Пограбували беззахисних калік

Баба Поля: "Ось тут під будкою були гроші"

Рік тому бабі Полі племінник приніс цуценя. Назвала Жучком. Пес виріс великим і злим. Отож вирішила: гроші стерегтиме. У невеличкому хлівці викопала яму. Поклала туди баночку з грішми (8 тисяч гривень). Закопала. Зверху поставила конуру. Ще й собаку на ланцюг посадила. Але...

Як міліція не знайде, Бог покарає

Село Пальчики далеко від траси на Київ. Доки знайшли його, попоблукали навколишніми селами. Та коли сказала, кого шукаю, люди ойкали, говорили: «Це отих калік, що злодії обікрали... Совісті немає. На кого позарилися? Інвалідів нещасних! Якщо міліція не зловить грабіжників, їх Бог покарає...»
Таки дісталася двору жертви — 72-річної Пелагеї Артемюк. Майже на початку села звичайна сільська хата. Баба Поля якраз збиралася курям давати. Побачила мене і заплакала:
— Ти, дітка, з міліції? Може, злодюг знайшли?
— Ні, бабусю, не знайшли. Вони десь по інших селах нишпорять. Нових, беззахисних жертв шукають.
Розговорилися. Пелагея Степанівна весь час намагалася сховати праву руку в рукав, щоб не показувати розчепірені понівечені пальці.
— Каліка я. І сестра моя Соня теж. Обоє інваліди II групи, — пояснила пенсіонерка. — То ще з дитинства. У війну хата горіла. Мама нас, малих, через вікно викидала, рятувала. Сестра вдарилася головою. З тих пір на неї і хворіє. А я руку й ногу пошкодила. Заміж так і не вийшли. Батьки, коли помирали, заповіли: «Сестру в психлікарню не здавай. Сама доглядай». Отак удвох і живемо. По 600 гривень пенсії кожна отримує. З хазяйства кіт, кури та собака. Раніше порося тримала. Та однією рукою не наробишся. А ще й старість. Копієчку до копієчки збирала. Думала, не дай Бог, першою помру, щоб було за що поховати. А потім щоб хтось і Соню до смерті доглядів за ті гроші. Щоб не віддав у Халявин. А що ж тепер? Дорожнеча всюди. Машина дров 1100 гривень. Город зорати — плати. Куди не кинься — одні трати. Ой, горе мені, горе, роками їх збирала, — заголосила баба Поля.— Хай би вже речі брали, як п'ять років тому. Тоді  прийшли троє, витягли шибку у веранді. Забрали дві чотиривідерні каструлі пшениці, 15 банок варення, огірки, чавунні сковорідки, чавуни. Якраз перед храмом все повичищали. Ми з сестрою у вікно кричали, на поміч звали. Та ніхто не прийшов. Тоді злодюги і під спиляним горіхом, і навколо хати покопали. Певно, гроші шукали, та так і не знайшли. Через кілька днів прийшла та, що страховку бере. А я й кажу: «Не буду платити. Мо, і не доживу. Прийдуть наступного разу не по речі, а по душу». Вона, правда, потурбувалась про нас, калік. Прийшло звідкілясь 160 гривень. Ми на всьому економили, гривню до гривні клали.

Один другому сказав: «Давай її...»

А оце прийшли 22 липня, у дві години ночі. Блискавка того вечора була. Я не спала. Думала: йти до небожа холодильник витягти з розетки чи не йти. Він тільки у вихідні мав приїхати. Соня полізла на піч. Аж чуємо, хтось шкребеться. А то злодюги лом заклали, двері відчинили у веранду. Я пішла у сіни, а сестрі кричу: «Зачинися в хаті!» Мені назустріч двоє, обоє в масках і перчатках. Один до горла мені палець чи щось гостре підставив і повалив. Каже другому, мовляв, давай, ну в смислі, ґвалтуй. А той подивився і каже: «З нас на сьогодні баб досить». Від страху я зомліла. Коли отямилася, нікого не було. Кинулася за ворота, дивлюся, на розі вулиці стоїть іномарка, а біля неї багато мужчин. Чую, хваляться: «Добре ми сьогодні поживилися». І тут мені тенькнуло: «Гроші!» Я в хлівець. Собака лежить нерухомо, будка на дрова перекинута, під нею розкопано і ямка — порожня. Ноги підкосилися. Впала біля собаки і заголосила: «Жучок, чого ж ти не зберіг?» Ледь доповзла до вулиці, стала кричати, людей кликать... Поприбігали.
А Жук завжди злий, а то лежить і мовчить. І так півдня. Думала, здохне. Вони його чи оглушили, чи притруїли газом з балончика.

Сусіди подзвонили у сільраду, а звідти повідомили у міліцію. Наїхало міліції повен двір. Банку з-під грошей порожню знайшли у бур'яні, кришки — ні. І кругом хати було покопано, — каже Пелагея Степанівна. — А тоді не те щоб злодюг шукати, у хаті все перерили, порозкидали. Знайшли гроші під матрасом. Кажуть: «Ви, бабо, самі заховали, тепер не пам'ятаєте, де». А я й кажу: «Пенсії я з сестрою получила напередодні крадіжки. Ще й невістчину получила, збиралася віддати (це підтвердять листоноша і невістка). А міліціонери наче й не чують. Копирсаються. Мені складати однією рукою важко. У мене горе, а вони ще й нагримали: «Бабо, не обурюйтесь, а то ще й тисячу штрафу за кущ маку випишем». У мене мак-самосійка виріс, кілька стебел. Я ж його не садила. Закусила губу, заплакала і замовкла. Минуло вже багато днів, а нікого не знайшли. Все перепитують: «Бабо, мо, ви їх кудись сховали?»
— Пелагеє Степанівно, а хто знав, що у вас гроші у хлівці під собачою будкою?
— Тільки сестра. Вона хоч і буває буйна, та все розуміє, що говорю. Я й приказувала: «Дивись, як умру, прийдуть ховати, гроші — під Жуком. Та вона нікому розповісти не могла, з неї слова не витягнеш, і побачити ніхто не міг. З нової пенсії я ще не встигла покласти. Раніше додавала у баночку, тільки коли були купюри по 100 чи 200 гривень. І все робила у хлівці.
Сама ж нікому про схованку не казала.
— Чого ж вони полізли під будку, навколо хати покопали?
— Мо, горілку шукали чи хтозна що...
Плакати хотілося, дивлячись на цю нещасну жінку. До чого ми дожились? І у банк не віднести кровні гривні, бо назад важко отримати. І в банку не заховаєш — пропадуть.
У Пальчиках кажуть, що без своїх, сільських, в історії з бабою Полею не обійшлося. Хтось таки навів на двір нещасних інвалідів. А що ж Жучок? Здоровий чорний пес два дні був наче отруєний. Нині оклигав. Злющий, ледь мене не порвав.

Жучок

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №32 (1212)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: