Бугай з Прилуцького району хотів зарізати бабусю

Любов Івашова: "Ох, і сердце болить"

77-річна Любов Івашова з села Білорічиця Прилуцького району врятувалася від душогуба. Може, Бог змилувався. Подвір'я баби Люби якраз навпроти сільської церкви.
Невеличка на зріст, десь 1 м 55 см, худорлява жіночка порається у дворі. Хвіртка зачинена з двору. Кличу через паркан.
— Я тепер і вдень, і вночі защібаю. Так після нападу настрахалася, — пояснює Любов Іванівна. — Скільки років прожила, не знала, де те й серце. А тепер воно болить і болить. І все через отого Бугая.

У 27-річного Ігоря тільки прізвище грізне. А сам він худий, малий, миршавий. Мішок на плечі піддай, не донесе, впаде, — каже бабуся. — Ніде не працює. В тюрмі сидів. Мені раніше ніякої шкоди не робив. Частенько приходив, щоб подзвонить кудись. У мене стаціонарний телефон. Бувало, ввечері прийде, набалакається по телефону і піде.

12 вересня теж прийшов і сидить. Подзвонив три рази. На вулиці темно. «Чого не йдеш додому?» — питаю. А він мене за руку цап. А іншою з-за спини ножа вихопив, великого, блискучого, і мені до грудей. «Гроші давай, бо заріжу». У сусідній кімнаті в гаманці трохи є, іди бери. Там гривень 60 було. А він не відступає: «Давай, бо заріжу». Ріж, — кажу, а в самої ноги від страху дрижать. Повів мене під ножем до гаманця, забрав. Тоді кричить: «Горілку давай!». А в мене дві літри, донька привезла. На хаті боров треба перероблять. «Наймете людей і відбудете», — сказала. Кажу, он захована, забирай.

Він за горілкою, а я до телефона, сусіда набрала. Тільки і встигла крикнути: «Женя, біжи сюди...» А Бугай, як почув, підскочив, як тургоне мене. Я впала, а він кинувся телефонний дріт обривать. Я навколішки, навколішки та й з хати. Де та сила взялася!
По городу повзла, по бур'янах. А по спині холод, мо, то смерть дихала. Забігла до сусідів через город. Кричу: «Спасіть!» Тут і інші сусіди позбігалися. Сашко Горностиль моїм дітям у Прилуки подзвонив. Через півгодини приїхали дочка, зять і два онуки. Пішли шукать Бугая, бо він уже з хати втік. Знайшли. Ховався біля двору своєї співмешканки. Притягли. Зять Гриша питає: «Нащо ти матір хотів зарізать?» А Бугай упав навколішки перед іконами, хреститься: «Я тут не був». Тоді зізнався — був.

Після нападу ніч спати не могла. Донька каже: «Кидайте хату, поїхали до нас жить». А як я все покину? Тут же рідне, пам'ять про чоловіка, якого поховала.
Не поїхала. Розголос по селу пішов про напад на мене. Одинокі баби стали розказувать, що і до них злодюга приходив. Кажуть, шастав по інших селах. Хоч би його не випустили. В селі через таку сімейку, з якою він злигався, ні чавунця виставити, ні банки, ні глечика на кілок повісити, все вкрадуть.

Ще люди казали, нахвалялася його сімейка, що мене приб'ють, якщо Бугая посадять. Тепер сусіда Володимир Горбань ходить до мене ночувати. Кілок приніс, на ніч ставить у веранді під дверима.
Жінка показує кілок.
Нині міліція перевіряє Бугая на причетність до інших злочинів. Баба Люба вірить, що його таки покарають.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1219)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: