Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Людмила Ткаченко: «Рашисти з погрозами дзвонили не раз. Називали «с...ка в вишиванке», казали «До скорой встречи...»
Рекламодателям

Радио
Радио

Людмила Ткаченко: «Рашисти з погрозами дзвонили не раз. Називали «с...ка в вишиванке», казали «До скорой встречи...»

 

Після довженної перерви знову інтерв’ю «Сіверському краю» дає міський голова Людмила Ткаченко.



Фото з сайту http://zemlyaivolya.net/

- Людмило Миколаївно, який найперший виклик поставило перед Вами особисто і всією міською радою, виконкомом повномасштабне вторгнення «північного сусіда» і водночас «старшого брата» в Україну?

- Війна для мене розпочалась о .4.30, зі дзвінка мого заступника. Сергій Йожиков повідомляв про бомбардування Києва, інших міст України, заяву путіна про «спецоперацію» - а я не йняла віри його словам: це було надто жахливо, щоб одразу повірити! А тоді посипались дзвінки з Грем'яча і Михальчиної Слободи: «Що нам робити?..».

Отож, перше запитання, поставлене вдосвіта 24 лютого, поставлене цією зухвалою, цинічною, брутальною війною, було, як зберегти людей. І я відповідала їм чітко: «Під час руху ворожих колон - в укриття!..»

Зідзвонились з головою РДА Тарасом Молочком, домовились зустрітись о 6.00 в адміністрації. Після зустрічі зрозуміли, що з влади в місті залишилась міська рада.

На той час у місті вже було на замку приміщення центру комплектування і соціальної підтримки Збройних Сил України (люди й досі називають його військкоматом), так як і приміщення батальйону територіальної оборони, що тільки-но сформувався. Всі були вже на війні - чекали агресора під Черніговом. Майже опустіло й відділення поліції - тільки кілька поліцейських на весь район. Всіх покликала війна!

«Хлопці, ми самі! - сказала я своїм за- мам. - Вся відповідальність на нас...»

«Отже, самооборона», - підтримали мене.

У той перший день війни були у Новгороді-Сіверському російські танки (коли кажуть, що ворожої техніки в місті не було, то мають на увазі, що не було їх в центральній частині міста). А окраїною, по вул. Шевченка до очисних споруд, пройшли десяток одиниць броньованої техніки. Рух був у напрямку моста у Путивську, вже тоді підірваного.

Другого дня вторгнення росії в Україну ми до міськради разом з представником поліції скликали чоловіків, яких можна було залучити до самооборони міста і сіл громади, - підприємців, активних громадян, мисливців. Я ніколи не думала, що стільки людей відгукнеться: зала засідань у приміщенні міськради була набита битком. Організували патрульні групи для цілодобового патрулювання, які в період всієї окупації стежили за порядком у місті, в тому числі їздили по вулицях, і не тільки центральних, і вночі. Пальним забезпечувала міська рада.

- От Ви сказали: період окупації. А не зразу ж змирились з тим, що це окупація, правда ж?
- Не сприймалось довго ніяк. Думалось з протестом: ну яка окупація? Влада ж українська, ми її не віддали, тримаємо. Прапори майорять наші!.. А що пройшли трасою ворожі колони, то це ще нічого не значить. А вже поступово, в процесі роботи над життєзабезпеченням громади, прийшло усвідомлення: таки ж ми на окупованій території, за «лінією фронту», як ілюстрували воєнні мапи й висловлювались найстарші жителі громади.

І не треба думати, що ніхто з мешканців Новгород-Сіверщини не звідав на собі фізично «смаків» окупації. Якщо міським жителям найбільших незручностей завдавали сирени, черги за готівкою і продуктами, то в прикордонних Грем'ячі, Михальчиній Слободі, Бучках все було набагато тривожніше й небезпечніше. Там люди знали: кожні три дні, як за графіком, - чекай «гостей» із-за «порєбріка». Приїдуть, зчинять хаотичну стрільбу, заглянуть в деякі хати. Забирали з собою чоловіків, потім, після знущань, повертали.

А випадок з викраденням і ув'язненням старости Грем'яча Ганни Гавриліної став відомим всій Україні. Не пішла ця мужня, достойна жінка на співпрацю з «асвабадітєлями», не прийняла гуманітарної допомоги з росії. До речі, є підстави для підозр: без «навідки» місцевих не обійшлось. Тягли ж на бронетранспортер літню жінку серед білого дня й прилюдно. І ніхто не заступився!..

До речі, вже після викрадення Ганни Гавриліної рашисти, наскочивши у Михальчину Слободу, шукали старосту і цього села. Олені Дорошенко з малолітніми дітьми довелось переховуватись, навіть у лісі.

- Жахіття!.. Але давайте поговоримо, наскільки справлялись з Вашим найголовнішим завданням, повсякденним і в мирному житті, і за воєнного стану, - життєзабезпеченням громади...
- Вже 25 лютого постала проблема з постачанням хліба. І відверто скажу: якби не старости сіл, то міська рада з цим би самотужки не справилась. Постачання продуктів було відрізане і від Чернігова, який був в облозі, і від Шостки (із Сумщиною вже не з'єднував автомобільний міст). Старости привели доладу покинуту дрезину для доставки хліба колією та влаштували переправу по льоду Десни, а потім вже і човнами.
І першим, вже того ж другого дня війни, на виручку з хлібом прийшло підприємство з Шостки. Звичайно, не вистачило б заводу транспорту розвозити хліб по всіх селах нашої великої територіальної громади. А їздити грем'яцькою трасою було ще й ризиковано. Тому довозили хліб напівзабутими шляхами до Пушкарів, а звідти старости організовували його доставку грунтівками до Грем'яча, Бучок, Михальчиної Слободи.

Потім семенівські пекарі стали забезпечувати хлібом і батонами ближчі до них села нашої громади. Відновили виробництво на пекарні в Чайкиному. Так поступово хлібна тема втрачала гостроту.

- Але ж ще гірше, на мою думку, було з медикаментами.
- Так, особливо важко стало людям з гіпертонією й іншими серцево-судинними хворобами, онкологічними недугами, інсу- лінозалежним, із захворюваннями щитоподібної залози. Сюжет на цю тему, який зняло Суспільне, сподобався багатьом. Але сюжет тільки концентрував увагу на проблемі, яку треба було вирішити.

Підказка від гендиректора «Ліків України» була такою: допомогти можуть тільки в Полтаві (до цього «виходили» на Конотоп, Кролевець тощо). І за посередництва Полтавської військової адміністрації тамтешня фармструктура згодилась нам допомогти. Але їхати за ліками у Полтаву треба було самим. І їхати - й через райони бойових дій. Зголосився на це староста одного із сіл і його друг (дуже жаль, що не можу назвати сьогодні імена цих сміливих достойників - неодмінно зроблю це, як закінчиться війна). Вирушили вони за ліками через підконтрольну Україні й окуповану території, а між Конотопом і Ромнами - й через зону активних бойових дій. Там опинились буквально під обстрілами. Тримали мене «в курсі справ», зідзвонювались буквально кожні півгодини. А як повернулись, сказали мені: «Людмило Миколаївно, ми ще так швидко ніколи не їздили!..».

Закінчувались і резерви пального. «Хочете - приїздіть! - сказали з Кременчука. - Але своїм бензовозом». Сергій Йожиков знайшов і бензовоза. Його наші сміливці з громади зустрічали у Лохвиці, куди вирушили легковиком. По дорозі зустрівся їм палаючий на узбіччі бензовоз, вони його сфотографували і. попрямували далі, не злякавшись небезпеки. У Кременчуцькій міській раді розцінили приїзд за пальним з окупованої самісінької півночі України як справжнє геройство. І нас підтримали, що не складаємо рук. І запропонували: нехай після перемоги Новгород-Сіверський і Кременчук стануть містами-побратимами.

І ще хочу розказати про героїню - керуючу одного з банківських відділень. Особисто, хоч і з охороною військових, їздила за готівкою до Шостки! Бо нікому, крім неї, такої суми банк би не довірив.

Ще ми в перші ж дні окупації рф нашого терену взялися створювати продрезерв. Запустили в роботу млин, що є на одному з новгород-сіверських підприємств, із зерна, наданого підприємцями, фермерами, намололи й засипали в «засіки» 15 тон борошна. Запаслися, на випадок ще гірших часів (від них нехай Бог боронить), і крупами, цукром, олією, тушкованкою чай- кинського комбінату, консервацією від наших господинь. А давній друг нашого міста народний депутат України від сумської землі Ігор Молоток дав у наш продрезерв 1,5 тони макаронних виробів.

- Все це просто розповідати, але нелегко, звісно ж, було вирішувати. Пригадуються розмови з тих перших днів війни: от залишили прикордоння наше на плечі двох жінок. Мались на увазі Ви й Наталія Разумейко - керівник апарату районної адміністрації...
- Це не зовсім так. Міцне чоловіче плече я відчувала. Його підставив В'ячеслав Кауфман. Досвідчений і держслужбовець, і посадовець місцевого самоврядування - але ж і серйозний опозиціонер мій і моєї команди в міській раді. Тому, може, його вчинок і був для мене настільки несподіваним, наскільки й дієвою його підтримка.

В'ячеслав Маркович просто прийшов до мене і сказав: «Я буду Вам допомагати.». І взяв на себе всі питання оборонного характеру: формування самооборонних груп, встановлення блокпостів тощо.


І мені з командою стало набагато легше - лишились господарські справи (хоча їх теж було багато й різних, і жодного простого). Недарма кажуть, що людина пізнається в біді.

Не полишив В'ячеслав Кауфман взятої на себе добровільно місії, аж поки не сформувалась військова адміністрація на- чолі з Андрієм Анікієнком.

Звичайно, опора надійна і тоді, і зараз - від моїх заступників, інших чоловіків - працівників міської ради, від старост сіл, від чоловіка й сина.

Надійну чоловічу підтримку відчувала й від очільників сусідніх територіальних громад - Понорницької, Сосницької, Семенівської, Коропської, Корюківської, Городнянської, Шосткинської. Кожен день хтось дзвонив. І казали, що вже почувши мій голос заспокоювались.

Й так само неправі ті, хто тоді, в кінці лютого - на початку березня, побачив тільки двох жінок. Нас було набагато більше: і депутатки ради, і активістки, очільниці структурних підрозділів громади, і особливо жінки-старости сіл. Кожна патріотка, сміливиця, розумниця, господарниця. Жодна не розгубилась.

І що примітно: жоден з наших старост, - і чоловіків, і жінок - не подав заяви на звільнення (були ж громади, де це набуло масовості)!

А коли десь через тиждень після окупації постала загроза захоплення ворогами влади у Новгороді-Сіверському, я екстрено скликала депутатський корпус. Зібрались за якусь годину. І сказали: станемо всі під міськрадою, влади не віддамо! І стоятимемо до останнього! От вам і зросійщене прикордоння!..

- А як вдавалося організовувати евакуацію новгород-сіверців, їх рідних з оточеного Чернігова?..
- Не можна сказати, що весь шлях евакуації ми забезпечили повністю. Ми забирали людей у Березній, а дістатись туди їм допомагали волонтери. Сім кілометрів від Чернігова до Анисова хто пішки проходив, кого підвозили. А далі транспортом до Авдіївки (Куликівська ТГ), там була переправа через Десну. І вже недалеко Березна.

Яке було полегшення, який камінь звалився з серця, коли в перший день цієї акції повернулися всі п'ять посланих за людьми автобусів! І не справилась би я, певно, з цією місією без мого чоловіка, депутата міської ради Володимира Ткаченка, - його допомога в цій справі безцінна!

А також це стало можливим за допомогою працівників ПП «Новгород-Сіверські аграрні інвестиції» та небайдужих містян.

Я тепер часто даю інтерв'ю журналістам різних ЗМІ. І от одна кореспондентка спитала мене, чи я плакала під час війни. Я відповіла, що вперше розплакалась, як почула про загибель Сергія Доманцевича - студента, якого рашистські нелюди розстріляли на переправі, коли він добирався з Чернігова додому. Сергійко - садківський одногрупник і однокласник мого сина. І коли мер з Мени сказав мені телефоном, що маю 200-го і хто цей 200-ий, це було великим потрясінням...

Сергія, а пізніше загиблих у боях наших сіверян-героїв переважно забирала з моргів і доставляла рідним міська рада. Брала на себе й організацію поховань. Вічна їм пам’ять!..

- Людмило Миколаївно, розкажіть про гуманітарну допомогу, що надходила і розподілялась міською радою. Що, скільки, від кого? І кому роздано?
- Найпершою прийшла гуманітарка з Полтавщини - з Лохвиці і Хорола. Передали олію, цукор, крупи. Всього небагато, тому вирішили спрямувати в продрезерв.

Потім отримали 12 тон продовольства, медикаментів, засобів гігієни, одягу зі Швейцарії. Цей транш направив депутат Чернігівської обласної ради від «Рідного дому» Олександр Якубін. Запам’яталась розмова з водієм - чоловіком з Миколаєва. Здивувавсь, що в нас хліб без черг, ще й на вибір.
Продукти тривалого зберігання, каремати, ковдри ми віддали військовим, медикаменти теж на військові медустанови. Памперси отримали багатодітні сім’ї. Аптечки дістались добровольцям, а одяг - боксерському клубу «Лідер» (військовим він не підійшов).

Для переселенців надійшла адресна допомога з Чернігова - 800 продуктових наборів (крупи, олія).
Що зібрали львів’яни (видно, що це від простих громадян) роздавали багатодітним сім’ям і тим родинам, де є діти-інваліди, дорослим інвалідам, людям інших вразливих категорій. А готову їжу - військовим.

Допомога від Мінсоцполітики (а це 2,7 тони) - для сімей з дітьми до шести років, інвалідів й інших нужденних.

- Але є скарги, зокрема, в соцмережах, що допомоги дійсно потребують, а її ніхто не пропонує. Куди звертатись в таких випадках?
- До волонтерського центру, що знаходиться у міському Будинку культури. Очолює його наша депутатка Олена Бурико - відома активістка.

- Життєзабезпечення населення - це й громадський транспорт. Як з відновленням автобусних маршрутів?
- Поступово відновлюємо. Ходить міський автобус. За довоєнним графіком. Проте вартість проїзду виросла до 5 грн (так вирішив виконком). Їздять автобуси на Кудлаївку й Об’єднане, на Попівку й Лизунівку. Звичайно ж, є автобусне сполучення з Черніговом. Новий рейс - на Комань - довелось відкрити, бо не ходять туди тепер автобуси з Шостки.
Багато, дуже багато претензій до того, що нічим добиратись до Грем’яча й Бучок. Але відкривати в тих напрямках автобусне сполучення поки що забороняють військові.

- Запитання іншого плану. Вам доводилось мати справу з відвертими колаборантами? А погрози від «асвабадітєлєй» не надходили?..
- З колаборантами розмов не було, а рашисти з погрозами дзвонили не раз. Називали «с...ка в вишиванке», казали «До скорой встречи...». Переповідати детальніше не хочу.

- Вам дуже багато в останні місяці сказали через соцмережі. В тому числі й недоброзичливці. Щось прокоментуєте?
- Було навіть таке запитання: а чому це я не спиняю танків на трасі? А хіба була в когось тоді зброя? Чи хоча б бандерівський узвар? І де їх спинили голіруч в перший ранок вторгнення? Одноосібно? Та й ЗСУ вирішили зустрічати ворога під Черніговом - а їм видніше було. А найкоротша відповідь запитанням: а чому цього не робили ви, диванні стратеги?
А одна з останніх претензій - чому я не відновлюю міст через Десну? Бо він підірваний з боку Сумщини, наша громада не має на це ні повноважень, ні коштів. А взагалі-то рішення про відновлення таких об’єктів - за військовими.
А загалом, вважаю, що нам, міській раді, за роботу у важкий період окупації не соромно, ми можемо сміливо дивитись людям у вічі. Навіть пенсії тим, хто отримує їх через «Укрпошту», доставили у нас раніше, ніж в усіх інших сусідніх громадах. До речі, доправляли їх наші військові, коли в Чернігові велись жорстокі бої.

Джерело: Газета "Сіверський край" від 12 травня 2022 року, інтерв’ю взяла Ганна ХАЛІМАН

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ткаченко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект