Володя і Сергій з'явилися на світ разом. Разом його і покинули...

Переживаючи за героїв „мильних опер”, ми навіть не здогадуємось, які випробування доля посилає людям, що живуть поруч. А тим часом реальні історії інколи набагато трагічніші за „кіношні”.



Три сини

Валентина Михайлівна Приманок — корінна корюківчанка. Тут пройшли дитинство і юність, тут вона познайомилася з майбутнім чоловіком, Олексієм. Одружилися, а невдовзі і первістка діждались. Хлопчик був нівроку, одна біда — народився з вадою: ліва ручка недороз-винена. Погорювали батьки, та що вдієш — змирилися. І, наче втішаючи молодят. наступного разу подарував їм Бог одразу двох синочків. Брати-близнюки з'явилися на світ навесні разом з першими пролісками і співом птахів. Здавалося, все навколо пророчило їм щасливу долю і безтурботне життя.

Назвали хлопчиків Володимиром і Сергієм. Росли вони добрими і привітними, Сергійко — жвавіший, Володя — спокійніший. І всюди — разом, бо ж не просто брати, а близнюки — значить, близькі, найближчі. „Вони дуже дружні були, — розповідає про синів Валентина Михайлівна. — У них же наче одне серце. Я читала, що близнюки і відчувають однаково, і навіть закохуються в одну людину”.

Швидше за все, так і сталося з Володею та Сергієм* Після школи обоє влаштувалися в Корюківсь-ку ПМК-306. Там і познайомилися з Людмилою — в ПМК працювала її мати, яку дівчина інколи підміняла. Зі слів Валентини Михайлівни, Люда була гарною і веселою, і, коли Сергій сказав, що одружується, мати не заперечувала. Хіба ж знала вона тоді, що ця мила дівчина зіграє фатальну роль у житті її синів.

Спочатку Сергій з Людмилою жили непогано. Молодому чоловікові, який зарекомендував себе як старанний працівник, на роботі виділили квартиру. Об-лаштуванням сімейного гніздечка займалася в основному дружина. Вона не працювала, Сергій і сам міг забезпечити сім’ю. Коли Людмила народила сина, молодий тато взагалі почувався найщасливішою у світі людиною. Хрещеним же батьком малюка, якого назвали Богданом, став брат Сергія Володимир.

Своєї сім у Володі не було — не склалося, тому все більше часу він проводив удома в брата. Люди говорили, що ходить він туди не лише заради Сергія, а більше заради його дружини і що Людмила не проти цього. Чи так усе було насправді? Дати точну відповідь на це запитання міг би тільки сам Володимир. А ще — Сергій, який, як ніхто інший, відчував, що коїться в душі брата. Але жоден з них вже ніколи нічого нікому не розкаже...

Втрати

Якось Володя прийшов додому обідати і в розмові раптом згадав брата: „Мамо, із Серьожею щось не те коїться”. Що син мав на увазі, Валентина Михайлівна допитуватися не стала. Сама вона нічого такого за Сергієм не помічала. Ось і день народження синів щойно відсвяткували. Людмила обом приготувала подарунки, всі були в гарному настрої. Молоді ж іще, усього по 26 років виповнилося, то й перебільшують усе.

День народження хлопців відзначили 13 березня, а 21-го сталася трагедія, яка потрясла всю Корюків-ку: рано-вранці братів знайшли повішеними біля будинку, де мешкали Сергій з Людмилою. Це була моторошна картина — двоє молодих хлопців на одній березі, два обірваних життя серед весняного пробудження і щебетання птахів...

Як мати пережила втрату синів, розповісти неможливо — у жодній мові світу не знайдеться слів, щоб описати її біль і той безкінечний розпач, які ніби вибухнули в одному-єдиному короткому запитанні „Чому?!” Запитанні, відповідь на яке брати забрали із собою в могилу — одну на двох.

Та біда, як відомо, одна не ходить. Залишившись вдовою, Людмила все частіше стала прикладатися до пляшки — алкоголь притупляв біль у душі і допомагав забутися хоч на трохи. Щоб було за що купувати спиртне, жінка почала продавати домашні речі, у неї з’явилися сумнівні друзі. Вдома у неї постійно збиралися якісь компанії. І на сина у Людмили часу не вистачало. „Богдан з мамою не жив, а мучився, — говорить Валентина Михайлівна. — Пам'ятаю, прийшов до нас якось уночі, у двері стукає.

Я відчинила — місяць світить, мороз, а він стоїть у благеньких штанцях, у туфельках на босу ногу. А якось приходить і каже: „Бабусю, я більше до мами не піду, буду в тебе жити”.

Я його й залишила, а згодом, коли Людмилу позбавили батьківських прав, оформила опікунство над онуком. Вже шість років він живе з нами”.



Тим часом Людмила намагалася влаштувати своє життя. За фатальним збігом, вона познайомилася з чоловіком, який теж мав брата-близнюка. До всього в її обранця за плечима була ще й судимість. Що змусило його згадати своє кримінальне минуле, невідомо, але... Розповідає Валентина Михайлівна: „Одного дня приходить до нас Богданова вчителька і каже: „Завтра ж похорон, то ми у школі на вінки склалися”. А я на неї дивлюся і не можу зрозуміти, чий похорон, які вінки. Аж виявляється, що співмешканець убив Людмилу..."

Заради достовірності треба сказати, що передсудом злочинець постав не за вбивство, а за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті жінки. Згідно з висновком судмедекспертизи вона померла від больового шоку. Те, що довелося пережити Людмилі в останні свої хвилини, не побажаєш і найлютішому ворогу, адже згаданих ушкоджень співмешканець завдавав їй... розпеченою праскою.

Замість епілогу

Сьогодні ні Валентина Михайлівна, ні Богдан (на знімку на сторінці 1) про події минулих літ намагаються не згадувати. Життя триває. Богдан навчається у 10 класі, захоплюється футболом, у минулорічній першості району з цього виду спорту його команда посіла 1 місце. Диплом за нього висить на стіні в кімнаті хлопця. А трохи вище висить оповитий рушником портрет Сергія, батька Богдана, на якого він, до речі, дуже схожий. Валентина Михайлівна і її чоловік, Олексій Гаврилович, буквально живуть онуком. Та й для Богдана бабуся й дідусь — най рід нии і люди. І так хочеться, щоб попереду в них було тільки хороше.

Валентина Євтушенко, «Гарт» №14 (2246) від 6 квітня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: