Сім синів — наче сім ангелів

Їх, дійсно, семеро — яку казці. Найстарший — Андрій. Йому 20. Потім Олександр, Володимир, Валерій, Іван, Павло і Петро. „Це Петька Петрович”, — усміхається мати, Антоніна Воробей, лагідно дивлячись на хлопчика років чотирьох, який грається у пісочниці біля хати. І не просто грається, а щось майструє, вигадує — із старої каструлі зробив „колодязя”, з якого черпає воду „відерцем” із звичайного пластикового стаканчика. А поруч — викладений із дощок місточок-доріжка, що веде до “колодязя”. Трудівник, що й казати. Підросте — буде мамі опора. Як і решта синочків. З тих пір, як не стало їхнього батька, одна надія — на хлопців...



„ХЛІБА ВИСТАЧИТЬ ВСІМ!”

Здається, сама доля вела їх одне до одного. Тоня після закінчення профтехучилища могла поїхати куди завгодно, але направила Ті саме в Семенівку, в місцеву школу — працювати кухарем. Петро до знайомства з дівчиною встиг пожити і на Черкащині, і в далекому Казахстані. Його перша дружина була казашкою. В шлюбі у них народилася донечка, але сімейне життя не склалося, і після розлучення чоловік повернувся на батьківщину, в Семенівку. Влаштувався водієм у відділ громадського харчування райспоживспілки. Працював, заробляв гроші, а ось одружуватися не поспішав — аж поки не зустрів Тоню. їй на той час було 20 років, йому — 42. Він привозив у школу продукти, вона їх приймала — так і познайомились. Гарна, весела дючина одразу припала Петрові д о Душі. Став приходити до неї на роботу, призначати побачення і все напівжартома просив: „Народи мені чорненького хлопчика. Бо донька є, але я їй тільки листи пишу, і нікому мене в 42 роки батьком назвати”. Після чергового такого прохання Антоніна лукаво запитала: „А якщо я тобі не одного, а п’ять синів народжу?" Чоловік не розгубився: „Хліба всім вистачить”.

Не минуло й півроку, як зіграли весілля, а зовсім скоро щасливий татусь уже тримав на руках немовля — довгожданого "чорненького хлопчика”. Але дружина обіцяла п’ятеро синів і намірів своїх не змінювала. „Ми обоє — з багатодітних сімей, — розповідає Антоніна Іванівна. — У чоловіка четверо братів і сестер, у мене — п’ятеро, тож народжувати дітей не боялися. До того ж я —- з віруючої родини, християнка, проте, щоб якось берегтися, й не думала. А вбивати діток — то взагалі страшне."

Жінка не приховує, що спочатку з малечею було важкувато, та хлопчики підростали і ставало легше.

Чоловік же синочків любив понад усе і дуже пишався ними. Бувало, іде до лазні і котрогось із собою бере. Петра часто запитували: „Це ти з онучком прийшов?” На що він гордо відповідав: „Ні, це синок!” Немолодий уже батько залюбки грався з хлопцями, не відмовляв їм ні в чому. Але й до порядку привчав. „Він і сам був дуже акуратний, — згадує дружина, — якщо вже щось робив, то дуже помірковано, старанно. Любив, щоб усе лежало на своїх місцях. І синам не втомлювався повторювати: „Якщо береш інструмент, то поклади туди, де взяв”.

Батькова наука не була даремною — хлопці слухняні, працьовиті і привчені до порядку. У хаті — чистенько, усе розкладено по поличках. І за тим, що немає у них сестрички, не шкодують. Якось Валера сказав: „Я, мамо, вже вмію посуд мити, то нащо нам ті дівчата?"

БІДА

Антоніна Іванівна не приховує, що тоді, в далекому 84-му, її відмовляли виходити заміж за Петра. Колеги говорили: „Що ти собі думаєш? Ви ж 10 років поживете, і що тоді. Ти ще молода, захочеш кудись піти, а він уже старий..." Однак на ці слова Тоня не зважала. Вона кохала, і це був найвагоміший аргумент. Та й як тут не закохатися? Хоч і старший за неї був Петро, дуже добрий, компанійський, веселий. До всього — ще й гармоніст. Жодне весілля, жодні проводи чи ювілей без нього не обходилися. Виходило так, що чоловік якраз-таки розважався. Молодій же дружині доводилося вдома сидіти, дітей доглядати. Але вона була щаслива, бо відчувала, любов і повагу свогоХіетра.



Останніми ж роками, коли гармошку на святах остаточно замінили магнітофони, Петрові Григоровичу нічого не залишалося, як грати й співати вдома. І улюбленою його піснею була „Сину, ангел мій" з репертуару народної артистки України Надії Шестак. Співав її батько сімох синів і плакав — можливо, від щастя, а може, й передчував біду.

Вона прийшла два роки тому, влітку 2004-го. Чоловік почав втрачати сили, худнути. „Петя згорав на очах, — згадує Антоніна Іванівна. — Пішов до лікарів, і І виявилося, що в нього рак лімфовузлів. У листопаді йому зробили операцію, і на весну чоловік трошки повеселішав. Та не надовго. Ближче до літа пішли метастази, і лікарі сказали, що йому вже не допоможеш... Одне втішало, що не було в нього сильних І болей. Він тільки казав, що тіло і ніби на частини розірване”.

Жінка плакала: „Як же ми без тебе?" „Та якось будете потихеньку, — заспокоював її чоловік. — Хлопці вже повиростали, допомагатимуть тобі". А синам говорив: „Жалійте маму. Вона у вас — найкраща”.

... Його не стало 26 липня 2005 року. Вранці в Петра Григоровича упав тиск, різко знизилася температура. Викликали „швидку”, але ніякі ліки, ніякі уколи вже не могли утримати чоловіка на цьому світі. Душа його посеред ясного літнього дня тихо відлетіла на небеса...

БЕЗ БАТЬКА

— Як вам живеться усі ці 9 місяців? — обережно запитую в Антоніми Іванівни, розуміючи, що душевна рана ще зовсім свіжа.

— Живемо потихеньку, — слова жінки ніби відлунюють сказане чоловіком незадовго до смерті.

— Сини дуже сумують за батьком. Інколи душа болить так, що несила терпіти. Тоді збираємось і йдемо на його могилку — кладовище ось поряд, через дорогу. Посидимо, поплачемо — наче трохи легше стає.



Хоча в Антоніни Іванівни стільки турбот, що особливо розсиджуватися й ніколи. У хліві — дві корови, по двору бігають курочки, а за хатою — 40 соток городу. Та й хлопців же аж семеро, і всіх треба нагодувати, за всіма доглянути. Дякувати Богу, ростуть вони розумними, самостійними. Саша вчиться в Ніжині, у філії Київського аграрного інституту, Володя займається музикою, але мріє стати лікарем. У школі хлопці навчаються добре, Ваня — взагалі відмінник. Завжди й у всьому брати один одного підтримують. „Вони дуже дружині”, — каже мама. І в кожному із семи синівських сердець живе пам'ять про батька. Ось і в календарі на 2006 рік, що висить у кімнаті хлопців, дитячою рукою дописано кілька рядків. Кожен — чиясь дата народження: Андрія, Володі, Валери. Найперший же рядок виглядає так: „20.IV — папа”. Це означає, що 20 квітня — день народження Петра Григоровича. Саме сьогодні йому могло б виповнитися 63 роки...

Валентина Євтушенко, «Гарт» №16 (2248) від 20 квітня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: