Рекламодателям

Радио
Радио

З двійнею у Риботин. Без чоловіка

 

22-річна Аліна Супрун з села Риботин на Коропщині — на шостому місяці вагітності. Чекає двійню. З батьком майбутніх немовлят, 46-річним Вячеславом Луженцовим з Київщини, вони порізно. Та молода жінка не впадає у відчай. Вже імена діткам вибрала.



Старший на 23,5 роки, дев'ять дітей

— Мама мене народила у 20 років. Бабуся маму — у 19, а мені скоро 23, пора, — кладе руку на живіт Аліна.

— Я люблю спілкуватися. Ми познайомилися з Вячеславом у фейсбуці (в інтернеті. — Авт.). Я додала його у друзі. Темноволосий, білозубий, блакитноокий, худенький, зростом метр вісімдесят сім. Він одразу припав до душі, — вмощується на дивані Аліна. — Знайомство відбулося торік 12 липня. Ми переписувалися, зідзвонювалися. Славік спитав, чи є у мене діти. Відповіла: «Ні». «А в мене дев'ятеро», — повідомив. Коли сказав, що йому 44 з половиною роки, перше, що я подумала: «Прикольнувся». На вигляд же йому років тридцять З'ясувалося, що він старший від мене на 23,5 роки. Це не дуже напрягло. Річ у тім, що мені подобаються старші мужчини. Моя перша любов — старший на чотирнадцять з половиною років. Єдиний чоловік, з яким я ту любов змогла забути, Луженцов. Так, були у мене стосунки, та все не те.

— Та чого, був же хороший хлопець, і любив, і подарунки дарував, — долучається до розмови 61-річна Надія Супрун, бабуся.

— Так я його не любила. Наче нічого зовні, а осоружний. А тут зовсім інша історія.

З Луженцовим мені було цікаво. 28 липня поїхала за триста кілометрів до нього на Київщину. З першої зустрічі охопило таке відчуття, нібито я до цього його бачила не один день. Споріднена душа. Я не боялася. А чого -боятися? Славік людина вміняєма. Не курить, не п’є, не кодований. Добрий, не лінивий, не жадібний, любить дітей.



Його старший син на рік і вісім місяців від мене молодший. Іншим дітям — 17, 15, 14, 12 і менші. Що їх багато, не бентежило. Мені з ними не жити, так собі міркувала. Головне, аби між нами все ладилося. Спочатку Славік привів мене в будинок у селі Мирівка Кагарлицького району. Він його винаймав. Там з ним проживав один з синів, Владик. Річ у тім, що на той час власного житла В'ячеслав не мав. ЗО грудня 2017 року будинок, в якому жила сім’я, згорів через замикання проводки. Найменшій доньці тоді було вісім місяців. Дружині запропонували житло в селі Макіївка Білоцерківського району. Вона забрала дітей і поїхала туди. Щось у родині не склалося. Чужа сім’я — темний ліс. Він розповідав одне, але в жінки, певно, своя правда. Вони ж прожили у шлюбі з 1997 року. Потім розсталися і мешкали порізно. У травні 2020 року Славік потрапив у ДТП. Вусиком в’їхав у товстезне дерево. Дивом лишився живим. Переніс складну операцію. Вона тривала вісім годин. Після йому було нелегко, і я залишилася підтримувати його і морально, і фізично. У нього було дві свині, кролі. І білка бігала в клітці.

З милим рай і в гаражі

Тоді я працювала на пошті в Києві. Шість робочих днів на тиждень. А на вихідний летіла до нього. А потім власники будинку, в якому ми жили, продали його за 15 тисяч доларів. Нові господарі приїхали і попросили, аби ми звільнили житло. 24 серпня, на День Незалежності, ми переїхали жити в колгоспний гараж у село Сущани Кагарлицького району. Площа приміщення — 980 квадратних метрів. Я тягала речі. З дітей допомагав лише Владислав і його друг.

Ми оселилися у відділеній кімнаті. У ній дров’яний котел, на підлозі були кахлі, індукційна плита, три шафи, холодильник і п’ять ліжок. За кімнатою — одні ворота, другі, довгий прохід, а далі вже розмістили живність. Згодом до нас приїхало троє його синів.

— Покинули матір і захотіли жити з батьком?

— А що, їм було з ним добре. Він ніколи на них руки не піднімав. Прикрикнути міг як виводили. У них перехідний вік. Складно було. Я вже собі думала: «Куди ти перлася?» Та серцю не накажеш. Зняла з себе куртку, взуття і віддала синам. Віддавала й інші речі, у мене було чимало хлопчачих — люблю таке носити. Купувала їм всячину, солодощі.

— Навіщо ти туди поїхала? Аби я знала, не пустила б, — зітхає бабуся.

— Ой, я вже доросла і завжди чиню так, як вважаю за потрібне, — махає рукою Аліна. — Рідні хотіли, аби я стала медиком. І я вступила до Ніжинського медичного коледжу на контракт. Вважала, якщо навчання платне — красота, можна не на-прягатися. Як з’ясувалося, вимоги однакові до всіх. Через тиждень я покинула навчання і пішла на роботу. З часом знову здала ЗНО і вступила до Ніжинського державного університету імені Гоголя на психолога. Нині я студентка третього курсу.

Коли їхала до В’ячеслава, бабусі сказала, що трохи погостюю в подруги, з якою разом жили в університетському гуртожитку, коли я рік навчалась на стаціонарі. Та згодом випливло, де я і з ким.

Діти, суди, господарство. Я втомилася

Я пиріжка, бувало, не з'їм, лишень би його дітям було смачненьке. Так само, як мої бабуся і мама для мене все найкраще залишали.

Ніколи я на життя не скаржилася. Була завжди оточена любов’ю. Для мене старалися всі: і бабуся, і мама, і мамин брат. Найкращий одяг мені, смаколики теж. Тільки велосипеда до 13 років не купували. Бо боялися, що я голову собі розіб’ю. Надто верткою була.

— Ми для Алінки нічого не шкодували. і вона тепер віддячує. Ніколи не забуває про мій день народження і день ангела. Завжди готує подарунки. Мені ж хоч і 61 рік, та пенсії не отримую. Стажу не вистачає. Я ж то дітей няньчила, то онуку. Чекатиму до 63 років, тоді дадуть. Без хліба не сиджу. Город є. Та і дітей виростила, гріх жалітися. Одне на ліки дає, друге на продукти, — вставляє слово Надія Супрун.

— Славік з дітьми сюсюкав. А я, бувало, покрикувала. Траплялося, виводили... Через це в нас виникали сварки. Він мені повторював: «Якщо тобі треба я, тобі треба і мої діти.

Якщо ти полюбила мене, то полюбиш і моїх дітей». Я ж чесно відказувала: «Я буду їх терпіти». Це занадто дороге задоволення.

З листопада господарство розросталося. Гроші, які заробляв цивільний чоловік, знову вкладав у бізнес. Якось дружині дав курей, щоб діти їли. Вона птицю продала, а кошти на свої потреби витратила.

150 бройлерів, 15 кіз, 10 свиней, 70 качок. Я розрахувалася з роботи. Я метка, змалку до праці привчена. Отож допомагала. Там у селі багато хто думав, що я з неблагополучно'! чи багатодітної сім'ї, що мені нікуди подітися і вернутися немає куди. Насправді між нами були почуття.

Час ішов. Одні діти жили з нами, інші приїздили, побудуть трохи і верталися до матері. Особливо важким для мене видався період, коли почався карантин. Вони приїхали і жили з нами. Напряжно все. З будь-якої ситуації можна знайти вихід. Виходу немає лише з труни.

Я і запропонувала Славіку переїхати жити до мене в Риботин. Не захотів. Дружина вимагала від нього аліменти. Були суди, де і з ким проживатимуть діти.

А дітей попробуй ще заставити щось робити. Слова не можна сказати.

І батько зайве не крикне. А їхня мати карала. Мене он бабуся кропивою вчила. А зараз же такі закони, що і по дупі дитяті не можна дати.

А ще ми обоє за натурою — лідери, кожен хотів бути головним. Наче Слава і крутився, а грошей достатньо не було. І я втомилася від усього. Вирішила на свій день народження, 5 липня, побути в бабусі. Звісно, чоловіку це не сподобалося. Однак я поїхала 4 липня. Через це Слава заблокував мене, і вніс до чорного списку мій номер. Та я не страждала.

Десяте і одинадцяте



Удома добре. Аж тут затримка місячних. 9 серпня пішла до гінеколога. Лікарка подивилася, каже: «Вагітність 11 тижнів», а в мене в голові думка: «Може, там двійнята». У роду ж по маминій лінії були. «Може, там двійнята?» — уточнюю. Медичка: «Та наче одне». Коли ж подивилися на УЗД, показало двійню.

— Аліно, а ви що, не користувалися контрацептивами?

— Ні. Це не зальот. Було усвідомлене бажання мати дитину від коханого чоловіка, котрий без шкідливих звичок, з хорошими генами, і про те, що так вийшло, ані скільки не шкодую.

Я написала Славі про вагітність. Він розблокував мене, і ми знову стали спілкуватися.

— Луженцов повірив, що це його діти?

— Аякже. Швиденько обрахував, коли був статевий акт, овуляція і т. д. Як не як, батько дев'ятьох дітей. Попросив, аби я приїхала до нього, будемо жити. Відмовилася. Через це посварилися. Сказала: «До дітей можеш приїздити». Нині ми зідзвонюємося. Обіцяє купити малим коляску. Та я на це не розраховую. Для себе вже вирішила — буду матір’ю-одиначкою. Дам їм своє прізвище, аби рід продовжився. У рідного дядька немає дітей. Я без тата виросла, та не була обділена любов’ю і турботою. У 13 років познайомилася з батьком. Він мене визнав. І подарунки, і телефони дорогі купував.

Родиною піднімемо малих. Зараз головне — виносити і народити. Народжувати поїду до Києва. Там мама працює. Про особисте життя поки не думаю. Навіщо мені когось шукати? Мужик прийшов і пішов. Головне — діти! Кавалери були і будуть. Не буду ж я на бабу кидати дітей, кудись бігти шляться. У мене інші пріоритети. Хочу отримати ще й юридичну освіту, їхати зі свого доброго дому нікуди не збираюся. Захоче Славік бути зі мною і дітьми, як каже баба: «Хат у Коропі багато, добротних і з газом». Короп — за чотири кілометри від Риботина.

«ВісникЧ» №47 (1854) від 25 листопада 2021, Валентина Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Супрун, Риботин, Коропщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект