­ли до Києва, їм вдалося виїхати до Польщі, а звідти — до Німеччини.

— Мені ще в госпіталі лікар сказав: якщо хочеш протезуватися, то треба в Ізраїль або в Німеччину. Мені моя подруга, яка багато років живе в Мюнхені, знайшла житло. І ми там прожили півтора року, додому поверну­лись лише перед цим Новим роком. Туди до мене приїжджали найрідніші (у мене дві до­чки і двоє онуків). Тепер Мюнхен я знаю кра­ще, ніж Чернігів, — обійшов його на своїй за­лізній нозі вздовж і впоперек.

Коли мене поранило, русня почала писа­ти в Інтернаті різну гидоту про мене: «Неона­цист Юрий Веткин, замаравший себя в убий­стве детей, стариков и женщин на Донбассе. Решил продолжить свой кровавый путь. С 24 февраля он вступил в ряды теробоооны, а через неделю «похудел» на одну, ногу. ..» А ще один написав: «Теперь езжай к своему Бэн­дере. Пусть он тебе ногу сделает».

І я поїхав! На день народження Степа­на Бендери дружина повезла мене на віз­ку, ще без протеза, на його могилу на мюн­хенському цвинтарі Вальдфридгоф. Прапо­ра ми із собою не мали, зате в мене був чор­ний шарф, а в дружини — червоний (це два кольори бандерівського прапора. — Авт.), і ми там із ними сфотографувалися. Познайо­милися і з нащадками Бендери, навіть були в них у гостях, отримали подарунки — книгу Степана Бендери, фотографію, значки. Я все це подарував нашому історичному музею.



У Мюнхені Юрієві зробили спочатку тим­часовий протез, а потім і постійний.
— Дружину хоч розвантажив, бо вона ме­не рік возила на візку.

Разом вони із 2016 року (це другий шлюб Юрія). На сторінці Алли у фейсбуці є зворуш­ливе відео від 13 квітня 2023-го, на якому він уперше йде до неї на протезі без милиць. І підпис: «Найкращий подарунок на мій день народження!»

— У моїй книзі є ціла пронизлива глава, присвячена дружині. Я послав її знайомому режисеру в Київ, то він сказав, що плакав.
До речі, свого часу Юрій написав сце­нарій, за яким 2016 року вийшов коротко­метражний фільм «Інтерв’ю», що брав участь у Каннському фестивалі в програмі Short Film Corner. Також він має готовий сце­нарій для фільму «Телефони» і сподівається, що стрічка теж буде знята. Та найголовніше для нього зараз — видати книгу про БУР.

«Я НЕ МАВ ВИЖИТИ, ПРОТЕ Я ТУТ ... »

— Офіційного визнання Бобровицького укріпрайону взагалі немає, це я його так нази­ваю у своїй книзі з робочою назвою «Час Че»
Ту нашу позицію зруйнували вщент. Хлопці. хто вижив, розійшлися по домівках і працюють далі. Я хочу домогтися їм заслуженої нагоро­ди хоча б за оборону міста. А якщо вдасться — і посвідчень учасників бойових дій.

Астрологи мені прорахували, що 5 бе­резня я взагалі не мав вижити. Проте я тут. Значить іще для чогось потрібен. Можливо, саме для того, щоб залишити пам’ять про хлопців. Щодо Друку книги отримав уже три відмови від різних видавництв. Якщо ніхто не допоможе, видаватиму своїм коштом. Бо я винен пацанам!
Активність Юрія вражає: крім усього зга­даного, він бере участь ще в багатьох інших проектах, зокрема й у спортивних — змаган­нях ветеранів війни «Сильні України», що проводяться під егідою Федерації стронгмену України під керівництвом Василя Вірастюка (змагається у веслуванні на тренажері).






— Ще мене запросили зіграти в театрі — з гордістю це прийняв і з нетерпінням че­каю репетицій. Я швидко змирився зі своєю ампутацією. У госпіталі не ховав її в штанях, а постійно ходив у шортах, аби показати ін­шим пораненим, що бувають випадки ще гір­ші, ніжу них, однак треба не здаватися, вжи­ти далі. Я навіть їздив із Мюнхена в Іспанію на море, бо було цікаво, чи зможу плавати. Так, з однією ногою це незвично і нелегко. Але все досягається тренуваннями І я трену­юся. Багато ходжу, гуляю в парку імені Богда­на Хмельницького, на Валу. Поставив собі за норму 6 тисяч кроків щодня Учора танцю­вав на дні народження. Моє головне завдан­ня було і лишається - аби путін, відібравши в мене ногу, не позбавив мене мого подаль­шого повноцінного життя!

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Вєткін, самооборона, Бобровиця, протез, поранення

Добавить в: