Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Подружжя з Чернігівщини під час війни взяли на виховання 8 дітей

Подружжя з Чернігівщини під час війни взяли на виховання 8 дітей

 

У 2013-му Ользі Шестак було 42 і вона була розлученою жінкою, яка впродовж десяти останніх років са­ма виховувала дітей. Такою, як тися­чі інших, кому не пощастило в шлюбі. Майбутнє здавалось прогнозованим до дрібниць — сини поодружуються, житимуть своїм життям. І станеться це досить скоро: старшо­му — Денису — було вже майже 20, молодшому — Ігорю — 18. А вона за­лишиться сама в чотирьох стінах, у яких буде тихо і сумно. Надіями вла­штувати особисте життя не споку­шалась: у їхній невеличкій Семенівці (та хіба тільки в ній?) усі хороші чо­ловіки зайняті. А випивох і ледарів не треба й даром.



Біля нового будинку (зліва направо): Тимофій на руках у представника ZOA, Уляна, Олександра, тато Дмитро, мама Ольга з Веронікою

Єдине, чого тоді дуже хотілося, — узяти на виховання дівчинку з дитбудинку. Та перш ніж сказати про це синам, Ольга вивчила за­конодавчу базу, умови створення прийомної сім’ї — щоб бути готовою відповідати на їхні численні «Що?» та «Як?». Але хлопці не тільки підтримали маму без зайвих запитань, а й, коли вона подала потрібні документи і про­йшла навчання, поїхали з нею «по сестрич­ку». Однак з’ясувалося, що в дитбудинку пе­ребуває і її молодший брат. Тож привезли до­дому обох.

— Катрусі тоді було 11, Тарасику — 7. Він перший вийшов знайомитися. Малень­кий, несміливий. Зі стандартною — «дитбудинківською» — стрижкою. Обняла його, а в самої — клубок у горлі: ще трохи — і розрида­юся, — згадує Ольга Вікторівна.

Тепер у Тараса — сучасна стильна зачіс­ка. І сам нівроку. На початку лютого йому ви­повниться 18. Навчається в Сновському ви­щому училищі лісового господарства. Буде муляром-штукатуром. Каті 21, живе окремо. Як і Діана. «Під крило» до Ольги Вікторівни вона потрапила у 2020-му, 15-річною. А на навчання в Київ дівчину проводжала не тіль­ки мама, а й тато: 2 роки тому Ольга Шестак вийшла заміж — у 50, виховуючи трьох при­йомних дітей.

— Зустріли-таки не ледаря і не випивоху? — запитую.
— Та ще й дітей любить, — посміхаєть­ся Ольга Вікторівна. — Сам сина ростив, ко­ли не стало дружини. Завжди підтримує ме­не, — розказує про чоловіка — Дмитра Ла­пицького. Йому теж 52.

Одне з перших спільних — після одру­ження — рішень було про дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Він був створений на початку 2022 року. Тоді збиралися взяти на виховання двох сестричок:

— Одна — як вогонь, друга — тиха, спокій­на. Місяць відвідували їх у дитбудинку, спіл­кувалися — вони вже почали називати мене мамою. 25 лютого мали їхати їх забирати. А 24-го — війна...

Танки та БТРи почали рухатися Семенівкою із самого ранку. А в нас із дітей вдома тільки Діана. Залишили її з бабусею, моєю мамою. Їй треба догляд, бо мало того що 86 років і ампутована (через цукровий діабет) нога, вона не бачить і ледве чує.

Самі — у машину і по Тараса в Сновськ. Проїхали кілька кілометрів — стоїть колона російської військової техніки. Навколо повно бурятів. Вибору немає — пан або пропав, не зупиняємося, їдемо поряд з колоною. По­переду — на мосту — помічаємо їхній танк. Я безперервно молюся. Може, тому нас і не зупинили.

Забираємо Тараса. Далі — у Новгород-Сіверський — по Катю. Знову з молитвами, знову повз танки.
За кілька днів ми всі разом виїхали із Семенівки. Спочатку на трохи зупинялись у моїх сестер у Броварах і Носівці. Потім направи­лися в Чернівецьку область. Жили в школі ра­зом з іншими біженцями. За майже три місяці з багатьма здружилися — спілкуємося й досі.


Новий, 2024-й, вихованці ДБСТ зустрічали на новому місці (зліва направо): Вероніка, Тимофій і Ярослав

Додому рвалися ще у квітні 2022-го, ко­ли стало відомо, що ЗСУ звільнили Чернігів­щину від окупантів. Та перш ніж виїхати, три­чі давали «відбій» Денису з Ігорем, які мали везти нас у Семенівку. Бо там не припиняли­ся обстріли. Повернулися тільки на початку червня, коли стало трохи спокійніше. Й од­разу ж облаштували сховище в погребі.

Попри війну, подружжя не відмовилося від планів щодо сімейного дитбудинку, і не­вдовзі під їхнім дахом почали з'являтися нові юні мешканці. Разом вони пережили немало тривожних днів, адже Семенівка — у 20-кілометровій прикордонній зоні. Крім обстрілів зі ствольної артилерії, мінометів, ворог ата­кував безпілотниками. Вони завдавали уда­рів без розбору. Влучали у підприємства, в лікарню, впала одна з вишок мобільно­го зв’язку, була пошкоджена будівля міськради — службові документи забирали крізь вікно за допомогою автовишки. Школи були на дистанційному навчанні.

— Про те, що треба виїжджати, ми гово­рили мало не щодня. Але куди? Продумували різні варіанти — адже в нас було вже п’ятеро дітей. До вторгнення збиралися до­будувати свій дім, закупили будматеріали, та під час війни це втратило сенс. Придбати но­вий будинок у більш безпечному, ніж Семе­нівка, місці було нереально - у нас на це не було грошей, — зітхає Ольга Вікторівна.

Допомога прийшла від нідерландської організації ZOA (вона працює в 15 країнах світу, що постраждали від гуманітарних ката­строф). У рамках проекту з придбання житла ця організація в одній лише Понорницькій громаді (Коропщина) купила 5 будинків для багатодітних родин із прикордоння Чернігів­щини та міста Нікополь.

Власне житло отримали 5 сімей, у яких виховується більш ніж 20 дітей, — розповіла заступник понорницького селищного голови Галина Яковець. — Уродинах, що тепер жи­вуть у Понорниці, Деснянському та Авдіївці, — по четверо дітей, у Крисках — троє.

У Деснянське нинішнього літа пересе­лився і дитячий будинок сімейного типу Оль­ги Вікторівни і Дмитра Альбертовича.
Дім хороший, просторий, комфортний, — каже місцева староста Валентина Мишко. Про нових мешканців говорить, що дуже від­повідальні, добре дбають про дітей.­

— Скільки їх зараз? — запитую маму-виховательку.
— Дев’ятеро, — посміхається.

Зі «старожилів» — тільки Тарас. Решту подружжя взяло до себе вже за воєнного стану. Це дві сестрички — 14-річна Уляна і 12-річна Олександра та їхній братик Тимошка (йому всього 4). А також три брати — 14-річний Максим 10-річний Ярослав, 8-річний Анатолій та їхня 12-річна сестра Ольга.

Наймолодша з дітей — Вероніка. Чотири їй виповниться тільки у квітні.

— Ми дуже вдячні співробітникам органі­зації ZOA (зокрема Ользі Кунтиш), селищ­ному голові Вікторові Іващенку, нашим но­вим сусідам — вони дуже допомогли нам облаштуватися й освоїтися на новому місці, — каже Ольга Вікторівна.

— Не думали взяти ще хоча б одну ди­тину — для рівного рахунку?
— Життя покаже, — посміхається. — Хоча у моєму віці вже пора онуків няньчити.
Їх поки що немає. А сини захищають краї­ну: Денис — прикордонник, Ігор — на фронті.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: подружжя, Понорниця, Семенівка, Шестак

Добавить в: