Продається гуртожиток... з людьми

Минулого тижня до нашої редакції завітала жінка, яка розповіла, що заїжджий італієць хоче продати гуртожиток разом із людьми.



Ольга Босько:

— Ми заселилися в цей гуртожиток ще за радянських часів. До того ми пропрацювали понад десять років в ремонтно-будівельному управлінні, яке й видало нам кімнати в гуртожитку. Окрім того, ми стояли в черзі на квартири, деякі родини навіть були серед перших. А в 1999 році були скликані збори акціонерів РБУ, де вирішили передати гуртожиток у комунальну власність з правом приватизації. Керівництво потроху почало передавати нас в інші служби — електромережі, водоканал, теплокомуненерго. Але повністю передати наш гуртожиток на баланс міста не встигло — РБУ перейшло у власність Пьєтро Джованні. Він скупив акції підприємства за безцінь і став його повноправним власником. Наш гуртожиток, як власність РБУ, також став належати італійцю. Після цього черга на квартири анулювалась, а передача гуртожитку в комунальну власність припинилась. Згодом Джованні розпродав усе майно РБУ, в нього залишилось лише невелике приміщення, де розміщувались бойлер на і столярний цех, та наш гуртожиток. У приміщенні столярного цеху Пьєтро виготовляє труни на всьому українському, а потім у вигляді напівфабрикатів відправляє їх в Італію. А наш гуртожиток нікому не потрібен. Його жодного разу не ремонтували — ні РБУ, ні Джованні: дах тече, кухні страшні, а ванни чи якогось душу взагалі нема, як і немає тут ні прибиральниць, ні сміттєпроводу. Все, що робилось то все за кошти і силами мешканців. І ось десь у 2005 році ми дізналися, що в тримісячний термін маємо виселитись, щоб Джованні зміг відремонтувати гуртожиток. Зрозуміло, що мешканці будинку почали писати скрізь — і в прокуратуру, і мерові, і Президенту — з проханням, щоб італієць виконав рішення 1999 року. Із прокуратури надійшов папір, що будинок, дійсно, має бути переданий у комунальну власність. Тоді Джованні пообіцяв, що якщо ми виплатимо усі борги, то він так і зробить. Коли ж ми заплатили — не захотів... Щоправда, про виселення вже не говорив, то ми й заспокоїлись. Але оскільки він не передав гуртожитку місту, ми знову припинили платити квартплату. Платили тільки за ті послуги, які надаються: світло, воду.



А 11 липня цього року, ввечері, коли ми порались на кухні, до гуртожитку зайшов кремезний чоловік у спортивних штанях та футболці, із товстим ланцюгом на шиї:

— Тут квартири продаються? — запитав він.

Ми відповіли, що вперше таке чуємо. Зібрали усіх мешканців. Почали говорити, і чоловік показав нам газету „Объявления по средам", де було оголошення, що на вулиці Гомельській продається двоповерховий будинок за 65 тисяч доларів, а поряд фотознімок нашого гуртожитку. Ми оторопіли:

— А людям куди йти? — питаю.

— Що люди? Для мене не проблема купити з мешканцями, вже є досвід у Прилуках... — відповів чоловік...

* * *

На жаль, мені не вдалося поспілкуватися з Пьєтро Джованні. Коли приїхала на його підприємство, то мені повідомили, що він поїхав в Італію. Люди ж кажуть, що таким чином він ховається від відповідальності. Щоправда, вдалося поговорити із жінкою, яка виконує обов’язки його заступника, і вона сказала, що якщо Джованні продасть гуртожиток, то куди подінуться люди — це лише їхня проблема. А працівники обласної прокуратури відмовились надати будь-яку інформацію щодо цієї ситуації...

Ольга Мусій, «Гарт» №32 (2316) від 10 серпня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: