• Брухт ДальнобойСервис


Радио

Захисник України - бездомний

Андрій Коворотній мріє про свій куток у Ніжині.



Кімната на двох у «Обласному соціальному гуртожитку для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», комунальному закладі облради. Це тимчасове житло учасника бойових дій 22-річного ніжинця Андрія Коворотнього. Два ліжка, стільці, стіп, шафа. Як тільки йому мине 23 роки, хлопець буде змушений покинути заклад. Такі правила. А йти нікуди. Він сирота.

— У гуртожитку добре, чисто і всі умови, — веде мене коридором Андрій. — Ось спортивні тренажери, бігова доріжка, кімната відпочинку, великий телевізор-плазма. Кухня, їдальня, два холодильники, мікрохвильова піч, чотири мийки, плити, столи, стільці. Тут ми самі готуємо їжу. Я люблю попоїсти. Вмію варити борщ, суп, смажити картоплю, ліпити пельмені, готувати млинчики і ще багато чого. Життя навчило. Як готувати деякі страви, дивлюся в інтернеті.

Перу сам, благо, тут є пральні машинки. Як згадаю, в яких умовах доводилося раніше жити, стає сумно.

«Батько помер. Мати запила»

— Народився я в Ніжині. Нас у батьків було четверо синів. Я наймолодший. Коли мені було десять років, помер батько. Мати запила. Вона тоді працювала маляром на «Сільмаші». У братів було своє життя, а мені дісталося. Ми то жили в Ніжині, то у Вертіївці, у старій хаті. Її ще батьки моїх батьків купили. І по Ніжину попоїздили. Мама влаштовувала особисте життя, а я міняв школи. Доки був живий тато, я вчився добре. А відтоді, як мати мене за собою тягала, вже не було ні якісного навчання, ні спокою. Лише втрачене дитинство. З тих часів у мене не лишилося жодної фотографії, тільки гіркі спогади. Як я маму просив, щоб не ВИПИВала. Було, зупиниться, але не надовго. Іноді била мене, — розповідає Андрій.

— А материні чоловіки піднімали на тебе руку?

— Якось я сидів у кімнаті, вітчим зайшов і ні з того, ні з сього вдарив мене по голові, і мовчки пішов. За що, я так і не зрозумів. Образливо було до сліз. Братам я не потрібний.

— А дідусям, бабусям?

— Діда по материній лінії я ніколи не бачив. Бабуся та інші близькі родичі вже покійні. А далеких я не знаю. Татові батьки потрошку мене підтримували. Дідуся вже немає, бабусі нині 89 років. Вона єдина з рідних, з ким мені приємно спілкуватися. Ми часто зідзвонюємося. Вона мене повчає, наставляє. Іноді її поради доречні. А буває, що і дратують. Проте я намагаюсь якомога коректніше натякнути їй про це. Тітка, батькова сестра, не могла мене до себе забрати. Своїх троє дітей, чоловік випивав. Так я і ріс.

Став пропускати уроки в школі, бо треба було виживати. Свої перші гроші я заробив у 13 років. Ходив на пилораму, там носив дошки, робив усе, що мені загадували. Дуже важко було. Але за день я міг заробити 100-150 гривень. І цього вистачало, щоб не тільки поїсти, а й мамі продуктів купити: крупи, макарони, хліб та інше.

Ще тоді соціальні служби звернули на мене увагу. Після закінчення дев’ятого класу влаштували в Ніжинський професійний аграрний ліцей (ПТУ №35) вчитися на водія, тракториста-машиніста широкого профілю. Та я толком на навчання і не ходив. їздив у Київ підробляти на автомийку, ходив на пилораму. Жив, де прийдеться і як прийдеться. У15 років на двох з товаришем винайняли квартиру. Соцслужба подала на позбавлення матері батьківських прав. Вона намагалася мене вмовити, що не треба. Давила психологічно. Я тоді був на неї дуже ображений. І матір позбавили батьківських прав. На той час стипендія в училищі була 1500 гривень.

«Я нікому не потрібен. Мені нічого втрачати»

— До закінчення третього курсу залишилося пів року. Я вирішив усе покинути і піти в АТО. Патріотизм грав. Мені нічого втрачати. Я нікому не-потрібен. Йшов 2017 рік. І як тільки мені стукнуло 18 років, пішов у військкомат, підписав контракт. Спочатку трошки побув у військовій частині в Чернігові. А потім — Гончарівське, перша танкова бригада, і моя перша ротація в зону АТО на пів року. Потрапив на першу лінію оборони. Старався триматися, як інші. Згодом я потрапив у 72 бригаду, третій батальйон, восьму роту.

«Не бійся свисту кулі, свою ти не почуєш»

— Через вісім місяців відправили на нульовку (нульовий пост, коли ворог від тебе за кількасот метрів. — Авт.). На той час освоїв чимало військових спеціальностей. Я і стрілець, і гранатометник.

Ми стояли на висоті. У сонячні дні було видно відблиски лінз біноклів сепарів. І неозброєним оком помітно, що вони за нами спостерігають. Нас же розділяло метрів триста-чотириста. Дивишся вранці в бінокль, видно, на тій стороні вийшов їхній вояка, потягнувся, справив нужду. Нас кошмарили (обстрілювали) чи не щодня і кілька разів на добу. Спочатку було дуже страшно, а потім позвикали. Один мудрий чоловік мені сказав: «Не бійся свисту кулі, свою ти не почуєш». Ми ходили ловити ворожі ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи). Бувало, дуже розстроювалися, як не вдавалося впіймати.

— Андрію, «нульовка» — це коли ворожий снайпер бачить тебе? І реальна загроза загинути під час обстрілу?

— Слава Богу, у нас усі зосталися живими. Коли нас кошмарили, ми по рації зв’язувалися з сусідніми позиціями і разом давали гідну відсіч.

— А що було з тими, кому не вдалося перебороти страх?

— Падали духом. Іноді випивали. Один був так напився, що бігав по мінному полю.

— І як ви його ловили?

— Не ловили. Стали по периметру і чекали, доки сам вийде. Як вийшов, забрали зброю. Проспався, відправили подалі, у взвод забезпечення.

— Дехто випиває, щоб розслабитися.


— Якщо ти тверезий, у тебе не тільки все під контролем, а й ти своїм прикладом підтягуєш до себе людей. Розслабляли позитивні емоції. У нас В бліндажі було чотири котики. На жаль, коли я їхав звідти, но міг хоча б одного забрати. Бо нікуди, я ж бездомний.

— Як було із забезпеченням?

— їжі вдосталь. Плов їли ми чи не кожен день. Серед нас був кухар. Продукти замовляли в магазині.

— Як місцеві до вас ставилися?

— По-різному. їде наша колона, одні хрестять в спину, а інші плюють і проклинають.

«З АТО переказував гроші мамі і на роботу її прилаштував»

— Там, на передовій, я жив мріями: от повернуся, у мене буде сім’я і зовсім інше життя. Мати стала нібито за мене переживати. Ми часто зідзвонювалися. Я посилав їй гроші, і чимало. Домовився, щоб її взяли на роботу (вона працює двірником).

Старався зарекомендувати себе вправним і відповідальним солдатом, і отримав від Міністерства оборони нагороду, знак «За зразкову службу». Також чимало грамот, — Андрій показує посвідчення учасника бойових дій і нагороду. — Як закінчився трирічний контракт, я звільнився. Нещодавно був на зборах резервістів. А ще мене запросили в Київ для участі в параді до 30-річчя Незалежності.

— Чому не лишився в армії?

— Яка в мене освіта? Дев’ять класів. Треба хоча б, для початку, училище закінчити, отримати спеціальність. Та й перебування за крок від смерті не минулося безслідно. У мене на руках виліз псоріаз, лікарі сказали, це через нервове напруження. Тепер без таблеток, мазей, кремів мені не обійтися (а це додаткові витрати).

Повернувся до Ніжина. Відновився в ліцеї. У мене стипендія вже була 3200 гривень. Отримав місце в гуртожитку. Закінчив навчання, маю диплом. Скоро вже отримаю водійські права. Мені нікуди було йти. І я потрапив у соціальний гуртожиток. Тут мешкаю кілька місяців.

— А батьківська хата?

— Та, в якій ми колись жили у Вертіївці, завалилася. У Ніжині врем’янка на курячих ніжках. У ній живе мати і брат, 37-річний Сергій. Він п’є. Я з ними не спілкуюся.

— А ще два брати?

— Саші було 35 років. Жив у селі. Помер кілька місяців тому. Залишилося двоє дітей. Дружина недовго горювала. Кажуть, вже іншого знайшла. Колі 31 рік. Він нині в тюрмі, вже третій рік.

— Передачки йому шлеш?

— Коли знав, де він був, допомагав. Зараз ні. Він мені дзвонив, то було: «Дай, дай, дай». Тепер не телефонує.

Образа на них усіх десь в глибині моєї душі ще живе. Адже брати в дитинстві мене не підтримували, не захищали, ще й шпиняли. Я не хочу повторити їхню долю, тому тримаюся подалі і будую своє життя.

Влаштувався на роботу трактористом-машиністом у сільгосппідприємство в селі Світанок. Хай зарплата невеличка, 6500 гривень, зате стабільна, і я офіційно оформлений. Подав документи на вступ до Ніжинського університету імені Гоголя на спеціальність «Історія і право». Бо освіта — це шлях у люди. Вивчуся, а далі видно буде, ким працюватиму. (Наразі НДУ звернувся з листом до Міністерства освіти для отримання додаткових бюджетних місць для Андрія та інших вступників пільгових категорій, які за балами пройшли на контракт. — Авт.)

— Робота в полі сезонна.

— Зберемо врожай, будемо дерева, кущі корчувати, розчищати площі. Я в АТО навчився добре вправлятися з бензопилою. Ми заготовляли дрова для опалення бліндажів

— Дівчина в тебе є?

— Наразі ні. Були стосунки, але не складалося. Армія навчила мене відчувати людей і бути чесним з собою та іншими.

Мрію мати вірну дружину, свій дім, виростити сина, посадити дерево. Хоча з домом найбільша проблема. Я тимчасово зареєстрований у чужих людей. У будь-який момент вони можуть мене виписати. Так, я стою в черзі на отримання житла як сирота. Та хіба я один такий у Ніжині?

— Але сирота та ще й учасник бойових дій, певно, один.

— Я цікавився в міськраді. Сказали, що можуть виділити 40 тисяч гривень після того, як я придбаю житло і надам договір купівлі-продажу. У Ніжині за такі гроші нічого не купиш.

— А в найближчих селах?

— Теж за таку ціну нічого немає. Хіба розвалюха, в яку ще треба буде вкласти більше, ніж коштує хата. А на роботу як добиратися?

Винаймати житло в Ніжині недешево. Тисяча-півтори тисячі на місяць, це без вигод, без централізованого водопостачання.

* * *

Зарплата в Андрія невелика (на продукти, ліки, одяг, мінімум необхідного вистачає). Заощадити можна хіба що кількасот гривень. Час летить. Невже для того, хто захищав Україну, у Ніжині хоча б кімнатки не знайдеться?

Валентина Остерська, «ВісникЧ» №33 (1840) від 19 серпня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Коворотній, Ніжин, АТО, Остерська, ВісникЧ

Добавить в:
 
 


Центр Комплект