• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » За 30 років так і не вилізли з економічного і політичного багна


реклама

За 30 років так і не вилізли з економічного і політичного багна

 

На початку червня 1991 року в Бобровиці відбувся останній пленум в історії районної парторганізації Компартії України. Проходив він під «невмирущим» гаслом: «Партія соціального захисту і справедливості – хай так назвуть комуністів люди».



Не назвали так, бо в ході перебудови всі кинулися в нову політику і забули про економіку, забули про давно відому істину: щоб краще жити, треба краще працювати – це прозвучало на пленумі, звіт про який опублікувала районна газета «Жовтнева зоря» від 19 червня 1991 року. А вже тоді виробництво товарів народного споживання скоротилося в районі на третину, різко стало скорочуватися поголів’я худоби, занепадала будівельна і побутова галузі. Втратила партія контроль над роздержавленням засобів виробництва від столиці до районів. Прозвучала на пленумі й одна з головних причин занепаду економіки, отже й народного добробуту: тривалий час формувалася рабська позиція, схвально сприймали все те, що йшло зверху, тепер треба бути ініціативними бійцями партії.

З трьох тисяч членів районної парторганізації і з мільйонів республіканської не знайшлася потрібна кількість таких ініціативних бійців. У лісовому районі догралися у перебудову до того, що в побутрембуддільниці домовин для покійників не було з чого робити. За 1990 рік з району виїхало 12 лікарів через житлові проблеми і низьку зарплату. Були нарікання і на кадрову політику: «Одні і ті ж люди, буває, роками міняють одну посаду на іншу, як штани, потім пожинаємо плоди їх «мудрої» діяльності». Дико виглядало й таке питання: де взяти шалені гроші на одяг звільненому в запас після строкової служби?

Пленум прийняв низку гарних рішень і завдань, але в партії не вистачило ні розуму, ні ініціативних сил не тільки для виконання обіцяного, а й щоб себе захистити від заборони, а союзну імперію – від розвалу. Бо партія в роки перебудови лише на гарних словах була партією соціального захисту і справедливості. Вміння гарно говорити й «правдиво» брехати передала й наступним поколінням. Наведу декілька заголовків публікацій у районній газеті: «Досить гратися у народовладдя» (жовтень 1991 р.), «Далі відступати нікуди» (листопад 1992 р.), «Від перебудови до повного зубожіння» (січень 1993 р.), «Коли в ролі свекрухи виступає районна рада, а в ролі невістки – райдержадміністрація» (лютий 1994 р.), «Відповідальність. У цьому наше спасіння» (1997 р.), «Зробимо крок уперед, відступати вже нікуди…» (1998 р.).

Заголовки публікацій різних років свідчать про те, що як на всеукраїнському рівні, так і на районному ото як кинулися ще в роки горбачовської перебудови у нову, багатопартійну політику, забувши про нову економіку, так і досі у неї граємося – на перше місце в світі виходимо за кількістю (близько 400) партій. І кожну треба прогодувати, вже й з найбіднішого в Європі бюджету більше мільярда тратимо на суспільних трутнів.

Домінуюче в столиці політичне патякання про світле майбутнє переноситься й на низи, де старанно копіюється політика «безсмертних» лідерів. Найбільш знатним «дороговказом» з Києва для Бобровиччини можна назвати Петра Порошенка.



Він здійснив тривалу політичну еволюцію. Спершу був членом СДПУ(о), у лютому 2000 року вийшов із неї й очолив партію «Солідарність». У липні того року «влив» її в Партію регіонів. Восени 2001 року вийшов з Партії регіонів і разом зі своєю групою приєднався до блоку Ющенка «Наша Україна». Потім створив свій іменний блок Петра Порошенка, зараз – «Європейську Солідарність». У всіх названих партіях була команда Бобровицької районної лікарні. Який слід вона залишила в районі? Який слід залишить в Україні багато разів перефарбований політик Порошенко? Він не вивів, а ще глибше загнав у багно вітчизняну економіку і мораль, додавши до цього ще й війну.

Політизація Бобровицького району почалася з благого наміру. На базі Бобровицького цукрозаводу створили осередок провладної на той час партії СДПУ(о), сподіваючись на столичну підтримку і захист підприємства. У партійний штаб, як колись на засідання бюро райкому Компартії, їздили перші керівники району. Лідери партійного осередку мали певну вигоду від цієї політичної діяльності, але цукрозавод не вберегли від зупинки й руйнування. З цим вмерла й бурякосійна зона. Вирізане наполовину обладнання підприємства поповнило товариство «Земля і воля», але воно не могло примусити розвалені колгоспи вирощувати цукрові буряки.


Після закриття заводу прийшла кончина й осередку СДПУ(о) – правда, «помирав» він у приміщенні аптеки «Медик», на якому певний час висіла табличка з прізвищем партійного організатора і мецената будівництва приміщення першої комерційної аптеки покійного Михайла Трейтяка. Згодом і табличку зняли. А в райлікарню заселився дух інших провладних партій – Ющенка, Рудьковського, Януковича, Порошенка. І вже туди, як на засідання бюро, ходили керівники району – Марченко, Шейко, Мозговий, Тимощук, Сидоренко, Супрун. Що вони залишили після себе в Бобровиці під керівництвом райлікарнянського райкому різнокольорових партій? Які їхні грандіозні почини, реформи для розвитку району й досі живі, продукують блага місцевим жителям? Скільки підприємств, робочих місць створено старанням цих районних вождів? Скільки колгоспів врятували від повних руйнувань? Навпаки, під прапорами провладних партій проходила «тіньова» торгівля земельними паями п’ятьох реформованих господарств, а Рудьківку і частину Вороньків двічі перепродали. На цьому добряче нажилися продавці чужої землі, а пайовики і бюджет району одержали велику дулю з маком, намальовану на тривожному транспаранті «Зробимо крок уперед, відступати вже нікуди!»



Реальні успішні кроки на шляху розвитку робило в районі господарство «Земля і воля». Ще за часів горбачовської перебудови керівник Леонід Яковишин (тоді директор Бобровицького радгоспу-технікуму) започаткував кроки «від людського фактора». І вони актуальні й досі, грамотно реалізуються в реформованому в ринкову економіку господарстві. Замість дебільної гри в пустопорожню, продажну політику, Леонід Григорович все трудове життя займається розвитком соціально спрямованої аграрної економіки. У важкі для «реформованих» колгоспів роки (кінця дев’яностих – початку двохтисячних), він єдиний в районі не побоявся взяти під своє крило одинадцять геть розвалених господарств із забур’яненими полями. Окультурював землю, розвивав економіку і соціалку, заодно й іншим аграрникам підказував публікаціями. Не про політичні тара-бури розповідав, а про свою успішну аграрну стратегію, конкретними фактами переконував, що кукурудза збагачує Америку, вона може збагатити й Україну, якщо розумно нею займатися. У газетних статтях відповідав на риторичні запитання і поставлені життям проблеми: «Якщо така багата земля, то чому бідні люди?», «Не земля винна, що навколо неї виникають скандали», «Українську аграрну політику умом не збагнути», «Патріотів» і «захисників» багато, а до плуга нікому стати», «Намагаються управляти всім, але не вміють управляти собою».

У кожній публікації містилися аналізи причин занепаду передусім аграрної економіки, віддалення її від соціальних потреб власників земельних паїв, соціальної сфери взагалі. Як виправити ці упущення – показує приклад очолюваний ним трудовий колектив. У липні 2012 року Леонід Григорович забив тривогу: «Чи не «спалимо» Україну «золотим» газом?» Тривога виявилася пророчою. Ціна на газ потроїлася і далі стрибає. Товариство «Земля і воля» на практиці показало, як можна розумно скоротити споживання газу, а в побуті замінити «золотий» газ дешевими пелетами з відходів.

Виробничо-фінансовою моделлю ТОВ «Земля і воля» зацікавилися фахівці, експерти й виробничі практики України й закордону, цікавляться й представники центральної влади. По допомогу до Леоніда Яковишина потяглися фермери Чернігівщини й інших областей. Але не спішать запозичити досвід високоефективного господарства місцеві аграрники. Більше того, багато з них і досі занурені з головою у політику, у виборчі перегони за бодай якийсь «шматочок» влади. Брутально зляться, що Яковишин своїм прикладом нівелює їхні перебенді «за народ», їхні «засіви» брехнею й паскудством.

А як би Бобровиччина виграла, якби об’єдналася навколо розвитку місцевої економіки, навколо творення для місцевих громад добрих справ. Щоб не тільки «Земля і воля», а й інші власники бізнесу споруджували житло, ремонтували й будували дороги, упорядковували узбіччя під євростандарти, допомагали комунальній службі і соціальній сфері, згуртовано вели боротьбу з корупціонерами і зажерливими бюрократами. Дивлячись на відкриті статки аграрних, торгівельних і побутових підприємців Бобровицького краю, можна зробити висновок, що в більшості з них є певні можливості долучитися до розвитку тих територій, на яких живуть і на безбідне життя заробляють. Ними ж зроблене – це продовження їхнього життя на землі, а не Яковишина чи іншого когось.

Нічого не залишають після себе й політичні брехливі базіки. Ще в 1997 року такі борці набундючено заявляли на своїх зібраннях і в пресі: «Відповідальність. У цьому наше спасіння. Що зробимо, те й матимемо». Як у дзеркало дивилися. Багатьох із них уже немає серед живих, дехто тихенько доживає свій вік, залишивши для політичних спадкоємців лише гарні брехливі обіцянки і гасла: «Час оновлення», «Тимошенко знизить тарифи удвічі», «Вам, люди, – захист і підтримку!», «Ми віддали владу на місця», «Рецепт смачних млинців від Марини Порошенко», «Люди доведені до зубожіння», «Спочатку єврозарплати, потім – євроціна на газ», «Не дозволимо зрадникам знову обманути нас», «Головне – здоров’я», «Сільські дороги можуть стати кращими», «Корупція – внутрішній ворог, якого треба перемогти»…

Ці «піклування» про народ – від політиків, які були у владі або й досі перебувають. Головний результат їхнього пустомолотства – за 30 років виробництво внутрішнього валового продукту зменшилося на третину, державні запозичення докочуються до ста мільярдів доларів, дефіцити бюджету і Пенсійного фонду – в космос полетіли, нація катастрофічно вимирає і розбігається по інших країнах. Стабільне одне, ще в роки перебудові запозичене: «… кинулися в політику і забули про економіку». А питання соціального захисту населення як було «ключовим» і «повинне бути в центрі уваги всіх органів влади», таким, але набагато гострішим, залишається й після 30 років життя у «щасливій незалежній» державі. Нікуди не поділася і «рабська позиція». Тільки тоді «схвально сприймали все те, що йшло зверху з київського і московського ЦК, а тепер покірно виконують державні керманичі рішення Вашингтонського і Брюссельського обкомів. Тоді простий народ страждав від дефіциту продуктів і промислових товарів, тепер – від бідності і корупції. А на додачу – ще й війна.

У 1991 році люди не назвали КПРС партією соціального захисту і справедливості, і тепер з майже чотирьохсот партій жодну так не назвуть. У 2000 році, виступаючи на сесії Верховної Ради України зі щорічним посланням до парламенту, президент України Леонід Кучма наголосив: «Націю звеличують великі цілі і діла». Сучасні політики звеличують націю теж великими цілями, а от великі діла десь губляться на шляху до нового «комунізму», що зветься єврораєм. А може, то трудящі осліпли від незалежного щастя і не бачать великих діл на свою користь? Чи з горбачовської перебудови ніяк не виліземо? Чекаємо, щоб Байден витяг? Чи й глибше втопив? Кому потрібне кладовище політичних трупів і їхніх рабів?

Григорій Войток, «Чернігівщина» № 15 (833) від 15 квітня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Бобровиччина, партія, економіка, Яковишин, Войток, Чернігівщина

Добавить в: