Roses

Іноді здається, що Widowspeak записують не альбоми, а саундтреки для кав’ярень, де бариста читає Керуака, поки миготить гірлянда з AliExpress. І ось "Roses" — черговий доказ того, що гурт уперто відмовляється виходити із власної комфортної туманної кімнати, де завжди п’ята вечора, трохи пилюки в сонячному промені й емоційна температура "ледь сумно".

Гітари ліниво пливуть, вокал Моллі Гамільтон звучить так, ніби вона співає вам колискову після трьох келихів вина. І найкумедніше — це працює. Хочеться іронізувати, але "Roses" затягує своєю неквапною меланхолією, як серіал, де нічого не відбувається, але ти дивишся вже шосту серію поспіль.

Треки на кшталт “If You Change” чи “Soft Cover” настільки делікатні, що їх можна випадково здути протягом. У певний момент здається, що гурт принципово уникає будь-якого драматизму: навіть їхня "екзистенційна криза" звучить так, ніби вона загорнута в плед і пахне сандалом. Widowspeak знову доводять: навіщо робити приспів гучним, якщо можна просто ще раз тихо зітхнути в мікрофон?

Найбільша інтрига "Roses" — чи закінчився вже трек, чи просто почався наступний. Композиції перетікають одна в одну з такою акуратністю, ніби гурт боїться розбудити кота в сусідній кімнаті. І хоча це іноді межує з музичним ASMR для людей із хронічною втомою, у цьому є своя чарівність.

Widowspeak уже багато років грають одну й ту саму музику — і роблять це з такою впертістю, ніби зміни офіційно заборонені їхнім контрактом із сумною естетикою Брукліна. Але "Roses" не намагається бути "великим альбомом". Це радше саундтрек для моменту, коли ти дивишся у вікно маршрутки й уявляєш себе героєм незалежного фільму.

У підсумку "Roses" — альбом не для тих, хто шукає музичних революцій. Це музика для людей, які хочуть трохи красиво посумувати, полити вазон і задумливо дивитися на дощ. І якщо це звучить як жарт — то так, але дуже ніжний жарт.

Widowspeak - No Driver