Аграрний ліцейу палаці Галаганів

У XIX ст. український поміщик Петро Галаган в своєму палаці влаштовував чудові вечори, на яких гостей розважала театральна трупа із акторів та музикантів у складі 30 чоловік. Капельмейстера і музикантів господар виписував із Німеччини, Австрії. У 1845 році на одному з таких вечорів довелося побувати Тарасові Шевченку. Слухаючи Хрицерт оркестру, в якому грали кріпаки, письменник звернув увагу на талановитого скрипаля — Артема, — який, імовірно, став прообразом Тараса Федоровича з повісті „Музикант”.



Є ЧИМ ПОЗВАЛИТИСЯ

Це лише одна з багатьох історій, які можуть розповісти дігтярівці про пам'ятку архітектури, що знаходиться в їхньому селищі, — палац Галаганів, у приміщенні якого тепер Дігтярівський професійний аграрний ліцей. Це найстарший заклад у системі професійно-технічної освіти Чернігівщини. Він може похвалитися не лише своєю знаменитою будівлею, а й відомими випускниками, серед яких Герої Соціалістичної Праці Михайло Горбач і Олександр Даценко, академік Академії наук України, професор НАУ, генеральний директор агрофірми .Авангард", що в Ко-ропському районі, Олександр Боровик.

Директор ліцею Михайло Хітренко з гордістю розповідає про свій заклад:

— Сьогодні наш аграрний ліцей відповідає усім вимогам щодо підготовки фахівців для сільськогосподарського виробництва. Для цього ми маємо вісім обладнаних кабінетів, чималу бібліотеку, комп'ютерний клас, де працюють шістнадцять комп 'ют ері в із виходом до мережі Інтернат. Крім того, в нашому користуванні велике навчальне господарство. На 150 гектарах землі вирощується майже вся сільськогосподарська продукція, від реалізації якої ліцей має можливість організовувати для учнів безкоштовне триразове харчування, закуповувати пально-мастильні матеріали, будматеріали для зведення нових та ремонту старих приміщень. Для обробітку землі та інших потреб є необхідна техніка, для забезпечення їдальні м'ясом — своя свиноферма. Отож у нашому закладі діти здобувають не лише теоретичні знання. Тут постійно проводяться лабораторно-ланкові заняття, а влітку — практика (на другому курсі — у травні та червні, на третьому — в липні й серпні).

— А учні не нарікають, що влітку замість відпочинку на них чекає праця?

— Та ні. Літо — це ж гаряча пора, коли роботи найбільше. Тому діти можуть і попрактикуватись, і грошенят заробити. Адже ця практика оплачується. А канікули в них у вересні.

«БОЙОВІ БУДНІ» ЛІЦЕЇСТІВ

Поширена думка, що в студентських гуртожитках завжди панує безлад. Але в гуртожитках Дігтярівського ліцею (до речі, проживання в них безкоштовне) — мало не військова дисципліна. Підйом о сьомій, обов'язкова фіззарядка, прибирання в кімнатах (дітей привчають самостійно тримати своє житло в чистоті). Потім — сніданок, після якого учні йдуть на заняття. Щопонеділка загал ьноліцейне шикування. Директор вітається з учнями, вони відповідають: „Здоров’я бажаємо, товаришу директоре". Після цього підбиваються підсумки останніх подій закладу, обговорення проблем тощо. По обіді в учнів самопідготовка, для чого є обладнані кабінети. Щодня о 21.45 у гуртожитку проводиться вечірня перевірка, під час якої всі мешканці мають бути у своїх кімнатах.



— Таким чином ми хоч якось контролюємо учнів, — пояснює директор. — Це ж діти, а зараз для них стільки спокус — навколо самі ягенделики". Ми намагаємось чимось зайняти ліцеїстів, щоб у них не було часу на дурниці. Наприклад, своїм коштом побудували найкращу на Срібнян -щині спортивну залу, у якій є тренажери на будь-який смак. Учні можуть безкоштовно користуватись Інте-рнетом. Постійно проводяться різні розважальні за -ходи: осінні бали, КВК, огля-. ди художньої самодіяльності тощо. Для цього є необхідна апаратура, ось тільки в дітей чомусь зникає бажання брати участь у них.

Є Й ТРУДНОЩІ

Незважаючи на те що в ліцеї є всі необхідні умови для життя і навчання, набір учнів до закладу невеликий.

— Сільгосппідприємств залишилось дуже мало, та й зарплата там низька, тому діти не хочуть обирати спеціальності, пов'язані з сільським господарством, — вважає Михайло Володимирович. — Ми намагаємось працевлашто-вувати випускників в організаціях району, даємо направлення на навчання до аграрних вищих навчальних закладів. Але частина учнів все одно їде шукати роботу в Києві. Мо -лодь не хоче залишатися в селі.

І це не єдина проблема, яка непокоїть керівника ліцею.

— Окрім забезпечення повноцінного навчального процесу, ми ще маємо вести господарство, — говорить він. — Поле — це майстерня просто неба, а результат залежить і від погоди их умов, і від уміло докладених рук. Треба про все дбати, за всім стежити. Тому легко ніколи не буває.

«Я ВІДДАНИЙ РОБОТІ»

Михайло Хітренко може назвати ліцей своєю домівкою в усіх розуміннях. По-перше, він практично весь час проводить тут, адже завжди має багато справ. По-друге, працює в цьому навчальному закладі, за його словами, вже „без року тридцять років", із яких на посаді директора — дев’ятнадцять.

— Я з сім 'ї колгоспників, — розповідає Михайло Володимирович. — Мій дід Трохим — один Із тих, хто згорів під час пожежі в Срібнянській школі 23 лютого 1943 року. У них із бабою Одаркою було шістнадцять дітей. До роботи я привчався змалку. Пам’ятаю, як бабуся взимку на річці прала білизну, а я возиком тягав випране додому. У Прилуцькому педагогічному училищі опанував фах учителя праці й креслення, а потім заочно закінчив Чернігівський державний педагогічний інститут, де навчався на відділенні загальних тех нічних дисциплін. Працював у школі у Васьківцях, а після служби в армії, у 1978 році, був направлений до Дігтя-рівського тоді ще училища. Обіймав різні посади, а з 1988 року очолюю цей навчальний заклад.

— Яка у Вас сім’я, окрім, звичайно, великої учнівської родини?

— Із дружиною Ольгою ми прожили вже 28 років. Сини зараз запитують: „Як вам вдалося, знаючи одне одного так мало ( у лютому познайомились, у вересні одружились), прожити разом стільки років?" А я думаю, що необов'язково знати людину довго, щоб зрозуміти, що тобі судилося бути з нею. У нас двоє синів — Юрій і Володимир. Юра одружений, 5 липня його синочку, а нашій найбільшій радості — онуку Максимчику, — виповнився один місяць.

— Отже, Із сім’єю Вам пощастило. Чи можна сказати те ж саме про роботу?

— Так, бо це нмоє". Багато чого в ліцеї створено мною, я звик до нього. І не хочу змінювати місце роботи, хоч були різні пропозиції, в тому числі — балотуватися на сільського голову.

— І невже за стільки років не стомилися від нескінченних професійних клопотів? Як же Ви відпочиваєте?

— Звичайно, стомився, вік бере своє (скоро в мене 50-річний ювілей). Але відпочивати нема коли. Хіба що виїду в якесь безлюдне місце порибалити, побуду на самоті — і знову до роботи.



ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Український козацько-шляхетський рід IV лаганів — один із тих поміщицьких родів, які відіграли значну роль у становленні й розвитку української культури. їхні маєтки були, по суті, чималими освітніми осередками. Там діяли картинні галереї, театри, було зібрано великі бібліотеки. Неоціненною є меценатська діяльність роду. Так, Григорій ІЬлаган підтримував видання журналу 'Киевская старина", з якого й досі черпають відомості історики, літературознавці. Згодом він брав участь у відкритті Сокиринецького селянського позиково-ощадного товариства, частина прибутку якого йшла на облаштування лікарні, шпиталю для бідних, пожежну охорону, освіту, на відкриття ремісничих класів у місцевих навчальних закладах. На утримання Колегії в місті Києві Григорій Павлович передав 8 тис. десятин землі в ряді сіл, садибу в Києві з двома будинками й кількома флігелями, значну суму грошей.

У 1872 році Петро І^игорович Галаган, не маючи спадкоємців, подарував будівлю Полтавському губернському земству для влаштування навчального закладу. 29 жовтня 1878 року тут було відкрите земське ремісниче училище. Із 1897 року галаганівська садиба використовувалась як школа-майстерня з підготовки майстрів плахтово-перебірних виробів, на базі якої в 1926 році було створено промислову артіль (згодом — Дігтярівська фабрика художніх виробів імені 8 Березня). Частину приміщення з 1943 року займали курси механізаторів, а в повоєнний час у палаці Петра Платана було повністю відновлено навчально-виховний процес професійно-технічного училища, яке готувало механізаторів широкого профілю. Училище кілька разів перейменовували, і врешті-решт, у січні 2003 року, воно стало Дігтярівським професійним аграрним ліцеєм.

Аліна Долинець, «Гарт» №31 (2315) від 3 серпня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: