Спиляли пандус, бо «псував естетичний вигляд»

Для кожної людини доступність середовища обумовлена Ті потребами, обсягом та характером діяльності: вона навчається, працює, подорожує, ходить у магазини, кіно, парки, займається спортом тощо. Наприклад, новонароджений подорожує у візочку, тож його мама має обрати відповідний маршрут для прогулянки. А чи може вона вільно заїхати в магазин, щоб не залишати дитини надворі, чи спуститись сходами у під 'їзді? А як виглядає маршрут старої немічної бабусі, якій треба в аптеку, до нотаріуса чи у відділ соціального забезпечення? Чи легко їй подолати слизькі та обмерзлі взимку сходи, особливо коли вони не мають поруччя? Ще складніше пересуватись людині, яка постійно користується Інвалідним візком: сходи, високі бордюри, вузькі двері не дозволяють ЛЮДЯМ з особливими потребами дістатись до потрібного приміщення, скористатись громадським транспортом... Як у місті вирішується це питання?



Як ставляться до інвалідів більшість чернігівців, розповів Максим Козел:

— Я інвалід І-ї групи, паралізований з 1999 року, пересуватись можу тільки за допомогою інвалідного візка. Для того щоб виїхати на вулицю, мені потрібен пандус (похилий спуск). І ось після численних звернень моєї мами до ЖРЕДу №8 КП "Деснянське" Чернігівської міської ради у під’їзді на першому поверсі його нарешті встановило і мама змогла вивозити мене на вулицю. Та зустрічаються такі люди, які ставляться до інвалідів як до людей другого сорту. У нашому під'їзді також є такі — це подружжя Бардіних. Вони були проти встановлення пандуса. Жінка зателефонувала до ЖРЕДу і, представившись секретарем депутата,Чернігівської міської ради, вимагала прибрати пандус, а в разі невиконання вимоги погрожувала, що Олександр Соколов особисто і телебачення приїдуть і зірвуть пандус, а дошки, з яких він зроблений, викинуть геть із під’їзду. Не чекаючи реакції на свої вимоги, Олександр Бардін наступного ж дня зрізав пандус власноручно, мотивуючи це тим, що він заважає їхній родині: „Псує естетичний вигляд... ’’ А через день Бардіни ще й викликали пред*-ставників страхової компанії «Оранта», щоб ті оцінили розмір фінансової шкоди, завданої встановленням пандуса. Представник «Оранти» лише знизала плечима: „Ніякої шкоди нема..."

Мене дії родини Бардіних шокували. Сусіди позбавили мене можливості виїздити на вулицю... Тепер я можу спостерігати за життям лише з вікна дев’ятого поверху...



— Це непоодинокий випадок, — каже Сергій Шурута, координатор Національної асамблеї інвалідів України в Чернігівській області з питань безбар’єрної архітектури. — Дискримінація інвалідів — явище буденне... Сам я на інвалідному візку більш ніж одинадцять років. Часто буваю в місті і кожного разу відчуваю на собі незручності, коли хочу відвідати крамницю, перукарню чи кафе, практично ніде немає пандусів...

Було в мене кілька випадків у житті, коли я відчував себе як із касти „недоторканних".

Якось вирішив підстригтися. На інвалідному візку із села Радянська Слобода, де я мешкаю, приїхав до перукарні, що на Шерстянці. Проте заїхати в неї я не зміг, підійматися треба було сходами, а пандуса не було. Я попросив перехожих допомогти мені подолати сходи. Побачивши мої потуги, з перукарні вийшла молода дівчина і сказала: „Ми з такими не мали справи, тому не можемо вас підстригти".

Мене це образило. Значить, я — „такий"?! Добре, що я маю юридичну освіту, тож спокійно пояснив свої права і попередив:

якщо мені відмовлять у наданні елементарних послуг, буду відстоювати свої права в суді. Тільки після цього конфлікт було вичерпано...

Ще один приклад. Я отримую пенсію в „Райффайзен банку “Аваль", але дістатися банкомата чи заїхати в приміщення банку неможливо — немає пандусів, тож мені доводиться просити сторонніх людей, щоб ті допомогли заїхати. Вирішив повідомити про цю проблему директорові банку. Але Олександр Должиков (директор), відповів: „Ми поки що не маємо коштів на такі витрати... „



До того моменту я вважав, що, будучи громадянами України, я та інші люди з особливими потребами маємо такі ж права на вільне пересування, проживання, отримання інформації, доступ до органів влади та участь в управлінні державою, як і здорові громадяни. Житло не має перетворюватись на в’язницю для людини лише через те, що вона зазнала травми. Але й дотепер у нашому місті та області безбар’єрне середовище, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Наприклад, приватні підприємці, відкриваючи свою власну справу, нехтують законами та постановами, наказами Кабміну, Держбуду, Верховної Ради щодо створення безбар’є-рного середовища в місті, а багато з них просто не чули про їх існування. Всі чекають розпоряджень, вказівок нашого мера Олександра Соколова, який чомусь не поспішає створити рівних умов для всіх громадян міста. Людині в інвалідному візку неможливо потрапити в крамницю, аптеку чи поліклініку, я не говорю вже про міський транспорт — це окрема розмова. Щоправда, поїздивши містом, де-не-де можна побачити пандуси, але користі від них мало, інвалід, навіть при великому бажанні, самостійно в необхідну установу не потрапить.

Але ж Україна першою серед країн СНД підписала Закон України «Про основи соціальної захищеності в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ, де е ст. 26. написано: „Органи державної влади і управління підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарю-вання) зобов’язані створити умови для безперешкодного доступу інвалідів до житлових, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транс-лорту, для вільного пересування в населених пунктах".

Я знаю, що такі ж проблеми мають багато інвалідів міста тому хочу порадити, на які закони вони можуть посилатись, відстоюючи свої права у суді.

Це Постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 863 «Про затвердження Програми безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до місць житлового та громадського призначення»; розпорядження Кабміну України від 3 листопада N° 444-р «Про затвердження плану додаткових заходів щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями». Наказ Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 5 вересня 2001 року № 175; спільний наказ Мінбуду та Мінпраці України від 8 вересня - 2006 року № 300/339 «Про зат-і вердження Типового положення І ПР° комітети забезпечення доступності інвалідів та інших ма-ломобільних груп населення до об єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктур»; типове положення «Про комітети забезпечення доступності інвалідів та інших маломо-більних груп населення до об єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури».

Тож закон однозначно вимагає забезпечення умов доступності при проектуванні, будівництві і реконструкції житлових будинків та інших споруд. Споруди без відповідних пристосувань не повинні проектуватись, їх прийом в експлуатацію і використання не допускається. Тобто, якщо піти за буквою закону, сьогодні треба опломбувати і заборонити використання 99 % громадських споруд і приміщень. З одного боку, це дивно, а з Іншого — чому б і ні, адже санстанція чи пожежна служба постійно зачиняють якісь приміщення до усунення недоліків.

ІНВАЛІДИ - КАСТА “НЕДОТОРКАННИХ”?

А як проблеми таких людей розв’язуються у нашому місті, я спробувала дізнатись в різних управліннях, які мають цим займатись. Першою інстанцією, куди я зателефонувала, було Управління капітального будівництва. Там мені повідомили, що вони не займаються проектуванням будинків. Це управління займається лише підписуванням готових документів, які їм накажуть підписати зі столиці. Вказівки ж підписувати лише проекти, де передбачені пандуси, не було. Управління містобудування та архітектури займається збиранням даних, де пандуси встановлені. Мені розповіли що вони — друга інстанція, а першою є Обласна інспекція державного архітектурного контролю, інспекція була єдиною службою, де змогли надати хоч якусь інформацію про пандуси в області. Там мені сказали, що на цей момент 80% будівель, що здаються, мають пандуси. Не мають їх лише ті споруди, які підходять близько до проїжджої частини (А що, не можна спроектувати вихід в інший бік? — Авт.), та ті, що збудовані давно. В аналогічній міській службі — Управлінні архітектури та містобудування при Чернігівській міській раді — взагалі відмовились розмовляти на цю тему, посилаючись на велику зайнятість і годуючи мене „завтраками”. Тож, поспілкувавшись з нашими чиновниками, я вкотре усвідомила; потреби людей їх не цікавлять. Щоправда, мені вдалося з'ясувати, що плануванням будинків в обласному центрі займається компанія „Будінвест”, вона ж планує так, як того хочуть інвестори. А їм пандуси не потрібні:

— Інваліди квартир не купують, — говорять.

— А якщо дитину у колясці на прогулянку треба вивезти чи хтось ногу зламає і не зможе спускатися сходами?..

— Тоді й думати будемо!

Тобто ні в місті, ні в області ця проблема ніяк не розв'язується!

Зателефонувала я і в обл-соцзабез, щоб дізнатися, скільки в області та в місті інвалідів на візках, яким пандуси життєво необхідні. З'ясувалось, що така статистика не ведеться, тому назвати кількості цих людей не можуть, як не можуть і назвати кількості інвалідів і групи, яким необхідна стороння допомога. Єдине, що можуть сказати, — загальну кількість інвалідів... До того ж я з подивом дізналась, що в цій установі не знають специфіки пандусів. Наприклад, пандус має бути цементним і зроблений під нахилом 12°, але мені чомусь почали говорити про пандуси-колії, в яких не те що цей нахил не витримується, а й взагалі немає відповідності з розмірами коліс інвалідних візків.

А може, попросити наших чиновників, які повинні знати, що, де і як, спробувати самим провести один день у візку? Може, тоді вони зрозуміють проблеми людей?!

Ольга Мусій, «Гарт» №35 (2319) від 31 серпня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: