• Брухт ДальнобойСервис


Радио

Загартування тереном пройшли!

 

Ось і втягнулися потроху у новий навчальний рік школярі. Звикли прокидатися під мамине «Вставай! До школи запізнишся!», перегорнули перші сторінки підручників, отримали перші оцінки. Але найголовніше - побачили друзів, поділилися історіями, які не увійшли до твору «Як я провів літо». Знаємо, кожному було що розказати. Але точно впевнені: враження, які цього літа отримали десятеро велико-загорівських учнів, - унікальні. Адже вони першими і єдиними на Борзнянщині на екваторі літа побували на обласному військово-патріотичному вишколі «Північний терен». І це були найважчі, найнеочіку-ваніші та найяскравіші чотири дні та три ночі за всі канікули.



Свято на ентузіазмі

Щонайменше вп’яте громадські організації «Сіверська Січ», «Ічнянський козацький полк» та «Дозір «Крук» за підтримки департаменту сім’ї, молоді та спорту Чернігівської облдержадміністрації проводили патріотичний вишкіл. Цьогоріч дітей приймала Ічнянщина.

Учасники мали надзвичайно насичену програму: уроки виживання(вчилися швидко і якісно розпалювати багаття, фільтрувати воду), маскування, мінної безпеки, володіння зброєю, стрільба з пневматичної гвинтівки та лука, метання спортивних ножів, подолання водних перешкод, волейбол, бокс, вільна боротьба, медична підготовка, лекції на теми державотворення на історії від доцента Києво-Мо-гилянської академіцї Юлії Крилової-Грек та члена Національної спілки письменників України Лариси Ніцой, концерти під гітару від студента Львівської консерваторії та оперного співака Дениса Степанен-ка, перегляд фільмів під відкритим небом та посиденьки біля величезного вогнища. Навчання проходило у конкурсах і боротьбі за бали, з «диверсантами» і «охоронцями», у суворій, майже армійській дисципліні та фізичному загартуванні. І все це - майже на повному ентузіазмі організаторів!

Один із них - В’ячеслав Бабіч, житель Ічні. Колись він працював у спортивній школі, був тренером із туризму та альпінізму, потім пішов у підприємці. Коли почалася війна, спочатку став волонтером, тоді -добровольцем. А сьогодні знову повернувся до своєї справи та працює з дітьми.

«Знаєте, як буває: проводять захід і треба комусь дякувати, - говорить В’ячеслав Григорович. - У нас такого немає. Нам не допомагає жоден можновладець чи депутат. Ми все взяли у свої руки. Але сам би я нічого не зробив. Біля мене багато таких людей, яким це цікаво й важливо. Волонтери і ветерани, учасники АТО/ОСС, члени наших родин, батьки дітей, військові. Півсотні людей долучилося, щоб організувати цей вишкіл. І він вийшов найкращим за всі роки, на яких я був. Така величезна кількість дітей, а в них було все: банани й кавуни, печиво й цукерки, дитячий квас і соки. Дуже підтримали нас Збройні сили України, зокрема, місцева військова частина, в якій служить ваш земляк Юрій Пугач. Вони допомогли з продуктами харчування, одноразовим посудом, армійськими наметами, касками і бронежилетами, необхідними для навчання. Приємно, що люди так відгукнулися. І вийшло свято! Діти навіть розлучатися не хотіли, магнітами один до одного тягнулися».

Задоволеними були не лише діти. Приміром, ветерани АТО через спілкування з дітьми пройшли своєрідну реабілітацію. Хоча вони й не педагоги, але легко знайшли контакт із підопічними, із задоволенням ділилися своїми знаннями і вміннями, на якийсь момент забуваючи про страхіття війни.

Армійські дисципліна та підтримка

196 дітей, 30 інструкторів, до 10 працівників на польовій кухні. Майже чверть сотні людей розбили містечко із великих армійських та власних туристичних наметів. На території був колодязь, із якого брали воду для душу. Для приготування їжі та пиття завезли близько 5 тонн води. Закупили 150 хлібин та 100 батонів. Польова кухня, на якій трудилися дружини організаторів та волонтери, готували супи, борщі, каші, салати, смажили рибу та курятину, варила чай та компоти, тож харчування діти мали, майже як санаторне.

День починався о 7 ранку з обов’язкової ранкової руханки: вправи виконували босоніж хлопці були роздягнутими до пояса. Невеличке обливання водою, аби швидше прокинутися, пробіжка... Такі заняття тривали щонайменше годину. 10-20 хвилин на те, щоб привести себе до ладу - і шикування. Якщо хтось із рою (учасники за віком ділилися на групи - рої) забарився - весь рій його чекає на кулаках в упорі лежачи. Звісно, звикнути до такої дисципліни дітям, які раніше ніколи не були на вишколах (а таких була більшість), непросто. Двоє повернулися додому в перший же день. Але решта вже за кілька шикувань виконувала все чітко.

«Юні великозагорівці поїхали на такий захід уперше, але поводили себе дуже достойно, сльози на очах з’явилися лише коли прийшов час повертатися додому, - радіє за земляків Юрій Пугач. - Приємно, що вдалося відірвати дітей від ґаджетів. Адже тут, на базі, вони майже не користувалися телефонами - інтернету ж не було! Лише батькам телефонували. Я ж щовечора, після служби, приїздив перевірити, як вони себе почувають. Без звички непросто цілий день провести на ногах, ще й фізично активно. Я ж відчував свою відповідальність перед батьками та школою, тому й хвилювався, щоб усе пройшло добре, щоб усі повернулися задоволеними і неушкодженими».

До речі, саме завдяки Юрію Миколайовичу, уродженцю Великої Загорів-ки, діти й потрапили до Ічні. Чоловік давно товаришує з директором велико-загорівської школи Анатолієм Федорченком, мають спільні спортивні інтереси. Раніше він запрошував малечу на екскурсію у день відкритих дверей до військової частини, де служить. А цьогоріч домовився, щоб для його юних земляків додали місць у вишколі. До того ж, чоловік повністю забезпечив свою групу необхідними наметами, спальними мішками і карематами (туристичний килимок).

Перевершені очікування...
«Ми з величезною радістю відразу погодилися на поїздку, - розповідає 14-річний Микола Рябчун. - Більшість хлопців - мої однокласники та однолітки, всім близька військова та спортивна тематика. Ми очікували, що буде цікаво, але не думали, що аж так класно!

Речей напакував чимало: спальний мішок і ка-ремат, змінний одяг (нас попереджали брати такий, який не шкода забруднити) та взуття, ліхтарик, похідний ніж, спрей від комарів, посуд. Той армійський баул, який позичив у знайомого військовослужбовця, вийшов досить важким.

У таборі, так сталося, нас розділили по різних роях. Із новими друзями знайомилися, коли йшли до чергової локації на тренування. Адже майже весь час були чимось зайняті, просто так сидіти і теревенити не було коли.

По кожній дисципліні нас спочатку інструктували, кілька разів показували, як що робиться, а тоді вже виконували ми, заробляючи за кожну вправу бали. Наприклад, маскувалися всі на «відмінно», а ось під час переправи не всім вдавалося вийти сухими з води. У кінці вишколу переможці, які набрали найбільше балів, отримали круті подарунки - швейцарські похідні ножі. А я, уявляєте, свій «бігунець» (щось на кшталт залікової книжки) десь «посіяв»! А бали ж були високі, і мене б нагородили!».

Вражень Микола набрався - мабуть, на все життя вистачить. Згадує, наприклад, як рятувальники, розказуючи про роботу пожежної машини, влаштували дітям маленький аквапарк, неочікувано обливши всіх водою. Чи як дітей учили реагувати на вибух гранати і повсякчас перевіряли на уважність. їси ти чи слухаєш інструктора, але якщо чуєш «Граната!» і вибух - падаєш на землю. Не впав - віджимаєшся. Забарився десь, затримав рій на шикуванні - віджимаєшся. Не вберіг казан чи прапора -«диверсанти» поцупили -правильно, віджимаєшся.

«Навантаження було чимале. Коли об 11 вечора повертався до намету, - згадує хлопець, - заповзав до спального мішка з однією думкою: «Як же тут прекрасно».

Для мене цей навчальний рік - останній у школі. Тож я вже напевне не потраплю на вишкіл. Але дуже сподіваюся, що молодші великозагорівці матимуть таку можливість. Бо я чудово провів цей час. А ще зрозумів: потрібно довіряти другу, який поряд. Лише він у тяжкий момент зможе підставити своє плече. У нас було чимало ситуацій, коли у когось щось не виходило. Але тоді увесь рій збирався і допомагав упоратися з завданням. Так, ми втрачали загальний час, але не полишали один одного. Така підтримка варта багато чого».

...та натільний сувенір

Аби стати сильнішою, пішла у похід і 13-річна Аня Кадун. Звісно, трішки хвилювалася, бо ж не знала, які будуть діти, чи будуть душ і туалет, чи смачно годуватимуть. А зараз зізнається: і вдома б спала у «спальнику» на карематах - так їй зручно було.

«Моментами було важко, не все вдавалося одразу, - розповідає дівчина. - Наприклад, коли переправлялися через водну перешкоду, за першої спроби я впала. Але не опускала руки, робила знову і знову, поки не виходило. Що можу сказати... За ці три дні я навчилася віджиматися!

Легше було на волейболі та стрільбі з пневматичної зброї. Я навіть зраділа, коли дізналася, що будуть такі дисципліни. Адже досвід уже мала, тому поцілила досить влучно.

А ще мені пощастило побути «диверсанткою». Ми тоді навіть у кукурудзі ночували: за день потомилися, і поки наші капітани вигадували план диверсії, розклалися на ночівлю прямо між стеблами.

Запам’яталося також, як вітали одну з працівниць кухні. У неї був день народження, тож ми, ве-ликозагорівські дівчата, подарували іменинниці букет соняшників.

Ми всі дуже здружилися. Я завела багато нових знайомств, обмінялася з ними контактами. У останній день на моїй білі футболці вони позалишали свої позивні, імена чи номери телефонів. Ми й досі спілкуємося у мережі, ділимося відео, згадуємо наші пригоди. А я навіть вдома продовжую дотримуватися того ж режиму, за яким жила у вишколі».

Джерело: районна газета "Вісті Борзнянщини" №37 (9959) від 11 вересня 2021, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ічнянщина, табір

Добавить в:
 
 


Центр Комплект