школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » «Якщо НАТОвська дивізія заїде — доларів привезуть, лікарів підучать, дороги полатають, дітей нароблять»



«Якщо НАТОвська дивізія заїде — доларів привезуть, лікарів підучать, дороги полатають, дітей нароблять»

Десна Козелецького району — військове містечко, де проходять навчання хлопці з усієї України, служать контрактний. Живуть військові пенсіонери. Яка користь простому населенню від військових? А якщо раптом американці приїдуть?

Молоко за долари — було б добре

29 березня, п’ятниця, дев’ята ранку. По містечку ходять у цивільному. У центрі декілька продуктових магазинів, відкритий бутік з одягом. На парапеті примостилося декілька жіночок з молочкою, городиною.

Півторалітрова пляшка молока коштує 30 гривень. Картопля по сім гривень. Кіло сушки — 15 гривень. Горіхи по 25. Домашні яйця — 35 гривень за десяток.


Надія Бергард біля свого «прилавка»

— Військових тут багато. Купують, як проходять, — махає рукою 67-річна Надія Бергард. — Почали жалітися на нову систему харчування. Кажуть, печінка, стегенця гнилі, вонючі. Хоч би хто зайшов туди да глянув. Чи холодильник зламався, чи що там? Начебто 20 солдат з полігону привезли з поносом. Я колись була старшим кухарем у військовій частині. З поганих продуктів навіть і готувати не стала б.

— А якби оце в Десну та завезли НАТОвську дивізію? Гарних, підкачаних військових. Бо колись же та вступимо до НАТО. А область прикордонна.

— Дітей би поробили. А взагалі, треба питати у молодших жінок. Думаєте, купували б у нас молоко за долари? — сміється жінка.

«Плітки коментувати?»

«Вісник» був у їдальні «Десни» у листопаді минулого року (див. матеріали Марини Забіян «Без перловки, з індичкою, запеченою скумбрією, соком та ківі». Як по-новому годують строковиків у Десні»). Тоді продукти були хороші. Щось сталося?

— Місцеві жителі яким чином стосуються до військової частини? — перепитує Олеся Гузун, прес-офіцер військового навчального центру «Десна». — Вони не були в їдальні. Не можуть знати, поламалося там щось чи ні. Там харчуються строковим і контрактники, які перебувають на навчаннях. Я вчора проходила повз їдальню, думаю, зайду, пофоткаю, що там і до чого. До речі, у нас на минулому чи позаминулому тижні було військове телебачення з агентства військової оборони. Лазили і у варильному цеху, і там, де миють, чистять, зберігають продукти. Нічого поганого не знайшли.

У місцевих жителів настільки розвинена ненависть до армії за допомогою місцевої влади. Чому вони не скажуть, як ми три з половиною роки не могли поставити пам’ятник 33 загиблим в АТО? Як ми вибивали його? Плітки, чутки, бруд і теревеньки...

Свої квартири здають


Микола Юрченко нахваляє тільки куплений телефон

— Місцеві квартири свої здають контрактникам, — додає 65-річний Микола Юрченко. — По дві з половиною тисячі в місяць плюс комунальні. Військові весілля гуляють, поминки. Чого-чого, а закладів у нас вистачає. «Дружба», нове кафе, відкрилося. Всю ніч працює. Поки саме лучше у нас.

— Вісім кафе в Десні, — загинає пальці Надія Бергард.

— Що похорони, що весілля, що дні народження — від 250 гривень з людини, — продовжує Микола Васильович. — Нещодавно замовляли день народження. По 300 платили. 50 чоловік звали. Я ж також колишній військовий. На шарика квартири отримуємо. Правда, приватизувати їх неможна. Дві кімнати. Та краще б одна була, платити менше.

— Для військових контрактників почали будувати п’ять будинків, — додає Бергард. — Кажуть, для холостяків.

— Деснянські жінки можуть заміж вийти, є де жити.

— Вони у нас по сто разів можуть одружитися, розлучитися, — сміється.

Лікарі, зброя і дороги в забитню

— У нас зараз дванадцять з половиною тисяч служить, — каже Юрченко. — Думаєте, НАТОвці сюди приїдуть? Воно їм не треба. Хоча, мо’ б, дороги нам поробили хороші. Бо ти як ішла до центру, ноги не поламала? Дирку залатати не можуть. Магазинів би ще більше відкрили, кафе.

— Чи навпаки закрили, воно їм не треба, п’янь розводить, — кричать жінки.

— Забезпечили б наших хлопців сучасною зброєю, — додає чоловік.

— А я себе ось новим мобільним забезпечив. За 900 гривень. Кнопки великі, ліхтарик світить на пів-Десни, і дзвенить ловко, далеко чутно.

— Син Едуард в АТО, в Авдіївці. Поки там був, у мене невістка померла, 10 лютого, — ділиться горем Надія Бергард. — 48 років Ірині Гаєвській було. Лопнула виразка шлунка. Шостого о четвертій ночі приїхала «швидка». Зробили якийсь укол і поїхали. Об одинадцятій ранку онук Костя своєю машиною в Козелець привіз. Поставили крапельниці. А у неї судоми почалися, руки-ноги викручує. Ви ж огляньте, зробіть якесь УЗД. Ірину розрізали, зашили. Чотири дні у комі пробула. Син прилетів звідти. Машина поламана. Лікарі відправили на Чернігів за ліками. На таксі полетів, на сім з половиною тисяч гривень усього, що загадали, купив. А воно вже не потрібне було. Померла Ірина.

Наступного дня, у понеділок, поїхали, щоб тіло забрати. А вони кажуть: не віддамо, поки не привезете три машини людей, щоб кров на донорство здали. Шукаємо охочих, онука Альбіна вагітна їде. Син каже, ти що? Краще людям заплачу. Назбирали, поїхали. Здали кров чи 10, чи 11 чоловік. Підняли шум. Підключилися волонтери. А лікарі кажуть: не треба вже нічого. Віддали нам ліки. Кажу, синку, відвези їх назад, хай з’їдять. Написали, що померла від серцевої недостатності. Немає нічого про операцію. Жінка ж молода. Син плаття купив, кольє на шию.

— Чому невістка раніше не звернулася в лікарню, не лікувалася?

— Три роки тому у неї відкрилася кровотеча. Кров бігла ротом і носом. Зробили операцію. І все було нормально. Нехай НАТОвські люди до нас їдуть. Мо’, медиків навчать трохи.

«Сину євро віддала»

— Син Руслан живе у Берліні. 15 років. Народився там. Ми з чоловіком прожили там п’ять років ще при Союзі (мається на увазі група радянських військ у Німеччині, існувала до 1994 р. — Авт.). Руслан виїхав туди. Приїздив на похорон невістки. На машині гарній. Холостяк уже. Прожив з жінкою 21 рік, а тоді вона вийшла за німця. Зараз Руслану скрутно. Колишній дружині у кредит набрав техніки. Як був у нас, я дала йому сто євро. Ті, що він колись мені дарував. А куди мені їх тратить? На хліб торгівля дає. Хай розраховується і починає нове життя.

«Найбільший роботодавець»

— 169 військовий навчальний центр для населення — найбільший роботодавець, — каже Ніна Рудь, секретар Деснянської селищної ради. — Плюс до всього — податки для нашої територіальної громади. Гроші йдуть на освіту, медицину, на програми, що фінансуються нашим бюджетом.

— Дороги?

— Вони не на балансі нашої ОТГ. Піднімали це питання — вийшов такий колапс, що власника поки знайти не можемо. Частково ямки латаємо, але витрачати кошти на ремонт не маємо права.

— Якщо НАТОвська дивізія зайде в Десну, буде більше користі чи менше?

— У нас навчаються медики по НАТОвській програмі. А щодо іншого: поживемо — побачимо.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №14 (1716), 4 квітня 2019 року

Теги: військове містечко, НАТО, військові, «Вісник Ч», Юлія Семенець

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект