Анатолій Приходько - керівник українського театру в окупованому нацистами Чернігові (відео)

Один з керівників націоналістичного клубу «Січ» та першого українського театру в Чернігові в часи німецької окупації міста звинувачений у зраді батьківщини, висланий до трудових таборів, - Анатолій Приходько, директор театру.



Про театр в окупованому Чернігові поки відомо небагато. Довгі роки ця тема просто замовчувалась. Інформація про чернігівській театр, який функціонував тут під час Другої світової, просто стала сенсацією, адже він з’явився від зародку націоналістичного клубу. Тут саме ставили українські п’єси та мріяли про незалежну українську державу.

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «На сьогодні вважається, що українське полісся, що газета, що клуб «Січ», вони все ж таки мали оунівське направлення. Тобто, що на Чернігівщині існувало не тільки комуністичне підпілля, але й оунівське підпілля. І тому мале таке спрямування. І Приходьку треба було в цих умовах виживати і ще крім того й нести відповідальність за колектив».

Анатолій Приходько не був ініціатором створення. Дослідниці кажуть, він не мав спочатку твердої української позиції. Але чому саме Приходько став директором театру, в якому вперше за довгі роки почали ставити українські твори.

Скоріш за все ця історія розпочалась далеко за межами Чернігова, десь на Західній Україні, там де активно діяв націоналістичний рух. Головною метою якого стало втілення у життя мрії українців про створення незалежної держави.

Незважаючи на брязкіт німецької зброї, Україною роз’їжджають так би мовити спеціальні посланці, які з собою несуть українську ідею. Серед цих людей, які на той час перебували у Чернігові, Іван Курач, Федір Пипа та Михайло Семенець.

Сам же Анатолій Приходько у червні 1941, як і тисячі громадян Союзу, мобілізований до лав Червоної армії. Та ненадовго. Наприкінці вересня того ж року під Бахмачем частину, в якій служив Приходько, розбивають. Вже у жовтні він повертається до зайнятого німцями Чернігова.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Вони потихеньку, хто міг, поверталися додому. Таким чином і Анатолій Михайлович Приходько, який до війни жив у Чернігові. Хоча він народився в іншому місті, родина мешкала в Городні, але він працював у Чернігові і він повернувся сюди. Знаєте, чому він повернувся? Тому що відстань була така, що краще повернутися до Чернігові, ніж блукати кудись туди далі».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Історія репресованого директора учительського інституту. Як зник Григорій Василенко (відео)

Після входу німців до Чернігова, в місті залишилось небагато.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Стан був дуже складний у місті. Тому що не вистачало їжі, не працював водогін. Місто було дуже зруйноване. Ті люди, які тут переховувалися під час окупації, мені розповідали, що головним чином вони жили у підвалах».

Кількість населення зменшилась удвоє. Для молоді існувала загроза вивезення до Німеччини, або таборів.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Інколи існує таке уявлення, що, якщо німці прийшли, значить і торгівля вільна, і школи відкрилися, і кінотеатри, і так далі. Тобто запанувало життя. Це не зовсім так. По-перше, німці забороняли базари. Ніякої торгівлі. Були облави, був виданий закон Гітлером про те, що, все що у місцевого населення є, все це треба відбирати і передавати до військової частини».

В окупованому місті на той час діяло розпорядження комендатури, всі мали працювати. Якщо ж ні, чекай проблем.

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «Десь близько 15 жовтня він повертається в Чернігів. Але, як відомо з його кримінальної справи, він тривалий час ніде не працював. Він знаходився, як зараз кажуть, в депресії. А потім випадково на вулиці зустрів свого давнього знайомого Івана Курача. Курач сказав, що він працює заступником редактора газети «Українське полісся» і може допомогти йому працевлаштуватись. З цього і починається як раз всі справи в бік створення клубу «Січ».

Приходько займається господарськими питаннями газети. За деякий час саме в редакції відбувається нове знайомство, що змінить подальшу долю Анатолія. З перекладачем при міській управі, а потім і завідувачем відділом культури.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Раптом прибуває з заходу Михайло Семенець. Ось тут цікава річ зовсім практично мало вивчена про діяльність ОУН на території Чернігівської області. Було вирішено створити ось такий клуб. І ім’я «Січ» йому дав між іншим Михайло Семенець, за прикладом одного із громадських об’єднань на західноукраїнських землях».

Ось, що розповідає Анатолій Приходько про заснування клубу «Січ» слідчому у жовтні 43: «Написал заявление на имя бургомистра города Чернигова Зарова Евгения текст со следующим заявлением: «С целью популяризации украинского национального искусства прошу разрешить открытие в Чернигове украинского клуба под названием «Січ», который ставит своей задачей популяризацию украинского национального искусства».

Дослідниця Тамара Дорохіна вивчала справу Приходька. Каже, в своїх показах він стверджує, що не був серед ініціаторів створення клубу «Січі». Його запросили туди, коли вже визначено, що організації бути.

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «Мета була дуже цікава. Якраз об’єднати всю національно свідому молодь навколо цієї організації, для того, щоб пропагувати національні цінності, національну ідею. Кінцева мета – це створення незалежної України, вільної України. І вони цього не приховували. Тому коли Приходько почув таку пропозицію і таку мету, то він погодився тільки, як він сам потім свідчить, виходячи з того, що він в даному випадку, якщо він буде приймати участь у створенні клубу, якщо він організує навколо клубу молодь, то він найменше буде мати відношення до німців. Тобто це буде організація українська, організація того народу, до якого він себе відносить. І він вважає, що він завдасть найменшої школи своєму народові».

Виникає питання, чому ж німці дозволили створити цей клуб. Адже за свідченнями, учасники «Січі» відкрито говорили про створення незалежної української держави. Робота клубу мала 2 напрямки: гласний – пропаганда української культури, через театр та лекції історії України, і негласний – подальша націоналістична робота.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Молодь залишалася. І їм ці об’єднання дозволяли з двох причин. Перша причина, щоб вся ця молодь була у них на виду. Друга причина, щоб вони робили різні розважальні заходи для поліцаїв і німецьких солдатів, і щоб якимось чином складалось враження у місцевого населення, що все гаразд».

Так «Січ» перетворилась у справжній театр. У той час підмостками для українського театру слугувала церква у Єлецькому монастирі, Казанська церква. Репетиції проходили у будівлі сьогоднішньої «Просвіти» на Хлібопекарській, 10.

Там ставили небачені для радянських громадян твори українських класиків. Наприклад, «Саву Чалого» Івана Карпенка-Карого.

Ці заборонені радянською владою тексти мали воскресити і нагадати українцям про національну ідею, будівництво своєї країни. Хоча «Січ» і будували тут на окупованій німцями території, націоналісти не мали всіх важелів для подальшого існування та реалізації своїй ідей, чутки про їх діяльність дійшли і до Кремля.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Вони їздили по селах. Ми не знаємо, що вони там робили, але ми можемо здогадуватися. Тому що начальник штабу партизанського руху України Тимофій Строкач, тоді він був майором НКВД, доносив Бері, що бандерівці під виглядом театральних акторів їздять по селах і ведуть пропаганду за незалежну Україну, проти Гітлера і проти Сталіна».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Невідомий Чернігів»: хто такий Опанас Маркович і за що удостоївся честі останнього притулку на священних Болдиних горах (відео)

Та дослідниці кажуть, не лише в цьому була роль організації.

- Цей театр можна сказати став таким рятівним колом для людей, які не мали до цього роботи, не мали як вижити в окупованому місті, так? Ви казали раніше, що ніхто з акторів не був ні вивезений до Німеччини, ніхто не був ні заарештований німцями.

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «Так, я вважаю, що це взагалі дуже велика заслуга Анатолія Михайловича Приходька. Раз цей момент, що він є очільником клубу, пізніше театру, то в нього мабуть це вже було на рівні підсвідомості. Що треба таким чином себе поводити і працювати, щоб забезпечити людям виживання. Якби там не було, які б не були на нього скарги, бо вважається, що у нього була жорстока дисципліна, але з цим не всі актори погоджуються. Він вважав, що треба таку дисципліну тримати, щоб до театру і до колективу ніколи не було цікавості з боку німців, тобто все гаразд, все під контролем. Жоден актор за ці роки – з 41 по 43 рік, після звільнення Чернігова – не був репресований, жоден не був відправлений на роботу в Германію».

Проте так працював театр не довго – до кінця 42 року. Містом прокотилась хвиля арештів. Зачищали Чернігів від націоналістів.

Людмила Студьонова, дослідниця, краєзнавця: «Коли почались арешти, які були в Козельці і в Ніжині, і в Чернігові, театр уже не грав тих вистави, які вони грали. Ім’я Котляревського вони отримали, але це вже нічого не значило».

Вересень, 1943. Німці готуються відступати. Вони планують евакуйовувати театр. Приходько дізнається про плани і наказує своїм артистам розібрати по домівках декорації та одяг. Сам же спалює документацію і відходить від справ.

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «Як згадує вона на одному із свідчень в процесі судової справи, вона каже, що ми йому сказали, Анатолій Михайлович, якщо ви не відчуваєте за собою ніякої провини, то залишайтесь і не йдіть за німцями. І Приходько залишився».

За декілька тижнів після звільнення Чернігова Анатолія Приходька заарештовують.

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «Його звинувачують у зраді, співпраці з німцями. І засуджують на 10 років позбавлення волі в виправно-трудових таборах. І позбавляють певних громадських прав ще на 5 років».

- Чи визнав він свою провину, чи ні?

Тамара Дорохіна, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри археології, етнології та краєзнавчо-туристичної роботи: «Він визнав свою провину. Але в певній мірі. І вже в своєму заключному слові він попросив дати йому можливість виправити свою провину в діючій армії на фронті. Але ж його засудили».

Де саме відбував покарання, достеменно не відомо. Немає інформації, чи вижив він. Анатолій до Чернігова не повернувся. Тут, у місті над Десною, залишилися лише його особова справа та фотографії, які нещодавно забрали до Києва для вивчення.

Сюжет телеканалу «Дитинець»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: