Наймолодший воїн Понорницької громади отримав медаль «За оборону рідної держави»

 

Олександрові Махиньку тільки 20. Виповнилося 8 лютого. Неза­довго до дня народження, у кінці минулорічного грудня, він, від­служивши строкову, повернувся додому, в Деснянське на Коропщині. Влаштувався на СТО в Чернігові (за фахом — слюсар з ремонту колісної техніки). Усе складалося добре. І тут — війна.

Чернігів він покидав уже під обстріла­ми. У селі разом із батьком чергував на блок­посту. У квітні вступив до підрозділу роти охорони. А в травні ніс службу вже в районі Бахмута.
Саме в цей час місто стало прифрон­товим. Його постійно обстрілювали. А із середини серпня Бахмут взагалі під лавиною вогню. Випробування не з легких навіть для досвідчених військових. А Саші всього 20. На­віть на вигляд дуже юний. Дорослі тільки очі.

— Він і в підрозділі наймолодший. Хоча, каже, за ці місяці подорослішав іще на 20 ро­ків, говорить батько воїна Вадим Анато­лійович.

Він виховував сина сам (дружина помер­ла) із семи років. По-чоловічому — без за­йвих ніжностей. Хотів, щоб виріс мужчиною. Не пасував перед труднощами. Щоб усе вмів і був самостійним. Та й часу, за великим ра­хунком, на сентименти не вистачало — Махинько-старший був у місцевому сільгосп­підприємстві головним інженером (на цій по­саді й зараз). Робота аж ніяк не від дзвінка до дзвінка.

— Уранці із сином розходимось, увече­рі зустрічаємось. Коли раніше, коли вже за­темна. Удома ще город, господарство. Не завжди вдавалось і уроки перевірити.

Саші дуже бракувало матері, жіночої лас­ки - я це бачив. Якось директорка похвали­ла - він кілька днів літав як на крилах. Та що вдієш? У нас із ним з рідних жінок була тільки Таня моя старша дочка. Вона любить і жа­ліє Сашка. Але давно не поруч - живе в Чер­нігові.

Намагався захопити сина риболовлею та полюванням - сам рибалка і мисливець із солідним стажем. Виїжджали на окунів, на качок. Але його більше цікавив комп’ютер. Тепер каже: закінчиться війна - усе надолу­жимо.

...Вони зустрічалися в кінці серпня. Бать­ко неждано-негадано побачив сина біля власної хати і не повірив своїм очам.

- Під’їжджає машина. За кермом військовий. Зупиняється. Виходить Саша. Усе як уві сні. Тільки коли обнялися, зрозумів, що це справді він. Прибув якраз на мій ювілей (виповнилося 60. — Авт.). Я нічого не знав. Це був найкращий сюрприз за все моє жит­тя. І найкращий подарунок.

Крім Саші, командування відзначило ко­роткою відпусткою ще двох його побратимів із Чернігівщини.

Олександр був удома майже тиждень - із 20 до 25 серпня. Напередодні Дня Неза­лежності на його честь і для вшанування земляків-військовослужбовців було зібрання в Понорницькому будинку культури. На ньому голова ТГ Віктор Іващенко вручив най­молодшому бійцю громади почесну нагороду від Чернігівського обласного те­риторіального центру комплектування та соціальної підтримки - медаль «За обо­рону рідної держави».

Тепер у родини двоє нагороджених: у ки­ці липня за поданням Чернігівського пошуково­го клубу “Пам’ять Перемоги” орден «За мужність і відвагу» отримав Вадим Махинько. Він разом з іншими займається пошуком і перепохованням загиблих у роки Другої світової війни. Нагорода не тільки моя, а й земляків - членів клубу, з якими ми працюємо, — говорить Вадим Анатолійович.

У 1941-му, другий у 1943-му, вдалося тільки з восьмої спроби. На це пішло майже три роки. Стільки останки, виявлені у 2018-му, пролежали у кімнаті речових доказів Коропського відділення поліції.

- Щоб подолати бюрократичні перепони, мусили пройти безліч інстанцій, включаючи міністерства, - згадує Вадим Махинько. Труну для перепоховання він придбав своїм коштом, власноруч зробив обеліск на могилу.

- Усе почалося з бажання дізнатися правду про долю дідуся (по батькові), який не повернувся з Другої світової. Мали тільки повідомлення що він пропав безвісти. Тому були різні версії, що могло статися. Найбільше хотілося, щоб дідусь залишився живим і ми ще зустрілися. Якщо не з ним, то з його родиною, нащадками. Батько
шукав, але безуспішно. А мені вдалося знайти в одному з архівів дідову картку військовополоненого. Збігаються дата і місце народження. У графі про найближчих родичів - наша рідня.
Так і дізналися, що він потрапив у полон важкопораненим і помер у таборі.
Правда виявилася сумною, але тепер ми її принаймні знаємо. А багато родин і досі в невідомості. Хочеться їм допомогти. Й увічнити пам'ять про загиблих. Крім цього, Вадим Анатолійович збирає історії земляків - учасників Другої світової війни - для книги. Вона буде на зразок тієї, що присвячена воїнам Сосниччини (вийшла минулого року, упорядник - Михайло Малиш). Там близько трьох тисяч оповідей. Робоча назва теж схожа - "Їх пам'ятатиме Коропщина". Для неї є вже більш ніж тисяч ілюстрованих матеріалів.
Тож Олександрові Махиньку було в кого піти.

- Гідний хлопець, - не раз довелося чути від місцевих. - Герой. Дарма, що такий молодий.

- Може, навіть і дівчини ще немає? - запитую Вадима Анатолійовича.
- А може, і є. Запитував, та він не зізнається...

Джерело: газета "Гарт" від 08.09.2022, Гана Юхименко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.