• Брухт ДальнобойСервис


«Я без діда нікуди і він без мене»

 

Механізм загуркотів, задеренчав. Металевий конус закрутився дзигою. А поки не крутився, був схожий на велику металеву морквину з наріззю. Це запрацював колун у дворі Сергія Черв’яка в селі Вільшана на Ічнянщині. 69-річна Ганна Сидоренко бере біля сараю колоду, приставляє до носа залізної моркви. Буравчик вкручується у дерев’яний бік. Ганна Василівна трохи придавила, — раз! І колода навпіл. Так само вчинила з кожною з двох половинок. Готові поліна вкинула в дров’яник.





«Мотоблок заведемо, і поїхали»

— Це у Вільшані всі такими колунами дрова рубають?

— Ні в кого майже немає. А нам сини підмогнули, — пишається жінка. За хатою стоїть ще циркулярка, щоб пиляти дрова.

— Зараз діти пороз’їжджалися, ми з дідом удвох. Дрова купляємо зазвичай вже рубаними, — вимикає колун Ганна Василівна.— Ото як кому везуть під двір, і ми замовляємо. У минулому році сім тисяч гривень машина коштувала, а на зиму йде дві. Беремо тверді породи: дуб, ясен. А ці колоди нам знайомий закинув, по-дружбі. Коли син Вадим приїжджає з Чернігова, коле, рубає. Як нема його, я й сама можу. Цей год у дворі сама бензокосаркою сім раз косила.



— На зиму оцих всіх дров, що тут є, не хватить, — заглядає до дров’яника чоловік, 68-річний Сергій Черв’як, — тому дровників я зробив два. Акуратно, щільненько складаємо, щоб не сирі були.

— А взагалі-то за нами вже соціальна служба доглядає, — додає Ганна Василівна. — Навесні прибирали в селі територію, і від сільради завезли нам дровець безкоштовно, — радіє жінка. — І друзки отакої. Вона і на розпал йде, і в грубці нею топлю. А як в печі треба яблука посушити — друзки вкинула, швиденько протопила, і ставлю піддон.

Раніше самі з дідом мотоблок заведемо, поїдемо, назбираємо гілок. Великих не брали, сирих теж — тільки сухостой. Коли й у лісника питалися, щоб проблем не було. У нас бензопила, дід попиляє, я поскладаю.

І за літо ми навозили на зиму...

їздили удвох. Я без діда нікуди і він без мене.

А два роки як здоров’я у чоловіка здало. Хвороба душить. Операцію діду зробили.

Батькове прізвище залишила

Сергій Черв’як родом з Полтавщини.

— 40 років тут живу, — походжає двором господар.

Познайомились у Вільшані. Ганна Василівна була начальником відділення поштового зв'язку, а Сергій Олександрович — бригадиром зв’язку. Проводили телефонну лінію та встановлювали стаціонарні телефони.

— Вдома досі є такий телефон. Ми — старомодні, — каже Ганна Василівна.

— Чому різні прізвища?

— Розписані, все як годиться. А фамілію свою залишила.

Я народилася у Вільшані. Це будинок моїх батьків.

Нас у батька було чотири дочки. Я найстарша. Як остання сестра народилася, переживав: «Все, пропала моя фамілія». Кажу: «Тату, я вам оставлю». І прізвище таки не пропало.

Син Вадим працював в обленерго, в чернігівському РЕСі, головним інженером. Покинув, бо на таку должность треба нерви. Тепер в Славутичі чергує. А там спокійно: відчеріував чотири чи п’ять днів, приїхав і кілька днів вдома. Живе в Чернігові, а як допомогти треба — до нас їде. Часто буває.

Внук — Сергій Сидоренко — у чернігівському філармонійному центрі в капелі бандуристів. А ще грає в групі «Совершенно секретно».

«Сестра горіла, як факел»


Є у нас з дідом ще один хлопець, Ігор. Я його сином вважаю, і він мене мамою називає. Ще й дівчина є. Ми їх виховали. Мої племінники.

Сестра померла, і ми з чоловіком забрали цих дітей. Батько у них був, але він жив своїм життям. А діти, поки й школу закінчили, жили у нас.

Так оце Ігор приїжджав влітку. Він — у Москві, зараз є квартира. Як школу закінчив, поїхав до рідного батька.

— Батько — москвич?

— Городнянець. Поїхав у Москву до нової жінки. Я його, зятя, не бачила вже дуже-дуже давно. Нова жінка — його однокласниця, теж з Городні. В Москві в неї кімнатка в комуналці була. Коли сестри не стало, через рік вони поженилися і поїхали. Тепер у них там трикімнатна квартира.

— А з сестрою що?

— Згоріла. Отримала опіки 95 відсотків тіла.

Сестра вийшла заміж у Городню. Там вони будинок побудували.

В 1993 році сталося нещастя. Чоловік її працював на газовій бочці. Приніс додому каністри дві газоліну, поставив у погріб. А вона закрила гриби, їх у погріб понесла. Розетка там зламана була, лампочка включалася в хаті. Вона не включила, взяла сірники. І першу коробочку кинула там, не вийшло викресати. От не давало їй загорітися. Нет, пішла за другою коробочкою...

— Вона не знала, що там газолін стоїть?

— Знала вона чи не знала... Ніхто вже цього не скаже.

Другу коробку сірників взяла, тільки чиркнула — все спалахнуло, і вона горіла, як факел.

На голові був платочок простий, так оце тільки голова залишилась не обпечена і підошви ніг.

Ще п’ять діб вона жила в Чернігові, в опіковому центрі. Перед смертю взяла слово зі свого чоловіка, що він мені дітей віддасть. А з мене — що я заберу. Вона знала, що помре.

Не пив, не бився, не... любив?

У Ганни Василівни з Сергієм Олександровичем другий шлюб.

— У молодості була замужем за військовим, в Німеччині жили. А через шість років розійшлися.

Чоловік не пив, не бився, ми ніколи з ним не лаялися. Просто йому надоїло сімейне життя. Волі захотілося. Привіз нас із сином сюди, кинув, а сам поїхав.

Все одно моя дівоча фамілія як була, так і в шлюбі залишалась Сидоренко. І син Сидоренко. Я нічого не міняла: Сидоренко була, Сидоренко й залишилась.

А з Сергієм нам Бог дітей не дав. І своїх окремо в нього дітей немає. Він і з Вадимом, і з Ігорем дружить, вони його «на руках носять» обидва.

— Ви б таке питання вияснили: в лісі дерева, що попадали, збирати можна? Ліс же — то народне добро? — виходить з хати із запитанням Вадим Сидоренко.

Якраз приїхав допомогти на городі. Але ллє дощ.

У веранді у великих бутлях зріє темно-бордовий виноградний сік. Кухня по-сучасному обставлена, дві плити — газова та електрична.

— Ото мені на шестидесятиріччя привіз московський син оцю плиту чотирьохконфорочну, з духовкою. Із-за духовки. У Прилуках Вадим балон заправляє. А від печі ніколи не відмовлюся, хай хоч десять раз село газифікують.

Воду сини нам у хату підвели від водогону, — відкручує по черзі один, другий крани на кухні Ганна Василівна. — І ванна, і туалет у нас у хаті.

"ВісникЧ" №40 (1847) від 7 жовтня 2021, Олена Гобанова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Вільшана, Ічнянщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект