Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » 41-річний Татул Оганян втратив 2 ноги, підірвавшись на протитанковій міні, та не втратив любові до життя і України
Рекламодателям

Радио
Радио

41-річний Татул Оганян втратив 2 ноги, підірвавшись на протитанковій міні, та не втратив любові до життя і України

 

Із перших днів повномасштабного вторгнення росії 41-річний Татул Оганян із Безуглівки (Ніжинщина) став добровольцем.
Разом із побратимами він боронив Ніжин і сусідні села, мав кілька важких боїв. Під час одного з них Татул підірвався на протитанковій міні.
Вибухом йому відірвало обидві ноги. Вижив дивом. І не зламався. Пройшовши курс протезування, Татул заново навчився ходити. Зараз він на реабілітації. А після неї планує повернутися в стрій і продовжити службу в ЗСУ. Аж до нашої Перемоги!




ЗА НАЦІОНАЛЬНІСТЮ — ВІРМЕНИН. ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ — УКРАЇНЕЦЬ

Татул народився у Вірме­нії. Та своєю Батьківщиною вва­жає Україну, де пройшло есе йо­го свідоме життя.
- Коли мої батьки перебралися на Ніжинщину, мені було два роки. Спершу оселилися в Малій Загорівці а в 1990-му переїхали в Безуглівку, — роз­казує боєць. - Тут я виріс, одружився, тут народилися трос мо­їх синів Армаїс (йому 15 років) Артем і 12) і Арарат (в). Усе, що я маю, повязане з Україною. Це моя земля. Саме тому не вагаю­чись узяв зброю і пішов її захи­щати, хоча не мав бойового до­свіду. У мирному житті займався будівництвом і ремонтом доріг, маю власну фірму.

Чесно кажучи, я до останньо­го сподівався, що росія не нава­житься напасти. Вранці 24 лю­того ми з друзями навіть планували поїхати на зимову риболовлю. А натомість я поїхав у військкомат. Це був день метуш­ні. Хтось із ніжинців збирав ре­чі, хтось вивозив рідних. Але я твердо вирішив, що не втікати­му. Дружина з дітьми мене під­тримали і теж не схотіли ніку­ди їхати. 25 лютого я приїхав у Ніжин до свого товариша командира військової частини. Ту­ди ж з'їхалися мої друзі, колиш­ні атовці. Загалом 27 чоловік (із яких залишилося в живих лише 22). Ми з ними створили щось на кшталт розвідувально-ди­версійного підрозділу і почали партизанити. Через знайомих дізнавалися, кудою рухаються російські колони, і всіляко пере­кривали їм проїзд: валяли дере­ва на дорогу, по можливості мі­нували шляхи та об'їзди. Неза­баром натрапили на диверсійну групу, яка прокладала маршрут ворожим колонам і здавала наші позиції. Це був легковик на київських номерах із написом “Діти” на лобовому склі. Він кілька разів проїжджав повз нас. І щоразу за пів години починалися обстріли то з мінометів то з “Градів”. Зре­штою ця ДРГ підірвалася на міні.

ЕКІПАЖ ТАНКА ВЗЯЛИ В ПОЛОН ЗА ДВА БУТЕРБРОДИ

У перші дні, зізнається Татул, зі зброєю було скрутно, їхній під­розділ мав лише автомати, гранатомети і протитанкові міни. Згодом додалася ворожа техні­ка. Першим трофеєм став росій­ський Т-72, екіпаж якого здався в полон... по телефону.

Це було 28 лютого пригадує Татул. Між селами Талалаївка і Велика Дорога ро­сійську колону накрили наші “Гради”. Один із танків з'їхав на узбіччя і заглух. У нього закінчи­вся солярка. Командир танка, мехвод і навідник вийшли на до­рогу й пробували зупинити ко­гось зі своїх, але ніхто з колони їх не підібрав. Я знаю це, бо мій то­вариш Володя Ляховченко (го­род якого виходить до дороги) бачив усе на власні очі і зразу ж зателефонував мені. Я попросив його дати слухавку цим танкіс­там. Він не побоявся, покликав їх. Я пояснив росіянам: “Ми цей сектор накрили “Градами” і за­раз його зачищатимемо”. У від­повідь почув: "Что вы предлагаете?». Кажу “Здатися”. А він мені: “Ви будете нас пытать». У росіян є цей бзик, що кругом нацисти, бандерівці. Я запевнив, що ка­тувати їх ніхто не буде, а з часом ми обміняємо їх на своїх бійців. Рашисти попросили 20 хвилин на роздуми. Потім я передзво­нив. “Хорошо, сдаемся”, каже. - Только при одном условии. Мы 2 дня не ели, нам хотя бы 2 бутерброда на троих».
На цьому й порішили. Вони здали зброю Вові, а я попросив його нагодувати полонених.

Потім Володя ще й привіз їх машиною до наших бійців на блокпост. До слова, їхній танк ми потім запра­вили й обстрілювали ним воро­жі колони А полонені росіяни нам допомагали. Правда, стрі­ляти по своїх відмовилися, тож лише наводили на ціль (бо в нас не було навідника), а наші хлоп­ці гатили.

У ПЕРЕСТРІЛЦІ ЗАГИНУВ СТАНІСЛАВ ПРОЩЕНКО


Перше бойове зіткнення Та­тул мав 1 березня. Того дня міс­цеві повідомили їм, що в Дорогинці заблукали два ворожих бензовози.

- Ми вирішили взяти водіїв у полон, а бензовози доправити в нашу частину. Приїхали втрьох, бо автомобіль із підмогою зла­мався й відстав. Чекати його не стали. Сподівалися, що водіїв супроводжує максимум один вій­ськовий, тож впораємося самі. А виявилося, що з водіями їха­ло троє офіцерів. Коли ми заї­хали в село, то побачили ці бен­зовози і виламані двері в магазині. Росіяни, якраз його грабували. Потім почали виходити гуртом з торбами краденого. Ми могли запросто їх розстріляти, але вирішили трохи проїхати вперед, розвернутися і взяти усіх в полон. Та окупанти розгадали наші наміри, покидали торби й стали відстрілюватися. Під час перестрілки смертельно поранили Станіслава Прощенка (на його честь у Ніжині перейменували вул.московську — авт.). Щодо росіян, то одного водія ми застрелили, а другого взяли в полон. Офіцерам вдалось втекти. Проте один із них (поранений) за три дні здався у полон.

“ЗРОЗУМІВ, ЩО НІГ НЕМАЄ, КОЛИ СПРОБУВАВ НА НИХ СТАТИ”

12 березня Татул і сам мало не загинув. Під вечір наш дозор помітив ворожу колону із 16-ти одиниць техніки, яка рушила в бік Безуглівки. Було вирішено її зупинити.
- Разом зі мною ворога атакували 12 бійців, - каже Татул.
На в'їзді в село ми обстріляли їх із гранатометів. Підбили перших дві машини й останню, заблоковувавши таким чином колону. Орки кинули техніку, застрибнули в КамАЗ і втекли. Проте один підбитий БТР почав стріляти по нас.
Хлопці стали відходити, а я взявся їх прикрити. Коли всі наші відступили, я застрибнув у позашляховик і направився в бік Ніжина. На вулиці було вже темно, і фар я не вмикав. Усе, що пам'ятаю — різкий спалах. Коли отямився — побачив, що сиджу чомусь не за кермом, а на задньому сидінні. Автомобіль горить. Майнула думка: “Що ж сталося? Вийду гляну”. Відчиняю задні двері, намагаюся стати на ноги й усвідомлюю, що лівої ноги взагалі немає, а права теліпається на шкірі. Я випав із машини на спину. Від гріха подалі зняв із себе обгорілий бронежилет, на якому були підсумки з магази­нами і граната. Через шоковий стан болю не відчував. Тоді по­бачив за машиною буксирувальні троси, які вибухом викинуло з багажника. Перев'язав ними но­ги (бо турнікета із собою не мав) і зв'язався з нашими. Пояснив: “Я 300-й, повертайтеся по мене». Хлопці хутко доправили мене в лікарню, там зробили дві опера­ції. Як потім виявилося, я в тем­ноті з'їхав на узбіччя і підірвався на протитанковій міні, яку за­клала ворожа ДРГ.

Майже місяць я був у Ніжи­ні. Потім мене перевели а Цен­тральний військовий шпиталь у Києві. Звідти у Вінницький ін­ститут реабілітації. Коли підій­шов час, я протезувався. Можна було на вибір: або на приватному підприємстві (як я й зробив), або на державному. В обох випадках бійцям ЗСУ все оплачує держа­ва. А оскільки я офіційно мобілі­зований то не платив ані копійки. До речі, я мав три запрошен­ня на безкоштовне протезуван­ня в Америці, я Японії і Латвії. Та вирішив протезуватися в Україні бо, по-перше, наші протези ні­чим не поступаються інозем­ним (вони навіть зроблені з іноземних комплектуючих). А по-друге - всі протези потребують корегування під себе їздити ж весь час за кордон забирає ба­гато часу. Зараз у мене вже дру­гий комплект протезів. Буде ще третій, четвертий, аж поки ноги не сформуються так, щоб було зручно ходити, їздити.



Татул Оганян у Вінницькому ін­ституті реабілітації

— Як Ви вибиралися з пост­травматичної депресії?
— У мене її не було. Я сам по собі життєрадісний. І чітко знаю, заради кого воював. Навіть під­бадьорював одного чоловіка в ні­жинській лікарні, якому ампуту­вали ногу. Казав йому, що після протезування життя не закінчу­ється. Навпаки — воно майже по­вноцінне. Наприклад зараз я самостійно ходжу, керую автомобілем, їжджу на велосипеді. Тож після реабілітації хочу продо­вжити службу. 3 командиром частини вже говорив. Він не про­ти. Та й побратими на мене чека­ють.

- Задумувалися, чому Гос­подь залишив Вас у живих?

- Коли наїжджаєш на про­титанкову міну шанс вижити — 0,01%. Я й досі дивуюся, як зо­стався живим. Мабуть, я ще потрібен на цьому світі своїм дітям.
Маю ще зробити щось корисне для держави. І звісно ж дпя Пере­моги!
За те, що Татул ціною власного здоров'я прикрив відхід по­братимів, допоміг зупинити ворожу колону, Президент України Володимир Зеленський у квіт­ні нагородив його орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

- Чого вас навчила війна?

- Вона змінила мої пріоритети. Раніше я здебільшого гнався за матеріальними цінностями, сьогодні ж розумію, що треба більше уваги приділяти рідним. І радіти кожному новому дню.

Джерело: газета "Гарт" від 08.09.2022,  Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Оганян, міна, протези

Добавить в:
 
 


Центр Комплект