Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Сербія і Румунія. Українськими слідами

Сербія і Румунія. Українськими слідами

Звичайно, після нещодавньої мандрівки Південною Америкою і відвідання таких «екзотичних» країн як Парагвай, Болівія або Чилі, подорож до географічно близьких Сербії та Румунії може здатися не дуже цікавою і значущою. Однак справжньому мандрівникові мають бути цікавими і «звичайні» країни. Приводом для поїздки на Балкани став для мене відбірковий матч футбольного чемпіонату Європи Сербія - Україна, а в Румунії я хотів побувати в місцях компактного проживання однієї з етнографічних груп українців - русинів.



Белград. Не марні пошуки

Вперше я відвідав Сербію 2015 року, і враження від країни тоді не були добрими. Південно-Східну Європу того часу заполонили натовпи біженців з Близького Сходу, як перелітна сарана в транзитному пункті перед подальшим кидком до «благополучної» Європи. Особливо це відчувалося в Белграді, де сирійці, іракці, афганці доставляли чимало клопоту місцевим жителям і владі. Колись Белград це вже пережив - у 1521 році, коли був захоплений турками-османами... Але пройшло чотири роки після моєї подорожі, і сталося багато змін. Переважна більшість близькосхідних мігрантів залишили Сербію (лише невеликий відсоток з них отримав дозвіл на проживання в країні), сербські міста повернулися до спокійного життя.



Прибувши до Белграда напередодні футболу, я поселився в одному з костелів, і того ж вечора на мене вийшла у Фейсбуці завідуюча філією Музею-садиби Лизогубів у Седневі Тетяна Луговська. Вона просила пошукати в місті могилу Федора Андрійовича Лизогуба - уродженця Седнева. українського громадського і політичного діяча. котрий був головою Ради міністрів у першому українському урядові Павла Скоропадського. 1918 року Федір Лизогуб емігрував до Королівства Сербів. Хорватів і Словенців (так тоді називалась майбутня Югославія); відомо, що живучи в Белграді, він вдруге одружився, і у нього народилося двоє синів. У 1928-му Федір Лизогуб помер. Відмовити у проханні пошукати могилу відомого земляка я не міг, адже сам дуже захоплююсь дослідженням некрополів. Але де шукати у більш ніж мільйонному сучасному місті могилу людини, померлої 90 років тому? Якби прохання із Седнева отримати раніше, ще в процесі під готовки до мандрівки, тоді подібні пошуки були б більш цілеспрямованими та ефективними. А так вийшов загалом «експромт».

Поспілкувавшись із місцевими жителями, я з'ясував, що з великою долею вірогідності могила людини, яка емігрувала з теренів колишньої Російської імперії і померла 1928 року, може бути на так званому Новому цвинтарі. Територіально це кладовище розташоване відносно недалеко від сучасного центру Белграда, і саме на ньому с два сектори могил білоемігрантів. Хоча Федора Лиэогуба аж ніяк не можна вважати представником «білої» еміграції, все ж таки поховати його могли саме тут.

Після революції 1917 року, приходу до влади більшовиків і громадянської війни з колишньої царської Росії до Королівства Сербів. Хорватів і Словенців у 1918-1920 роках емігрувало кілька тисяч офіцерів, козаків, дипломатів Російської імперії і солдат, котрі воювали на Сало-нікському та Румунському фронтах. Точна кількість білоемігрантів невідома. було їх від 4000 до 5000 осіб. Мало хто з них затримувався на Балканах, надаючи перевагу більш розвиненим європейським країнам. Але частина з них залишалась у Сербії, серед останніх був і Федір Андрійович Лизогуб. У 1947 році, коли до влади в Югославії прийшли комуністи, багато хто з колишніх білоемігрантів, які ще залишалися в країні, все ж таки виїхали, переважно у Францію. Аргентину. США.

Померлих у Белграді емігрантів ховали здебільшого на Новому цвинтарі. Але з роками ставало все менше людей, які доглядали «білоемігрантські» могили, і вони почали руйнуватися та приходити в запустіння. Так тривало багато років, поки нарешті у 2010-му зусиллями мерії Белграда, дипломатів, РПЦ у Сербі та небагатьох нащадків «білої» еміграції на цвинтарі почалося повно-масштабне впорядкуважя поховань. Ця об'ємна робота закінчилася 2014 року, і на багатьох могилах з'явилися нові мармурові пам’ятники не лише з прізвищами покійних, а й із зазначенням їхнього суспільного становища в дореволюційній Росії. Могили ж на яких не збереглися надгробки, також отримали нові мармурові пам'ятники, лишень без імен-прізвищ-написів. Тепер цей цвинтар є справжнім музеєм білої еміграції під відкритим небом. Колишній віце-губернатор Новоросійська Олексій Козлов, генерал-майор Борис Романько-Романовський, баронеса Олександра Таубе, член Державної Думи від Київської губернії Костянтин Григорович-Барський, академік архітектури Микола Краснов, генерал Едуард Екк...



На жаль, могили Федора Андрійовича Лизогуба на білоемігрантському цвинтарі мені відшукати не вдалося. Маю два припущення: або його могли поховати на якомусь іншому некрополі Белграда (українського цвинтаря у сербській столиці немає), або ж за його могилою довго ніхто не доглядав, і тому надгробок не зберігся. В останньому випадку Федір Лизогуб може лежати під однією з двох десятків безіменних мармурових плит на Новому цвинтарі. Однак, вважаю, що проведена робота - це лише початок справи. Якщо вдасться ще відвідати Белград (сподіваюся зробити це навесні 2020 року), то відновлю свої пошуки. Вже більш цілеспрямовано, за допомогою української громади Сербії.



Хоча могилу Федора Лизогуба мені не вдалося віднайти, все ж таки пошуки не були безрезультатними. Адже знайшов могилу іншої людини, яка має відношення до Чернігівщини - Петра Ге, молодшого сина знаменитого художника Миколи Ге, котрий останні роки життя провів на хуторі Іванівському неподалік станції Плиски. Петро Миколайович Ге служив статським радником і членом міської управи Санкт-Петербурга, був мистецтвознавцем, художнім критиком. Під час громадянської війни евакуювався разом з армією генерала Врангеля, оселився у Белграді, читав у місцевому університеті лекцй з історії мистецтва. Помер він у 1939 році. Свого часу могила Петра Ге також вважалась втраченою, віднайшли її і відновили у 2011 році.

Українці по той бік Тиси



Є в Румунії регіон під назвою Марамуреш. а в ньому - кілька сіл із переважно українським населенням. Живуть тут русини - етнічні жителі Карпат, розділені між Україною та Румунією в результаті світових війн і переділу кордонів. Одне з таких сіл. Луг-над-Тисою (Lunca-la-Tisa). я відвідав двічі - по дорозі до Сербії та повертаючись із неї додому. Село Луг було засноване 1439 року, будувалося воно по обидва береги Тиси. До 1920 року належало Австро-Угорській імперії, потім перейшло до складу Румунії. 1939 року Луг вперше розділили державним кордоном між двома країнами: більша частина села, розташована на лівому березі Тиси, відійшла до Румунії, менша на правому березі - до Угорщини. Наступного. 1940 року, вже все село належало Угорщині. сателіту фашистської Німеччини у Другій світовій війні. 1945 року кордон було проведено знову по Тисі: правобережна частина Лугу відійшла Радянському Союзу, лівобережна - Румунії. Багато родин виявилися розділеними кордоном. Хоча й СРСР, і Румунія були соціалістичними країнами, перетнути кордон, навіть щоб потрапити до родичів, було не дуже легко.

Наразі в селі живе близько 700 людей, 92% з них - русини, румунської мови тут майже не почути. Останній мадяр, що жив у Лузі-над-Тисою, помер на початку 2000-х.

Збереглося чимало старих дерев'яних будинків і православна Покровська церква, збудована ще за часів Австро-Угорщини в перші роки XX століття. У 1940 році, коли Луг-над-Тисою відійшов до Угорщини. храм перетворили на римо-ка-толицький, але ненадовго - після Другої світової війни «статус-кво» відновився. Ніколи, з часу освячення у 1906 році і до сьогодні, церква не закривалася, діяла вона і за соціалістичних часів Чаушеску. Найцікавіша особливість Свято-Покров-ської церкви - унікальні розписи 1922 року; крім рідкісних у сучасних храмах сцен з Біблії, розписи храму відображають історію села. А долівка застелена аутентичними русинськими ряднами, зітканими десятки років тому.



Настоятелем Свято-Покровської церкви Лугу-над-Тисою є священник отець Ярослав, котрий приїхав сюди служити 18 років тому з Івано-Франківська.



У Лузі-над-Тисою я познайомився і став гостем у домі Мишка Маляра, колишнього моряка румунського торгового флоту. Мати Мишка - бабуся Ярина - народилася 1938 року і пам’ятає, як 1944-го перед наближенням Червоної Армії із села «ніц тікали» мадярські вояки. А її молодша сестра Василина розповіла мені, як їм жилося в соціалістичній Румунії часів Чаушеску:

- По той бік Тиси українці пили пиво зі сметаною, а наша держава забороняла селянам різати власну худобу.



Мишко Маляр познайомив мене з 80-літнім професором Іваном Хринкжом - людиною, яка провела титанічну роботу, збираючи дані про історію русинських сіл Марамуреша. Він багато років працював у архівах Румунії. Ужгорода та майже всіх районних центрів Закарпаття. А плодом його праці стала монографія майже у 500 сторінок, видана накладом лише у 90 примірників. Іван Хринюк змусив мене піддати сумніву власне переконання в тому, що прізвище Волощук має суто волинське походження. За його словами, це прізвище досить поширене серед русинів, а закінчення -ук, -юк, -ак. -як не є особливістю суто волинських прізвищ. Серед русинів також багато подібних прізвищ. Саме ж прізвище Волощук (знову ж таки за словами професора Хринюка) означає «колишній румун» або «син румуна». Про такі ось цікаві речі я дізнався на румунському боці Тиси.

Олександр Волощук, «Деснянка» №2 (789) від 9 січня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: мандри, Волощук, Белград, Луг над Тисою, Деснянка

Добавить в:


ЦентрКомплект