• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Заради збереження головного багатства


Талион

Заради збереження головного багатства

 

Кілька десятиліть тому Борзнянщина мала чим похвалитися. На повних потужностях, забезпечуючи людей роботою, а тодішній район – розвинутою економікою, працювали такі гіганти виробництва як завод «Квадр», консервний та асфальтний заводи у Дочі, Міжколгоспбуд та «Райсільгосптехніка», ПМК-116, Побуткомбінат і Заготконтора, дорожні організації і відгодівельний радгосп... З часом щось реорганізувалося, а щось і зовсім припинило своє існування. Серед тих небагатьох, хто досі залишається у строю – колишнє Борзнянське міжрайонне управління водного господарства, а сьогодні – Борзнянська експлуатаційна дільниця Деснянського басейнового управління водних ресурсів, нам більш відома просто – меліорація. З чого все починалося і з якими труднощами стикаються сьогодні працівники водного господарства, які, до речі, 6 червня відзначатимуть своє професійне свято, ми й поговоримо.

Важкий початок

За майже 76 років свого існування управління кілька разів реформувалося і перетворювалося, змінюючи назви, структуру та власні повноваження.
Проте з дня утворення 31 липня 1945 року незмінно виконувала основну свою функцію – обслуговувала меліоративні системи північно-східних районів Чернігівщини. Починати доводилося ледь не з нуля. У своєму розпорядженні інженери-гідротехніки мали по 2 землесосні установки та камишокосарки, 3 вимірювальних прилади, автомобіль, мотоцикл, двоє коней і підводу.
Такою нехитрою технікою вдавалося дбати про майже 19 тисяч гектарів осушених земель в 11 районах області, будувати й чистити півтисячі кілометрів водних каналів.

Робота була надзвичайно важкою, бо чимало доводилося робити власноруч. Наприклад, як видно з архівних даних, у 1950-х роках навіть канали копалися вручну копачами. А ще застосовувався вибуховий спосіб, який не відзначався ефективністю: канал виходив нерівномірним по глибині, розпушені вибухами ділянки часто розмивалися весняними водами й замулювали його. Таким чином, канали своєї функції не виконували, відповідно освоювати землі, як очікувалося, було неможливо.

По-справжньому потужно меліоративне будівництво почало розвиватися, коли у травні 1966 року на державному рівні було прийнято програму оновлення земель. Десь у ті роки у нас з’явилася луко-меліоративна станція (ЛМС). Як усе організовувалося добре пам’ятає заслужений працівник сільського господарства України, почесний працівник держводгоспу Михайло Чирка.



Робота, брудна й цілодобова

Усе виховання, загартування характеру Михайла Олександровича проходило в роботі. Він практично виріс у колгоспі, де трудилася мати; змалку почав працювати, спочатку на коксагизі, а вже у 15 років голова колгоспу довіряв йому невеличкий трактор ХТЗ-7; був і молотобойцем у кузні (тоді деталі до сільськогосподарської техніки не купували, а робили самі), і на пересувній електростанції працював. Ще не встиг Ніжинського
технікуму механізації закінчити, як його забрали працювати до однієї з сільгосптехнік.

«У другій половині 60-х років у районі було 4 сільгосптехніки, – згадує Михайло Чирка. – І коли постало питання про організацію ЛМС, потрібен був інженер-механік від однієї з них. Але ж хто піде працювати з готової бази, де вже все напрацьовано і зрозуміло, у чисте поле, де нічого немає? Пішов я, забрав бригади з Більмачівської ЛМС, яка до цього обслуговувала наш район, із усім інвентарем і технікою. А це вже півсправи – мати готові кадри.

Ми взялися до праці: проводили культур-технічні роботи (розчищали придеснянські й присеймівські луки від порослих кущів, купин, розпушували землю, проводили глибоку оранку, а тоді заново висівали багаторічні трави), взимку заготовляли торф. Причому, жінки вручну тягали його на санях. Обслуговували тоді Коропський, Бахмацький, Борзнянський, частину Ніжинського, а пізніше – й Талалаївського районів.

У 1970 році нашу станція стала пересувною механізованою колоною №116. Ми почали більше будувати: нові меліоративні системи, дамби, мости, пробурювали свердловини для колгоспів. З матеріалами проблем не було, їх давали багато. До Великої Дочі надходили цілі ешелони для розвантажування. Працювали і у вихідні, і вночі.

Паралельно розбудовували власну базу з гаражами й майстернями, де взимку можна було ремонтувати техніку.

Робота була страшна, весь час або у багнюці, або у воді. Земля йшла з-під ніг, а техніка «топилася». Бували роки, коли ґрунтові води піднімалися, заливали поля, а посівну ж ніхто не скасовував! Наша робота – її «скинути»: спеціалісти нівелірують, дивляться, куди нахил є, тоді техніка прокопує канал і вода спадає. Пам’ятаю, колись так працювали під Батурином, і екскаватор загруз. Поруч був танковий полігон, тож голова тамтешнього колгоспу запропонував танковим тягачем витягти. Ми й відмовлялися, бо маємо свою технологію на такі випадки. Голова все одно з кимось домовився, але без відома командира, тягач таки пригнав.
Закінчилося страшним скандалом, бо ж у багнюці застрягла і військова техніка. Зрештою, все витягали ми».






Період розквіту

Із ПМК Чирці довелося піти за станом здоров’я – не витримав організм таких навантажень. Але через деякий час чоловік знову повернувся у цю сферу, ставши начальником управління осушувальних систем. Посаду займав аж 38 років, зробивши водну організацією потужною, одною з найбільших в області, зі значним технічним та трудовим потенціалом.
Хоча починав знову майже з нічого. «Пам’ятаю, був цементний склад із шалівки, і дві конюшні. Тоді ще техніки майже не було, їздили на конях, – знову згадує Михайло Олександрович. – А працювали майже по всій області. Одним із основних завдань управління була експлуатація та нагляд за меліоративними системами: слідкували за замуленням каналів, розчищали їх. Навіть узимку, у вихідні дні влаштовували толоки і вирубували чагарники на берегах річок.

Спеціальна служба слідкувала за рівнем ґрунтових вод. На основі їх даних ми керували шлюзами, відкривали чи закривали їх. Коли все працює як слід, свою роботу виконує й дренажна система. Коли у землі не було вологи, вода з каналів по дренажних трубках підіймалася і зволожувала площі. Коли вологи було забагато – відкривалися шлюзи, вони порожніли, а вода стягувалася з поля, висушуючи їх. Сьогодні дренажні системи замулені, немало металоконструкцій шлюзів покрадено і порізано на брухт. А вода просто стікає у Десну… Де ж вона тоді у нас візьметься?»

За майже сорок років керівництва Михайла Чирки управління зазнало розвитку: зміцнилася виробнича база, побудувалася не лише адмінбудівля, а й величезна майстерня з різними верстатами й обладнанням, кузнею; гараж і паливно-заправний пункт; їдальня, магазин і квартири – для працівників управління.

У зоні його діяльності – 62 меліоративні системи. Площа меліорованих земель складає 46,5 тисяч гектарів, на яких функціонують 1260 кілометрів каналів, 741 шлюз, 29,5 кілометрів захисних дамб, потужна насосна станція для відкачування води у період паводку. Для виконання робіт вистачало й техніки: 9 екскаваторів, 4 бульдозери, 5 тракторів, 2 тракторні крани, 12 автомобілів. А у штаті у різні роки було від 100 до 300 працівників.

Окрім експлуатації меліоративних систем та проведення водоохоронних заходів, наше управління брало участь у побудові таких об’єктів, як «Гетьманська столиця» у Батурині та меморіал «Пам’яті героїв Крут» (за який, до речі, Михайла Чирку нагородили подякою Президента України), виконували природоохоронні роботи з розчищення річки Борзенки, ставків у Селищі, у Григорівці побудували велику водойму, яку люди назвали БАМом. Коли у 1993 році на Борзенці прорвало дамбу, 80% робіт із розчищення річки та зведення нової гідроспоруди виконало Борзнянське управління.

Реалії сьогодення

Сьогодні у вчергове реорганізованій, тепер уже Борзнянській дільниці, трудиться трохи більше 40 працівників. Поменшало й техніки, проте її вистачає, аби виконувати необхідні роботи. «І нині оглядачі здійснюють нагляд за річками, які стали магістральними каналами осушувальних систем, здійснюється їх поточний ремонт, хоча й не в тих обсягах, як раніше, – розповідає начальник дільниці Олександр Гусаченко. – Додають клопотів зруйновані заради металобрухту шлюзи. Раніше на осінь ми їх відкривали, вода сама промивала багнюку і канал очищувався.

Навесні ж, на спаді повені, шлюзи закривалися і вода утримувалася. Сьогодні там, де споруди поруйновані, а ми не встигли їх відновити, регулювати рівень води непросто. Після танення снігу волога йде у землю, звідти в канал і стікає в Десну, адже ніщо її не тримає.

Щоб ви розуміли, як швидко йде від нас вода, наведу приклад. У минулому році на шлюзі за Забілівщиною протрух ущільнюючий брусок. За ніч по всій довжині до наступного шлюзу рівень води впав на метр.
Неприємностей завдає і людська недбалість: у боротьбі за воду люди хочуть затримати її біля свого села, самовільно насипають по каналах перемички, зупиняючи вільний тік води.

Собі вологу вони мають, а ось на територіях за ними вода зникає. Ми ліквідовуємо й такі «несправності». Одним із факторів виникнення маловоддя є безконтрольне буріння свердловини без розрахунку обсягів споживання, що може призводити до пониження ґрунтових вод. Воду ми намагаємося берегти. Адже не лише людський фактор, а й сама природа стала жорстокішою: опадів усе менше, а спека стає все частішою. У такий маловодний період часто на замовлення громад розчищаємо існуючи ставки для напування худоби. Словом, робота є. І виконувати її, крім нас, просто нікому.

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини", №21 (9943), від 22.05.2021, Марина Гриненко, фото надані Борзнянською експлуатаційною дільницею

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Борзна, меліорація, Чирка, Гриненко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект