100 років — людям на добро

Лелеки уже прилетіли. Озирають рідні місця, придивляються. І то нічого, що подекуди у затінку ще лежить сніг, на дорогах — болото, а внизу, за огорожею, — поле з торішніми будяками. Зате он знайомі-презнайомі люди у білих халатах, з такої ото висоти птахам, мабуть, нагадують їх самих, тільки дивують, що ось уже скільки років на одному місці: і в холодні зими, коли хуга оббілює світ снігами, і в спеку, у ті нестерпні днини, коли репається під ногами спрагла земля, волаючи до Неба: „Дощу!” Ще з того часу, як на пустирищі садили яблуневий сад, будували оце велике приміщення лікарні, що півстоліття служило людям. А тепер от... Та ні, стоять яблуні, крислаті, наповнюються животворящим соком, ось-ось і засалютують рожевим цвітом, отим, коли люди мимоволі порівнюють землю з раєм.



До Ядутів недовго їхати від Борзни, та ще навпростець, селами. Само ж це свію розтягнулося на кілометри. Непрості кілометри, якщо один кінець знається Долиною, а другий - Диким Кавказом. Ще наче вчора тут усе будувалося, колгосп "Ленінський шлях" був найпотужніше в районі господарство, цегельня своя, та хіба лише цегельня? А тепер ніби орда пройшла, куди не глянь - руїни і запустіння, Тільки лелеки, як і десятки років тому, летять сюди, долаючи тисячі кілометрів. І ще приносять у село по четверо діточок за рік, а раніше до сотні приносили — було й таке, коли цвіли не тільки сади у цих краях, а й доля кожного розцвітала иадею. Саме в такі роки і принесли лелеки головному лікарю Ядутунської тоді ще сільської дільничної амбулаторії Ніні Ояексбвиі Круглій двох донечок: Аллу й Світлану. Не знати, хто розкрив крила благословення над цими дітьми, але, мабуть, народилися вони у такі хвилини, коли на небі стояла яскрава Зоря, щедро посилаючи на Землю світло. Тому й доля у дівчаток яскрава і ніби осяяна надзвичайним талантом служіння людям. Росли ж біля матері і вже змалечку бачили її самозречення, її роздавання себе людям, болі від невдач і радості. "Якось довелося мамі буквально бігти на виклик, бо жінка у селі народжувала дитину, - розповідає старша донька Алла Олександрівна, що замінила маму і сама тепер - головний лікар Яду-тинської сільської лікарняної дільничної амбулаторії сімейного типу - загальної практики. -Мама прийняла пологи прямо на подвір’ї цієї жінки. Коли приїхала з району лікар-гінеколог і оглянула породіллю, то залишилася мамою дуже задоволена, сказала, що вона зробила все правильно. А потім батько не догледів дитинку, і вона задушилася — його не вдалося врятувати. Ми всі дуже страждали". І ще згадує, як малою намагалася допомагати Ніні Олексіївні на роботі і через те часто опинялася за дверима її кабінету.



Обидві дівчинки закінчили середню школу із золотими медалями. Кожна свого часу вступила до Вінницького медичного інституту і кожна закінчила його з відзнакою, а потім їм запропонували займатися науковою роботою. Але старшій доньці мати сказала: “Повертайся у село, попрацюй — встигнеш з наукою". А меншу, Світлану, яка теж отримала пропозицію не тільки щодо наукової роботи, а й пізніше - щодо роботи в місті, запитала: “А хто в селі людей буде лікувати?" Донька повернулася і рік за роком працювала у Степанівській дільничній лікарні. Та я не даремно сказала про щасливу Зорю сестер: коли старша, Алла, вже навчалася в аспірантурі Українського інституту удосконалення лікарів, її керівник, професор Юрій Дмитрович Шульга приїхав у Я дути, а потім відвідав і Степа-нівку, де працювала менша сестра: “Йому все було тут цікаво, —-розповідає Світлана Олександрівна. - А потім він взявся за мене: “Що ти тут робиш, поїхали вчитися в Харків”. Вона поїхала і навчалася в клінічній ординатурі, захистила кандидатську і повернулася на роботу в село. Та її знову забирає до себе на підготовку і написання докторської дисертації видатний вчений, академік Любов Трохимівна Мала (її ім’ям сьогодні названо інститут підвищення кваліфікації лікарів у Харкові). П’ять років тому Світлана Олександрівна захистила докторську дисертацію. Матеріал не збирала по столичних бібліотеках, а обстежила всі Ядути, Красностав та Ховми.

Несподіванкою для мене і було почути, що в одній сільській лікарні працюють кандидат та доктор медичних наук. А ще і більшою несподіванкою стало те, що це рідні сестри. Ядутинська лікарня - далеко не міська клініка із сучасним обладнанням: - рефлектор, тонометр і фонендоскоп - оце й усе “обладания". Замість машини “швидкої допомоги” - двоє конёй, це в негоду, а влітку — велосипед, хоча сестри та їхня мати обслуговують сьогодні одинадцять сіл, з яких — сім хуторів, розкиданих на болотах. Сьогодні? А вчора, коли їм по десять місяців не платилася зарплата? Коли селяни скидалися, хто скільки міг, щоб зробити хоча б сякий-такий ремонт лікарні? Коли часто не було найнеобхідн-ішого, щоб іти на виклик, надати хворому допомогу? Але вони й тоді йшли до людей: і вдень, і серед ночі. Йшли пішки, їхали велосипедом чи конем, та й зараз, коли треба хворого відвезти до районної лікарні, то доводиться шукати транспорт по всьому селу, і часто у негоду знайдений легковик не може виїхати з двору через багнюку.

Українське село старіє, і серед тих 3200 чоловік, яких обслуговують дві сестри та їх мати, переважають люди літнього віку, що хворіють більше і вимагають більшої уваги до себе. Часто це самотні люди, які лежать вдома, чекаючи допомоги від сусідів та лікаря, що приїде додому, чи то вранці, чи увечері. А ще ж не так давно у Ядутинській дільничній лікарні був стаціонар, а тепер немає, тільки денний. Для здоровіших. А для тих, що не подужають щодня ходити до лікарні? Запитання не риторичне: за перший квартал цього року проліковано 191 хворого. “Нам би стаціонар відкрити хоча б на 10 ліжок. Є ж такі можливості, — говорить Ніна Олексіївна, — щоб було куди людей покласти, бо часто старі люди залишаються самі в своїх хатах”. А її доньки -кандидат і доктор наук, що одні з перших в Україні отримали ліцензію сімейних лікарів, — мріють і про сучасне комп’ютерне обладнання, і про те, щоб у лікарні була машина “швидкої допомоги” і щоб їхні наукові знання та наукові розробки можна було використовувати на повну силу. А не лише так, як оце не так давно, коли Світлана Олександрівна пішла на виклик до хворої дівчинки. Тільки почала слухати, а в дівчинки очі скляніють і вона помирає у неї на руках. Одна рятувала дитину, прямо вдома. Врятувала.

Мабуть, ні сама Ніна Олексіївна, ні її доньки не рахували, скільком людям вони врятували життя за сто років. Чому за сто? Бо ціле століття виходить, коли порахувати роки, які вони утрьох віддали своїй професії. Та й то чи буде правильно, адже їхня робота вимірюється не тими годинами, що визначають робочий день. Коли зачиняються двері лікарні, для людей відчиняються домашні двері цих трьох, воістину, сподвижниць. І часто не лише телефонний дзвінок ( у кого в селі ті телефони!), а й тривожний стукіт у вікно будить серед ночі. “Коли стукають, то вже знай - у когось біда. І відмовити не можна, піднімайся та йди, — говорить Світлана Олександрівна. -У мене одного разу було: покликали серед ночі - людині погано. Я сходила. Прийшла додому, знову лягла спати, тільки почала дрімати і — знову у вікно стукають. А я вже так хочу спати, що ледве на ногах стою. Родичі хворого бачать, у якому стані я сама, стоять наді мною, і коли почала надавати допомогу, то вони просять: “Ви ж хоч не переплутайте чогось".



Сьогодні держава повернула свій погляд в бік села. Але більше на виробничу сферу. Соціальна лишається на утриманні місцевих рад, які самі потерпають від безгрошів’я. Яду-тинська амбулаторія потребує негайної допомоги, і Борзнянсь-ка районна адміністрація внесла її у план реставрації. Уже зроблений кошторис на капітальний ремонт. Але ж чи знайдуться кошти на відкриття стаціонару, такого необхідного для цих збіднілих на молодість сіл і хуторів? І вже зовсім дивно, чому на повну силу державою не використовується таке величезне надбання не лише села та району - доктор наук і кандидат наук, багатющий їхній досвід сімейних лікарів, про яких сьогодні так багато говориться на всіх рівнях? “Якщо у нас є доктор наук та кандидат наук, і коли б зробити нормальну базу, підстанцію “швидкої допомоги", купити сучасне медичне обладнання і табір же відпочинку поруч, де можуть жити ті, хто приїде на навчання, — ділиться своєю думкою головний лікар Борзнянської центральної райлікарні Григорій Щербинін, — то саме в таких умовах можна готувати сімейних лікарів, саме тут, а не у місті, бо що вони там бачать - там інший рівень життя й інші умови роботи. А лікар повинен вміти працювати в різних умовах”.

... Було недавно: повернувся у село з міської лікарні чоловік з тяжким діагнозом. А вони поставили його на ноги, ці дивовижні, як співається у відомій пісні, “люди у білих халатах". Той чоловік і не знає, що був приречений.

Валентина Мастєрова, «Гарт» №18 (2250) від 4 травня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: