Мати Романа Желіби розповіла, як дочекалась сина з полону

 

Роман Желіба з Подолу (Прилуцький район) відслу­жив строкову службу, радісний і щасливий з квітами для мами повернувся додому - молодий, енергійний - все життя попере­ду. Залишилися щасливі фото тієї миті. Та 24 лютого минуло­го року вся Україна, а не тільки її Схід, запалала у вогні. 8 червня був уже Роман Желіба у своїй частині. Спочатку ніс службу на білоруському кордоні, а з осені - Бахмут, наш біль, наш форпост, фортеця героїв. А потім Роман Желіба потрапив у російський полон. Для матері Людмили Володимирівни розпочалися найважчі і найдовші в житті два місяці невимовного горя, невідо­мості і віри, що син живий. І ось її син серед звільнених бранців повернувся на Батьківщину. Що син уже на рідній землі найпершою, ще до телевізійних новин про черговий обмін полоненими, дізналась його мама.

- О 6.30 в суботу пролунав дзвінок з не­знайомого номера телефону, - розповідає вона. - Що творилось в моїй душі в ту мить, яка була радість - я не можу пе­редати словами. Мій синок, мій Ромчик, на рідній землі і нарешті скінчились мої тривоги, моє, здавалось, безкінечне че­кання!



Як знайшла жінка сили пережити остан­ні два місяці - вона й сама не знає... Вос­таннє телефонний дзвінок з-під Бахмута від сина був 1 грудня. Сказав Рома, що заходить на позиції, як повернеться із завдання - подзвонить. Телефон мовчав три дні. Людмила Володимирівна не зна­ходила собі місця, тим більше, що перед тим бачила дуже поганий сон, та і в стар­шого сина Ігоря були тривожні передчут­тя.

- А тут ще й пішли чутки селом, - згадує жінка, - що мого сина вже немає серед живих. 5 грудня Ігор пішов у військкомат, щоб дізнатись про молодшого брата хоч що. Звідти подзвонили у військову ча­стину, де служив Роман, але там сказали лише, що не повернувся із завдання. Що з ним сталося - ніхто не знав, були різні версії. Росіяни щільним вогнем поливали все навколо, не давали підступити і кроку до того місця, де на позиції був мій син ще з двома побратимами.

Для мами Романа Людмили Володи­мирівни життя розділилось тоді на «до» і «після». Отримала довідку, що син без­вісти зниклий. Взяли в мами аналіз на ДНК. Але ні на хвилину вона не втрача­ла віри, що син живий. Щонеділі йшла до церкви і молилась, молилась, просила Бога зглянутись, врятувати.

І от одного разу Рома їй ніби сказав у сні: “Моє життя - у ваших руках”. Весь гру­день мама із старшим сином шукали Ро­мана: подали заявки у всі пошукові гру­пи, координаційні центри, телефонували у військові госпіталі. Тиша. Ніде немає, ніхто не бачив...

31 грудня був черговий обмін полоне­ними і один боєць зателефонував їм, що Роман у полоні, вони були в'язнями в одній камері російської тюрми...

Звістка про те, що син живий, стала порятунком для розтер­заної материнської душі.

І навіть тоді, як українсь­ка сторона підтвердила, що Роман Желіба у полоні, - росіяни не визнали цього. І потяглися довгі години очіку­вання тієї щасливої миті, коли її Рома нарешті буде вдома, на рідній українській землі.

Коли це буде - ніхто не знав, але головне була надія, а не ота гірка невідомість. Цього чекали і вірили, що все на­решті закінчиться щасливо. І, нарешті, дочекались! Романа повернули в Україну у числі 116-ти українських військовослужбовців та співробітників силових органів, 4 лютого 2023 року.



Фото з обміну полоненими від 4 лютого

- На телеекрані ми впізна­вали і не впізнавали свого Рому - худий, бородатий, одні лиш його оченята світяться, - продовжує Людмила Володи­мирівна. - Каже, їсти майже не давали, та і води - півто­ралітрова пляшка на трьох.
Але, дякувати Богу, живий.

Тепер Роман у координацій­ному центрі, проходить ре­абілітацію. Як тільки можна буде - ми з старшим сином поїдемо до нього, а потім буду синочка вдома чекати.

Радість знову повернеться у дім. Та найбільшою вона буде, - додала мати, - коли прийде наша Перемога, і матері не будуть більше ніко­ли виряджати своїх синів у те вогняне пекло війни.

Джерело: газета “Срібнянщина”, від 09.02.2023, В. ПЕТРЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.