Рекорд волі

Кількаразовий чемпіон книги рекордів гіннесса живе в Ніжині.

Переді мною — симпатичний чоловік, чимось схожий на відомого російського кіноактора Олександра Михайлова.



Проникливий погляд сірих очей, приємна усмішка, тихий голос. Його звати Юра, Юрій Назаренко, це він майже 12 років тому встановив кілька рекордів, занесених до Книги Пннесса. Тоді про нього говорили, писали в газетах, але поступово пристрасті вщухли і... рекордсмен залишився сам на сам зі своїми проблемами. „Розраховую тільки на себе", — не приховує він. Власне, так було завжди.

NE CEDE MALIS (лат.) - НЕ ПАДАЙ ДУХОМ В НЕЩАСТІ

До 14 років він був звичайним хлопчиною — ходив, стрибав, бігав. Ось тільки від долі не втечеш, як би швидко не бігав. Того фатального дня, 24 травня 1979 року, Юрко після останнього дзвоника гайнув з однокласниками до річки — купатися. Настрій був святковий. Ще б пак, адже нудні підручники з уроками лишилися позаду, попереду — весела, безтурботна пора канікул. Уже й сонце припікає зовсім по-літньому. Нашвидку поскидавши одяг, хлопці побігли до води. Тепер уже й не згадаєш, хто перший запропонував пірнати з кручі, але ідею підхопили й негайно почали втілювати в життя. Розігнавшись, стрибнув у воду і Юра. Але не випірнув, як усі, а пішов на дно. Молодці друзі, що одразу ж пірнули слідом за ним і ви-тягли з води, а то міг би той сонячний травневий день стати останнім у житті хлопця. Як з'ясувалося потім, стрибнувши, він ударився головою об дно. Удар був такої сили, що 5-й шийний хребець буквально розплющило. „Коли мене витягли на берег, — згадує Юра, *— я навіть болю не відчував, бо все тіло було паралізоване. А коли в лікарні зробили розтяжку, взагалі почувався добре, якщо це слово тут доречне. Лежав і думав: „Ось місяців зо два тут побуду, підлікуюся, на третій повністю поправлюся й 1 вересня піду до школи разом з усіма”.

Однак лікарня не збиралася відпускати хлопця так скоро. Травма була надто серйозною, Юрі загрожував повний параліч. Та лікарі зробили диво, видаливши по крупинці розтрощений хребець і замінивши його імплантантом, вирізаним із тазової кістки хлопця. Про цю унікальну операцію досить детально розповідалося в одному з випусків телепроекту „Кунст-камера" у 2004 році. Але не лише подробиці тієї давньої операції цікавили телевізійників. Головне — знайомство з Юрою, чоловіком, який після такої травми не просто не занепав духом, а ще й встановив кілька рекордів.

VIVERE MILITARE EST (ЛАТ.) - ЖИТИ — ЗНАЧИТЬ БОРОТИСЯ

Втім рекорди були пізніше. Після операції Юра ще близько року лежав у лікарні, поступово ожили руки, потім — уся верхня частина тіла. А ось ноги — вони так і залишилися нерухомими. Уже вдома він заочно закінчив середню школу. Перед його ровесниками лежало безліч доріг — обирай яку хочеш. Для Юри ж світ звузився до чотирьох стін власної оселі. Проте він і не думав впадати у відчай, як і сидіти склавши руки. Зацікавився виточуванням ножів і з часом почав робити справжні витвори мистецтва. Попутно займався боді-білдингом, згодом освоїв тренажер Дікуля (спеціальний тренажер, призначений для реабілітації людей, які перенесли травму хребта). Маючи досить наполегливу і невгамовну вдачу, Юра щодня ніби доводив сам собі, що здатен досягнути більшого. Чого варті лише його віджимання від підлоги з кількакілогра-мовими гирями на спині!



Завжди і в усьому Юру підтримували батьки - Віра Андріївна та Володимир Федорович. Для єдиного сина воги зробили все можливе - аби тільки не почувався обмеженим у своїх можливостях. Якщо спуститися сходами він не міг, то з'їхати спеціальним дерев’ямим помостом, що спускається з ганку, хлопцеві було під силу. Не мав роботи — прямо у дворі батьки влаштували для сина майстерню. Навіть візків у нього два: один — домашній ("Це як тапочки”, — жартує Юра), другий — для вулиці. На них він і встановив свої рекорди.

Все почалося з ідеї. Якось Юра показав товаришеві, як він уміє балансувати на двох задніх колесах свого візка (треба сказати, що з частково паралізованими пальцями рук робити це ой як непросто). Друг був вражений: "Так ти ж і рекорд встановити можеш!” Ці слова запали хлопцеві в душу — і він почав видзвонювати, розпитувати, що ж потрібно для рекорду. Телефонував навіть до Москви і невдовзі мав усю необхідну інформацію. Почав готуватися і через 2 місяці, 17 травня 1994 року, виїхав зі свого двору сповнений рішучості і готовий до перемог. На нього вже чекали оператор та журналіст місцевого телебачення, а також — два незалежних свідки, серед яких був і директор Ніжинської дитячої спортивної школи Сергій Білодід. Рівно о 10.00 Юра стартував (першим його рекордом став супермарафон на витривалість), а фінішував уже наступного дня близько 9.00г За 22 години 46 хвилин хлопець подолав на візку 150 км 400 м (!), їздив трасою за Ніжином, — згадує Юра. — Щогодини мав право відпочити 5 хвилин і продовжував марафон. Слухав музику, щоб було веселіше, їв на ходу. Може, зміг би й більше проїхати, але почали збиратися телевізійники, то я, щоб їх не затримувати, зупинився.

Юра каже, що після марафону в нього довго боліли руки. Однак уже ЗО травня він встановив другий рекорд — балансуючи на двох колесах візка, протримався 6 годин 21 хвилину. Цей показник він перевершив упродовж 1994-го року 10 разів, досягнувши результату 9 годин 44 хвилини. Все це зафіксовано, знято на відео. Шкода тільки, що не млжна ні виміряти, ні зафіксувати волю людини.

IN HAS SPE VIVO (лат.)  ЦІЄЮ НАДІЄЮ ЖИВУ

— Щось змінилося у твоєму житті шсля занесення твоїх рекордів до Книги Гінесса? — запитую в Юри, мало сподіваючись на ствердну відповідь.

— Та ні, — каже Юра, І його погляд стає задумливим. — Одразу по тому мене запрошували до збірної команди візочників області, але я відмовився. Зараз спортом майже не займаюся — немає колишнього ентузіазму. Ось нещодавно закінчив ремонт у своїй хатці — вона поруч із майстернею, в якій рік тому трапилася пожежа. Згоріли всі мої інструменти, тепер треба все відновлювати. А найбільше шкода моторолера, якого мені подарував хороший товариш, підприємець із Києва Григорій Данько. До речі, він єдиний дійсно підтримав мене і допоміг.

Окрім хатки (так Юра називає затишну кімнатку, об-лаштовану в колишній літній кухні), у Юри є ще одна турбота — автомобіль. Свою .Волгу” він купив на власні заощадження, сам змайстрував у ній систему ручного управління і тепер дуже пишається, що має машину, і все в нього є, за винятком головного — вірної й коханої супутниці життя. „Дівчата бояться пов’язувати долю з інвалідом, — говорить Юрій. — Думають, що це непосильний тягар. А я б не те що на шиї в когось сидів, я своїй дружині навіть у город копирсатися не дозволив би. Руки є — значить, можу забезпечити сім’ю усім необхідним сам".

Ось такий він, ніжинський рекордсмен Юрій Назаренко — справжній чоловік, вольовий і цілеспрямований, добрий і надійний. Тому переконана — доля обов’язково всміхнеться йому. І хто зна, може, мине зовсім небагато часу — і ми зустрінемо Юру, який гулятиме тихою ніжинською вуличкою разом зі своїм сином чи дочкою. Треба вірити, що так воно й буде, бо ж недарма сказано: „Amor omnia vincit" — „Кохання все здолає".

Валентина Євтушенко, «Гарт» №7 (2339) від 16 лютого 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: