Батьки начальника управління освіти ЧМР розповіли, як живуть у Німеччині та про мужнього онука, який боронить Україну

Про родину Олексія і Ольгии Білогур із Бакланової Му­равійки, що на Куликівщині, газета «Гарт» писал уже двічі. Вперше - ще в далекому 1988-му. Тоді в них тільки-но на­родився наймолодший із їх­ніх шести синів. А вдруге ми писали про цю сім 'ю у 2010 році - коли діти вже вилеті­ли з родинного гнізда і ство­рили власні сім’ї. За цей час у родині багато чого стало­ся. Зараз Олексій Васильо­вич та Ольга Іванівна меш­кають у Німеччині. Туди, як і сотні тисяч наших співвіт­чизників, вони виїхали, ря­туючись від війни. Зізнають­ся: за кордоном хоч і добре, але душа проситься додому. Та й серце не може знайти спокою від щоденних звісток про обстріли і ракетні атаки рашистів. «Переживаємо за всю Україну і за рідних, які там зосталися, — кажуть во­ни. — А особливо за нашого онука Олега, який зі зброєю в руках захищає державу».



- Коли до нас востаннє при­їжджали гартівці, ми мали п'ятьох онуків. Зараз їх уже 13! Причому зовсім недавно, 15 квітня, якраз перед Великоднем, наш наймо­лодший син Михайло подарував нам онуча, — розказує Олексій Васильович (говоримо з ним по вайберу). — Зараз в Олега. Макси­ма. Олексія, Василя (він працює Начальником управління освіти Чернігівської міської ради) і Михайла по двоє дітей, а у Володі - троє.
Усе своє життя Олексій Васи­льович (зараз йому 73 роки) про­працював у сфері освіти: вчителю­вав. був директором школи. А його дружина (їй 72) понад 20 років при­святила роботі медсестрою. По­дружжя вже давно на пенсії. Після того як сини виросли і роз’їхалися, вони залишилися удвох. Однак ді­ти й онуки часто навідувалися в гості. А на родинні свята всі збира­лися за батьківським столом. Та цю традицію (сподіваємося, що тим­часово!) перервало повномасш- табне вторгнення.

- Коли почалася повно масш­табна війна, до нас у село приїхав Володя із сім 'єю, а також Василева дружина з дітьми (син зостався в Чернігові). Майже місяць ми про­жили в погребі. Спершу прильоти були зрідка, та після того, як росі­яни зайшли в сусідню Лукашівку (9 березня — Авт.), нашу Бакланову Муравійку стали обстрілювати по-страшному, - продовжує глава сі­мейства. — Дякувати Богові, наш будинок уцілів, але прильоти були зовсім поряд. У сусідів побило ха­ти, сараї...

- Під час боїв на фермі стояли українські військові. Ми ними опі­кувалися. Щодня готували їсти, а Володя розвозив. Також він приво­зив бійців до нас додому, щоб во­ни помилися, відпочили, — додає Ольга Іванівна.
Це був вкрай непростий місяць, каже подружжя. Заспокоювало лише те, що був зв'язок із рідними. Тож знали, що вони жині-здорові. Приблизно в середині березня їх­ній син Василь забрав свою роди­ну в Чернігів, а Володимир із дру­жиною і трьома малими дітьми ви­рішили їхати у Київ. Звідти змогли добратися до Німеччини, де зали­шаються й зараз.

— Ми ж із дружиною наприкінці березня перебралися з Бакланової Муравійки (яка фактично була на лінії зіткнення. — Авт.) у сусід­ні Виблі, — говорить Олексій Ва­сильович. — За кордон виїжджати не збиралися. Та діти наполягали На початку квітня зателефонував Михайло і сказав: «Я домовився з волонтерами. У вас 20 хвилин на збори». Із собою ми встигли взяти лише документи і найнеоб- хідніше. Так вийшло, що оселили­ся в Каппельні на півночі Німеч­чини. Це невелике містечко поряд із Данією. Населення — всього 10 тисяч мешканців.

— Як Німеччина допомагає нашим біженцям?
- Після реєстрації біженцям надають соціальне житло. Проте нам оселю підшукали діти. Зараз ми мешкаємо разом із німецькою родиною в їхньому будинку: вони живуть на першому поверсі, ми з дружиною - на другому. Гроші за проживання і комунальні послуги господарям компенсує німецька соцслужба (в межах 500 євро). Крім цього, щомісяця ми отриму­ємо по 450 євро соціальної до­помоги, а також щотижня в цені Трі пля біженців нам видають безкоштовні продуктові набори. Туди входять овочі, фрукти, крупи, ма­карони, м'ясні та молочні виро­би, мед, консервовані салати. Ну і на додачу ми безкоштовно отри­муємо всі медичні послуги у тому числі й онколікування. Недавно прооперували дружину. Зараз вона проходить дороговартісний курс лікування, який своїми сила­ми ми не потягнули б.

- Ми б уже давно повернулися на Батьківщину, але через мою хво­робу поки що залишаємося тут - я під наглядом лікарів, — пояснює Ольга Іванівна. - У Німеччині про нас піклуються, тут добре, але есе одно хочеться додому. Щодня пе­реглядаємо новини. Переживаємо за всіх українців, та найбільше - за наших захисників. Наш онук Олег воює з перших днів повномасштабного вторгнення. Він уже отримав орден «За мужність» і ще три на­городи. Ми дуже ним пишаємося!

***

Олегові 21 рік. Він закінчив Чернігівський ліцей з посиле­ною військово-фізичною підго­товкою. Із 2018-го навчається в Академії державної пенітенці­арної служби. Однак ще два ро­ки тому перевівся на заочне і під­писав контракт із ЗСУ. Має звання молодшого сержанта.



- Я завжди хотів служити, але чомусь тягнув із цим. Та зрештою зважився і підписав контракт. По­трапив у 72-гу окрему механізо­вану бригаду імені Чорних Запо­рожців, - розказує Олег. - Ще в переддень російського вторгнення нас підняли за бойовою тривогою. Ми отримали техніку і поїхали око­пуватися за заданими координата­ми. Нам із побратимами довірили зайняти оборону поблизу Горенки під Києвом, де розташований міст через річку Ірпінь. 24 лютого ми ще окопувалися, а вранці 25-го зустріли першу колону російської техніки, яка намагалася прорвати­ся через міст, їхав ворожий БТР і багато «Уралів» із піхотою, а за ними — 32 танки. На мосту ра­зом зі мною ворога атакували ще двоє бійців. Ми відкрили вогонь із NLAW, „Джавеліна” і ПТУРа Ме­ні вдалося спалити БТР та один «Урал» із рашистами. Побратими теж знищили кілька одиниць воро­жої техніки У відповідь вони гатили по нас. Бій тривав десь пів години. Там ми думали лише про одне: по­заду столиця, яку треба захистити. Готові були стояги до останнього.

Побачивши свою палаючу техні­ку, росіяни не наважилися їхати на прорив, а розвернули свої танки і рушили назад. Серед обгорілих трупів орків ми знайшли вцілілі до­кументи. Як з’ясувалося, знищи­ли мінімум трьох «героїв росії». Саме за цей бій мене й нагороди­ли орденом «За мужність». Потім ми продовжили утримувати обо­рону поблизу мосту. Кілька разів виїжджали в рейди: палили воро­жі колони в окупованому Гостомелі, на житомирській трасі і побли­зу Бучі. Наприкінці березня зачи­щали село Лютіж, що на північ від Києва. А після того як рашистів ви­били з Півночі України, ми зайняли одне із селищ поблизу Чорнобиль­ської зони. Там до початку літа бу­ли на бойовому чергуванні, готува­лися відбивати повторний наступ на столицю.

У червні Олега з побратимами перекинули на Схід.

- 15-го ми прибули в Новолуганське Донецької області Там я пробув недовго, бо вже за чотири дні зазнав поранення, - пригадує Олег. — Того дня перебував на по­зиції. Почався бій. Я з посадки хо­тів вистрілити по окупантах із РПГ, але прилетіла ворожа міна. Зазнав опіків голови та шиї й осколко­вого поранення - теж у голову. Місяць лікувався в Умані.

Згодом за цей бій Олег був на­городжений відзнакою Міністер­ства оборони — нагрудним «Зна­ком пошани». А пізніше отримав ще дві нагороди від Всеукраїнсько­го об’єднання «Країна» — медалі «За незламність духу» і «За участь в боях — Східний фронт». Правда, ними бійця нагородили вже за бої під Вугледаром.

- Туди я прибув 30 серпня після лікування. Перших два міся­ці під Вугледаром були відносно спокійними, обстріли траплялися зрідка. Та в листопаді наші позиції почала штурмувати російська 155-ша бригада морської піхоти. Одно­го ранку на нас поперли два воро­жих танки і три БМП. Заїхали нам у тил і відрізали від наших. Був ду­же важкий двогодинний бій. Із десяти бійців вижило лише п'ятеро (один із яких зазнав поранення). Я підбив ворожий танк, а мій побра­тим - БМП. На додачу ми знищили їхню піхоту. Тож техніка відступила. Того ж дня нас знову атакували два російських БМП. Ми прийняли бій і знову відбили штурм. Мене конту­зило. Та після кількох днів лікуван­ня я повернувся в стрій. Після то­го наші позиції штурмували вже не так часто — як правило, наприкінці кожного місяця.

Під Вугледаром Олег залишав­ся до середини квітня цього року, а потім перевівся в один із підроз­ділів Сил спеціальних операцій. Зараз готується знову на передо­ву.

— Що найважче на фронті?
- Дуже непросто спати в око­пах у мороз. Та найтяжче, — це втрачати своїх хлопців, які вже ста­ли тобі, як рідні.

— Про що мрієш?
- Звісно ж про нашу Перемогу. І про те, що в Україні все змінить­ся на краще.

Ми запитали і в Олексія Васи­льовича та Ольги Іванівни про їхню мрію. Вони в один голос відповіли: — Мріємо знову зібратися всією ріднею за родинним сто­лом, як це було до війни. І просто, радіти одне одному й довгоочікуваному миру.

Джерело: газета “Гарт” від 11.05.2023, Олексій ПРИЩЕПА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: