«Варшавська мелодія» для України

17 і 18 лютого 2006 року надовго запам'ятаються чернігівцям і ніжинцям. І не лише тому, що саме в ці дні на нашу землю після тривалих морозів нарешті прийшло потепління. Набагато важливішим було те щире, душевне тепло, з яким 17 лютого приїхали на Чернігівщину улюблені українські актори — народна артистка СРСР й України Ада Роговцева, її донька — артистка театру Романа Віктюка Катерина Степанкова та народний артист України Євген Паперний. Уже місяць цей невеличкий акторський колектив їздить із гастролями Україною, даруючи численним шанувальникам виставу „Варшавська мелодія-2” — оновлену версію культової вистави 70-80-х років „Варшавська мелодія” (за однойменною п'єсою Леоніда Зоріна). У ній Ада Роговцева грала упродовж 20 років, у ролі головної героїні, польської дівчини, на ім'я Гелена, виходила на сцену 670 разів, і щоразу виставу супроводжував аншлаг. Знаючі люди розповідають, що квитки на неї купувалися за кілька місяців наперед. І ось через багато років „Варшавська мелодія" знову „зазвучала ” в Україні. Організацію гастрольного туру взяв на себе Виборчий блок „Наша Україна”. Як сказала продюсер вистави Ірина Зільберман, завдяки фінансовій підтримці Блоку ціни на квитки є мінімальними, а отже переглянути „Варшавську мелодію-2" можуть усі бажаючі. До речі, Чернігівська область — одна з небагатьох, де вистава пройшла двічі.



При цьому і в Чернігові, і в Ніжині театральні зали були заповнені ущерть.

Журналістам же пощастило не лише подивитися виставу, а й поспілкуватися з акторами під час прес-конференції.

— Адо Миколаївно, кому належить ідея відродити „Варшавську мелодію" і що собою являє оновлена вистава?

— Відновити „Варшавську мелодію" мені кілька років тому запропонував прекрасний режисер і драматург Ігор Афанасьев, який ніби продовжив життя моєї героїні Гелі. У виставі я граю жінку свого віку, молоду ж Гелену грає моя донька Катерина Степанкова. До речі, коли я носила Катю під серцем, я теж грала у .Варшавській мелодії”, і донька практично виросла на цій виставі. .Варшавську мелодію-2” вже змогли оцінити глядачі у Сполучених Штатах і в Росії. Взагалі, останнім часом я більше працюю в Москві й Санкт-Петербурзі, а ось в Україні граю, на жаль, рідко. Тому можливість побувати у 26 містах України з цією виставою, яку нам надав Виборчий блок "Наша Україна", — про таке я навіть не мріяла. Я просто щаслива, що ось уже місяць маю можливість виходити на українську сцену з виставою, яка несе тільки добро. Вона може викликати лише світлу ностальгію, на ній можна плакати й сміятися, і я з нетерпінням і надзвичайним хвилюванням чекаю кожної нової зустрічі з глядачем.

— Ваша співпраця з "Нашою Україною" є цілком зрозумілою — Ви не приховуєте своєї симпатії до Віктора Ющенка, до того ж були на Майдані під час помаранчевої революції...

— Дійсно, сьогодні душа в мене лежить саме до .Нашої України". Була я й на Майдані, говорила з народом. Люди так довго чекали цього прояву свободи. Ті події зняли з людських сердець багато іржі. Мій чоловік, Кость Степанков, мріяв дожити до того часу, коли врешті-решт у нашому суспільстві станеться Майдан. І це, слава Богу, сталося. І я не розумію тих людей, які сьогодні говорять про якесь розчарування. Розчаровуватися можна тільки тоді, коли ти зачарований. Треба розуміти, що сьогодні ми піднімаємо Україну з руїн, нам випало навіть не з нуля починати, а з величезного мінуса. Тому не розчаровуватися треба, а долучатися до спільної справи.

— А що б передусім зробили Ви, якби, скажімо, потрапили до парламенту?

— Я б не змогла бути там.

Я колись зробила цю спробу, і Бог мене одвів. Розумієте, коли ти працюєш у мистецтві, дуже важливо зберегти себе, свою сутність. Кажуть, що людина до 40 років робить своє обличчя, а після 40 залишається те, що ги зробив. І якщо ти весь час перебуваєш у нелриродному конфліктному стані — полеміки, боротьби, це не може не віддзеркалюватися на обличчі. І це, мені здається, дуже й дуже заважає. Я от дивлюся на політиків-жінок і бачу: вони робляться грубішими зовні. Але це не головне. Головне, що не можна розірватися на всі боки. Я все життя розриваюся. В мене навіть є такий вірш:

Я життя не відганяла,
Зупиняла як могла.
І ніколи не встигала,
Хоч хвилини берегла.
Діти виросли — незчулась,
А вже сива. Дивина!
Як дівчам була, забула.
Старість, старість — новина.

Вона дуже скоро приходить, оця новина, і коли ти отак крутишся-крутишся — у вихованні дітей, у мистецтві, у побуті, то воно ще якось поєднується. А коли ти ще маєш державну відповідальність у своїй роботі, ти вже собі не належиш зовсім.

— Адо Миколаївно, останнім часом Ви більше знімаєтесь у кіно, ніж граєте в театрі. Чому Ви віддаєте перевагу: сцені чи знімальному майданчику?

— Не можу сказати однозначно. Це робота різна. Але улюблена й та, і та.

— А яке Ваше ставлення до серіалів?

— Хороші серіали я приймаю. І вважаю, що вони потрібні. Багатьом людям сьогодні дуже тяжко живеться. Щось у них не складається. А життя якось треба скрасити. Я знаю таких людей, які дивляться серіали день за днем. Тому я скажу так: я зневажаю погані серіали, але не зневажаю людей, які дивляться їх.

— Але у нас же на телеекрані зараз засилля серіалів.

— Це неподобство якесь! Я вважаю, що на телебаченні повинен бути хоча б один канал, схожий на канал «Культура» в Росії. Я знаю, що коли б я не ввімкнула його, я отримаю для душі і розуму величезну радість - симфонічні концерти, найкращі театральні вистави, інтерв’ю. Там іде відбір матеріалів для людей, у яких культурна планка висока. В Україні ж цього, на превеликий жаль, немає. На вітчизняному телебаченні немає таких програм, щоб людина не могла відірватися від перегляду. А те, що було у нас на Новий рік, — просто розуму непідвладне! Це щастя, що на свята у мене була робота! До екрана я могла не прив'язуватися. Але той, хто був вимушений це дивитися, якщо не збожеволів від штучної яскравості, безглуздості, порожнього крику, повної відсутності смаку, то добре.

— Кожна актриса дуже важко переживає вік. І Ви, напевно, теж?

— Та ні, я б не сказала. Ось мій чоловік Костянтин Петрович сильно переживав прихід старості. Жінки в цьому плані більш гнучкі натури, вони легше пристосовуються і до віку, і до різних важких обставин. Коли в Україні стався економічний обвал, наша сім’я, звичайно, не голодувала, але, оскільки у мене з’явилося багато вільного часу (на кіностудії імені Довженка ніщо не знімалося, в театрі мене займали мало), то я вирішила зайнятися господарством на хуторі. Стала розводити курей, гусей, кроликів. У цей мій «маєток» якось приїхала одна журналістка і після того, як ми її пригостили дерунами, написала в газеті: сім’я Роговцевої настільки зубожіла, що їсть саму картоплю. Одного разу їду в потягу і до мене підходить жінка. Так жалісливо дивиться на мене й каже: «Адо Миколаївно, не переживайте, всього в житті буває. Я ось прочитала в газеті, що ваша сім’я голодує, тому не погребуйте, візьміть сто карбованців. Вони вам потрібніші, ніж мені»...

— До речі, як Ви ставитесь до землі?

— Земля говорить усе, вона нашіптує, відкриває всі істини. Прочитаю один свій простенький віршик, щоб пояснити, що таке для мене земля.

На своїм подвір’ї у селі
Старість зустрічаю — Бог звелів.
На піску, а підняла садок
І веселе моренько квіток.
Сонце обціловує мене,
Добрий вітер хати не мине,
І всміхається до мене
Божий світ:

їжачок і вуж, собака й кіт.
Ластівка гніздо спокійно в ’є,
їй моє подвір’я — як своє.
Стелять килим
трави-спориші,
Лоскотно і весело в душі.
Воду п’ю —
колодязну блакить.
Господи, яке бо щастя — жить!

Я не уявляю свого життя без того клаптика землі, який у мене є. Мій онук, коли зав’язуються яблучка, вибирає собі одне й цілує його — до тих пір, поки воно не дозріє. Це так зворушливо. Я думаю, ми повинні своїх дітей змалечку привчати до землі.

— Адо Миколаївно, що Ви можете сказати про Чернігів і чернігівського глядача?

— У вас чудове місто, і я завжди приїжджаю сюди із задоволенням. Ми були тут і з виставами, і коли знімали фільм про Михайла Коцюбинського. Особливо ж мені запам’яталися гастролі з виставою на основі поезій Анни Ахматової і Марини Цвєтаєвої. Ми їхали до Чернігова й гадали: „Чи піде глядач на таку виставу, чи буде це йому цікаво?" Але чернігівці нас вразили — їм так сподобався наш виступ, що нам організували ще 5 додаткових вистав! Так що чернігівський глядач особливо дорогий моєму серцю.

— І наостанок хотілось би звернутися до Євгена Паперного. Як Вам пра-цюється на одній сцені з двома партнерками — мамою і донькою?

— З Адою Миколаївною мене доля пов’язує багато років. Наші творчі взаємини почалися з вистави, в якій я грав сина героїні Ади Роговцевої. На той час я вже був посивілим хлопчиком, тому для мене пошили перуку. І ось в одній з експресивних сцен ця перука з мене злетіла. Зала ридала від сміху. Після цього з Паперним, як із сином Ади Миколаївни, було покінчено, і я став її чоловіком по сцені. Відтоді ми досить синхронно, нога в ногу, йдемо не лише в театрі, а й по життю. Катя народилася усього на 2 дні пізніше за мою доньку. І, звичайно, я не міг собі уявити, що колись мені доведеться грати з нею любовні сцени. Та, незважаючи на це, у Каті виходить викликати в мене потрібні емоції, і вона зробила все можливе, щоб я в неї закохався у виставі — так само, як і в маму.

* * *

ПРО ЩО ВИСТАВА?

Москва, вісімдесяті роки XX століття. Багата пані з Америки приїжджає до Росії. Тут у далекі післявоєнні роки вона, польська дівчина, навчалася в консерваторії, тут вона зустріла своє перше й останнє кохання. На симфонічному концерті вона опиняється поруч із чоловіком, який дуже схожий на того, кого вона так кохала в юності. Його звали Віктором. Вони познайомилися на такому ж концерті симфонічної музики (і той же ряд, і те ж місце). Зустрічалися на вулицях, у гуртожитках. Ці зустрічі перевернули їхні долі Але не судилося молодим людям бути щасливими — в СРСР вийшов сталінський указ, що забороняв шлюби з іноземцями. Гелена (так звали дівчину) виїхала до Польщі, Віктор залишився в Росії. Іноді вона бачила його в залі на своїх концертах і виступала тільки для нього. Але квіти він дарував уже іншій жінці — своїй дружині. А одного разу Гелена сіла на корабель і поплила за мрією до Америки... Абсолютно випадково вже у Москві часів перебудови вона зустрічає Євгена, який нагадує їй перше кохання, і згадує свої зустрічі з Віктором...

Валентина Євтушенко, «Гарт» №8 (2340) від 23 лютого 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: