Лікарські династії другої міської

П'ятниця, 15 червня 2007 15:07 | Переглядів: 1217 | Обновлено 28 серпня 2019 15:16

Наприкінці минулого року в Росії пройшли п 'в т церемонія вручення щорічної міжнародної премії я і плузі медицини „Професія життя", заснованої за підтримки Всесвітньої Організації Охорони Здоров ’я. Серед 35 номінацій премії є й така — „Династія лікарів". У 2006-му її лауреатом стала родина П’янкіних із Росії. До речі, хоч премія й іменується міжнародною, усі інші номінанти — теж росіяни. Тим часом авторитетних, високопрофесійних лікарів немало і в Україні. Скажімо, в одній тільки Чернігівській міській лікарні № 2 сьогодні працюють представники п’яти лікарських династій, які цілком могли б номінуватися на згадану премію. І нехай поки що вони не борються за звання її лауреатів, головне, що всі ці лікарі давно вже не розмежовують понять „професія" і „життя”.

СПІВАК НЕ СПІВАТИ НЕ МОЖЕ

Якщо ви подумали, що далі мова піде про музикантів, поспішимо вас запевнити — це не так. У цій частині статті йтиметься не про співаків, а про Співаків, точніше — про лікарську династію Співаків. Її родоначальниками є головний лікар Остерської районної лікарні хірург Роман Співак та його дружина Валентина, яка очолює інфекційне відділення цієї ж лікарні. Він родом із Хмельниччини, вона-народилася у Казахстані, але долі було угодно звести їх у невеличкому місті Підгайці Тернопільської області, куди обоє потрапили після закінчення вузів за розподілом (до речі, у медінституті студент Співак був сталінським стипендіатом). Познайомились, одружилися, а через 7 років переїхали до Остра, куди їх покликав студентський товариш Романа. Уже в Острі молодий хірург часто приходив на роботу із сином Олегом, і коли у школі доводилось писати твір на тему „Ким я хочу бути”, хлопчина впевнено виводив: „Хочу бути лікарем”. Сказано (а точніше, написано) — зроблено. І уже через якихось 7-8 років Олег був щасливим випускником медінституту, який він закінчив із червоним дипломом.

Із 1984 року Олег Романович працює хірургом-урологом — спочатку в Чернігівській міськлікарні №1, а потім у ЧМЛ №2, має вищу лікарську категорію. „Уролог — професія специфічна, — говорить він, — про захворювання, з якими до нас звертаються, не прийнято говорити вголос. І далеко не всі ставляться до них із належною серйозністю. Хоча в урології теж бувають, і нерідко, складні випадки, і, як правило, пролікувавшись у нас, дюди вже по-іншому ставляться до лікаря-уролога”.

Та повернімося до династії Співаків, бо іще не усіх її представників ми згадали. Передусім треба сказати, що й дружина Олега Романовича Ніна Олександрівна — теж лікар, вона працює пульмонологом у Чернігівській міськлікарні № 1. їхній син Володимир закінчує 5-й курс Національного медуніверситету, до цього ж вузу вступатиме цього року й донька Катерина.

Наостанок ми поцікавилися в Олега Співака, чи співає бодай хто-небудь у його сім’ї, бо ж з таким прізвищем співати сам Бог велів. З’ясувалося — співають усі. І не лише співають. „Батько всі 6 років, поки навчався у медінституті, займався у вузівській капелі бандуристів, був одним із її засновників, — розповів Олег Романович. — Я свого часу закінчив музичну школу з класу баяна. Співаємо й зараз, коли збираємось усією сім'єю. А ще я іноді співаю в операційній, і мої пацієнти, якщо наркоз був не загальний, говорять мені, що підчас операції чули мій спів”.

ТИСЯЧІ ОПЕРАЦІЙ ЗАМІСТЬ СОТЕНЬ ПОЛЬОТІВ

Медичний стаж старшого ординатора відділення екстреної хірургії Другої міськлікарні Олександра Левковського — 20 років. І весь цей час він працює екстреним хірургом. Його робота — це постійна напруга, цілодобова готовність, вміння миттєво приймати рішення і діяти. „До нас потрапляють пацієнти з особливо тяжкими травмами, скажімо, після падіння з 5-го поверху, після аварій тощо. Наше завдання — швидко поставити діагноз, визначити ступінь тяжкості травми і надати допомогу. Часто навіть хвилина зволікання може коштувати людині життя, тому діяти, дійсно, треба блискавично”, — говорить Олександр Володимирович.

Сьогодні на рахунку лікаря — тисячі операцій, а значить — тисячі врятованих життів. І важко повірити, що висококласним хірургом Олександр Левковський міг би й не стати. Адже в юності мріяв зовсім не про білий халаті а про форму бравого льотчика-винищувача. Скажете, що про це мріють половина хлопців?

Може, й так, але в Олександра все було серйозно, він навіть готувався вступати до льотного училища. Справа в тім, — розповідає лікар, — що в Ніжині, звідки я ордом, раніше розмінувався полк стратегічного призначення „Важкий бомбардувальник" з цього полку, приземляючись, пролітали якраз над нашою дачею. Я на них дивився як заворожений і, звісно ж, мріяв про те, що й сам колись сяду за штурвал. Але всі мої плани зруйнувалися одного дня. У 9-му класі батько-хірург уперше взяв мене на операцію. Уже в операційній я зрозумів — все мою долю визначено. Через рік, закінчивши школу із золотою медаллю, я поіхав всупати до Киівського медінституту".

Власне, хіба могло бути інакше, адже і батько, і мати Олександра Володимировича - лікарі, а поклик крові, самі знаєте, річ серйозна. Володимир Левковський після закінчення Вінницького медінституту працював у Новгород-Сіверській ЦРЛ, а після переізду до Ніжина — у Ніжинській міськлікарні, головним лікарем якоі він е 3 1975 року. Володимир Левковський — заслужений лікар України, відмінник охорони здоров’я, має вищу категорію хірургії і вищу категорію з орган’зації й управліїння охорони здоров’я, нагороджений орденами Трудового Червоного прапора та " За заслуги" ІІІ ступеня. Всюди й завжди поряд з Володимиром Івановмчем його дружина Валентина Олександрівна, яка за фахом акушер-гінеколог. Звісно, вони пишаються своїм сином, а ось надії покладають на онука — Дмитра Олександровича який навчається в Національному медуніверситеті і теж хоче стати хірургом.

ГРИГОРІЙ ГЕРАСИМОВ БОРОВСЯ ЗІ ЗНАХАРЯМИ ТРАДИЦІЙНОЮ МЕДИЦИНОЮ

Першим лікарем у родині Герасимових став Григорій Єгорович, до нього жодного медпрацівника у сім’ї не було. Родина була досить забезпеченою і мешкала у великих промислових центрах, як вимагав фах батька Григорія — спеціаліст з укладки доменних печей. Але син пішов іншим шляхом — він вступив до Смоленського медінституту, а потім закінчив ще й факультет військової медицини. Після закінчення інституту хлопцеві присвоїли звання майора і відразу ж відправили на фронт. А вже через кілька днів під Мінськом він потрапив у німецький полон.-Під столицею Білорусії були великі табори для військовополонених, де їх тримали просто на вулиці і в спеку, і в дощ. Якось до табору прибігла зграйка дівчат, вони частенько бігали дивитись на в’язнів і, якщо котрийсь сподобався, могли викупити його у фашистів за золоту каблучку. І Гриша, хоч і був тяжко поранений, майже глухий, таки припав до серця одній з них. І вона його викупила. Виявилось, що у них багато спільного —дівчина також була медиком. Одружились у Мінську. Невдовзі народився син — Володимир. Щоправда, займатися медициною Григорій Єгорович дружині заборонив, час тоді був тривожний. Так звані націоналісти, якщо комусь із них потрібна була допомога, приїздили, стукали у двері і забирали лікаря із собою, при цьому навіть не спитавши його імені. Лікар міг більше ніколи додому не повернутись... Після війни Григорій Єгорович знову опинився у неволі, тільки уже в радянському таборі у Верхотур’ї як коишній військовополонений. Там же Григорій Єгорович почав оперувати хворих на туберкульоз. Та й коли родина переїхала до Пінська Брестської області, першим у Білорусії проводив операції на легенях та кістках хворих на туберкульоз. У той час було багато знахарів, і „лікували” вони туберкульоз оригінально: змащували волосся олією і забороняли розчісуватись! Тоді маленький Вова, який був характером схожий на батька, зрозумів, що ніякого іншого фаху, окрім лікаря, мати не хоче. 1663-го року він вступає до Мінського медичного інституту. Після закінчення була армія, робота у “швидкій”. А 1973-го він переїжджає до Чернігова — покликало кохання. Його дружиною стала Галя, яку він знав з чотирнадцяти років іще по Пінську. Ще під час навчання в інституті Володимир став автором кількох наукових робіт. Вчився і після закінчення вузу, поєднуючи роботу з науковими дослідженнями. І сьогодні завдяки найновішим технологіям відділення серцево-судинної хірургії Чернігівської міської лікарні №2, яке очолює Володимир Григоровц.ч, входить до десяти найсильніших в Україні. Мабуть, дивлячись на батька, на його захопленість роботою, фах хірурга обрали і діти. Син Володимир закінчив Полтавський медінститут і вже 13 років працює у відділенні батька ординатором, дочка Еліна закінчила Київський медінститут — вона теж хірург. А ось про професійні уподобання онуків поки що говорити зарано — Іллі тільки півтора, а Насті — чотири роки...

ПРОФЕСІЇ РОМАНТИКА ПОКЛИКАЛА ВПЕРЕД

Лікар-травматолог ЧМЛ №2 Олександр Савченко зізнається, що просто не міг обрати іншої професії, тому що майже всі його рідні були лікарями — тато, мама, дідусь, бабуся.

Він бачив, як вони працюють і дні і ночі, відчував якийсь незрозум-ілий романтичний потяг до професії лікаря. Щоправда, пізніше романтика відійшла на другий план, а на перший вийшли будні.

Історія родини лікарів почалася з дідуся Петра Павловича Кияна. Саме за його участю Чернігівська область стала однією з перших у Радянському Союзі з організації ортопедично-травматологічної допомоги на периферії. Йшла боротьба за кожне ліжко в лікарні, за кожен шматочок хліба для хворих. А потім була війна. Повіяло нею ще восени 1939 року, саме тоді Петро Павлович вдягнув шинель. Командував медсанбатом у визвольному поході землями Західної України та Білорусії. Потім були Карельський фронт, Велика Вітчизняна війна. Був він і одним із організаторів військового шпиталю в Чернігові, через який.за роки війни пройшли десятки тисяч поранених. Оперувати доводилось щодня, операції були здебільшого складними. Після війни Петро Павлович викладав в Інституті удосконалення лікарів, запропонував нові методи обробки ран, лікування . складних уражень суглобів, успішне протиборство з газовою інфекцією, а схема організації внутрішньошпитальної допомоги, запропонована Кияном, і дотепер експонується у військово-медичному шпиталі Санкт-Петербурга. Пропрацював же Петро Павлович лікарем 47 років, аж до виходу на пенсію республіканського значення. Та і його дружина Марія Тимофіїв-на усе життя віддала медицині. Дочка Ки-янів Ганна також стала лікарем, за фахом вона отоларинголог, працює у Чернігівській міській лікарні №1. Ії чоловік, Михайло Савченко, був травматологом, як і її батько. І ось тепер їхній син Олександр — знаний, шанований лікар, а онук Олександр — студент V курсу Київського медінституту.

P.S. Розповідаючи про представників лікарських династїй працюють у ЧМЛ №2, не можна не сказати, що і головний лікар Володимир Фаль е представникомом великої родини медиків, йото дружина Тетяна Анатоліївна сьогодні очолює гінекологічно Відділення міськлікарні №2. тi батьки — відомі на Чернігівщині і за П І межами лікарі Анатолій та Шарм Рубці. Стопами дідуся й бабусі, батька й матері пішла і дочка Володимира Петровича й Тетяни Анатоліївни Наталія, яка обрала фах кардіолога. І, здасться, династія матиме продовження, бо 5-річічний син Наталії Єгорка говорить, що теж буде лікарем.

Валентина Євтушенко, Ольга Мусій, «Гарт» №24 (2308) від 15 червня 2007