З десяти своїх дітей вісьмох вона народила вдома

Ні, ви чули таке? Щоб у великому селі, де були лікарня і пологовий будинок, жінка народжувала вдома? Чому? — Ну, так виходило. Не встигала, — сміється Лідія Іванівна Мелашедченко із села Слобідка Менського району. — Наче це й не врем'я, а воно раз — і вискочило. І чоловік пуповину перерізав, і мати, а було, що й сама. Першого, правда, Сашу, в роддомі народила і ще старшу дочку, Раю, це вже четверті роди. А усіх інших — удома, ось на цьому ліжку.

«Та я сама народилася на фермі»

— Може, то судьба моя така. Мене ж мати, царство їй небесне, теж не в роддом і народила, а на фермі. Робила свинаркою і жила там, бо хати своєї не було. Тітка Палажка Федоренко, яка тоді теж була свинаркою, розказувала, що, як я найшлася, пішла в село по акушерку. Було, згадує, принесе мене мати на кухню, покладе в полову, я й лежу. А вона попереджає дівок: «Ви ж там дитя моє не задушіть! У полові воно»; Тітці Палажці вже 92 роки. Старенька і слабенька. Живе з дочкою. Я її провідую. А матері давно немає, у 1980 році померла від раку.
Ох і бідували ми! Мені, було років чотири, як мати викопала тут, під кручею, землянку. Жили в ній. А тоді колгосп допоміг поставити хатку, з курятника її перевезли. Малесенька — піч, полик, три вікна. Держали козу, свиней, курей. Тут рядом торф. От мати накопає трохи, продасть — хоч якась копійка.
У шістдесят першому я пішла в школу. Мати справила мені перше платтячко, біленьке, в горошок. Я його так любила, що пам'ятаю й досі. А дядько Миколай, материн брат, привіз пальтечко, за 5 рублів купив. Правда, хлопчаче, та то не біда. Головне, що пальто! Мові Радості не було меж.
Через якийсь час мати виписала в колгоспі ракушнику, і ми почали строїть оцю хату. Рік відробляла той ракушник, не получала ні копійки. Даже на хліб не було. Літом нарве відро порічок, продасть на базарі у Сосниці, купить хліба, цукру, муки. Сало у нас своє. От уже й добре. Так і жили.
Після восьмого класу мене забрали на ферму телятницею, а через год перевели в доярки. Як же не хотіла я, а де діваться?

«Мішки тягала, усе робила до самих пологів»

— Федір за мене старший на чотири роки. До армії встиг ожениться, та жінка йому зрадила, і, повернувшись із служби, він розвівся. Робив у колгоспі трактористом. Посватався до мене. 26 вересня 1971 року ми розписалися, справили весілля, і він прийшов до нас жить. Мені тоді було дев'ятнадцять.
Завагітнівши, усе робила. Город порала, хазяйство, мішки тягала до посліднього дня. Перед родами відвезли мене в родилку. Тоді у нас у селі і лікарня була, і роддом. Сашко народився 9 липня сімдесят другого року вагою 3700 грамів. 18-го мій день народження. Отакий я собі гарний подарунок зробила. Була з синочком удома півроку, а тоді пішла на ферму.
Юра народився 24 листопада 1973 року. Цілий день я усе. робила, ще й у магазин пішла. Про те, що вже треба б у родилку, не думала. А десь о десятій вечора відійшли води, і на світ з'явився другий мій синок. Федір пішов по акушерку Надію Федорівну Заєць. Доки вони прийшли, я сама перерізала пуповину, загорнула дитятко. Надії Федорівні залишилось тільки перев'язать пуповину. Каже:
— Ну, ти молодець. А в лікарню все рівно треба їхать.
Я чуть не в сльози:
— У мене ж усе в порядку. Не поїду нікуди!
Шість днів ми пролежали з сином у лікарні і повернулися додому. Дітки у мене усі крупненькі, але народжувала їх легко. Не кричала ні за одним. Саша схожий на мене, а Юра — на чоловікового брата Петра, який загинув молодим, у дев'ятнадцять. Саша від груді рано відмовився, а Юра до півтора року ссав. Зате й виріс високий і дужий, справжній богатир. Усі сини служили в армії. Та це вже пізніше. А тоді третє своє дитя я мало не втратила.

Того дня була в Сосниці у стоматолога, ставила зуби. Вийшла на трасу, жду, чим під'їхать. Зупинився трактор.
— Якщо не боїшся розтруситься, дак сідай підвезу,
— запропонував тракторист. Довіз мене до повороту
на Слобідку. Три кілометри до села пройшла пішки. Ще нарвала мішок зілля для свиней, подоїла корову, попоралась. Повечеряли і лягли спать. А в три часи ночі щось кольнуло, заболіла спина — і з'явився на світ Коля. Я направила чоловіка по акушерку. Пуповину перерізала мати. Я ж загорнула синочка в пелюшку і лягла на ліжко відпочити. Марія Пертівна, це друга наша акушерка, перев'язала пупа, а вранці відвезли нас у роддом.
Усе було добре, синочок ріс. А в чотири з половиною місяці раптом захворів. Не взяв грудь, не їв кашку, тільки водичку пив. У Мені в лікарні сказали, що в нього хронічне запалення легенів. Ох і намучилася я з ним! Місяць лікують — їдемо додому. Того ж дня чи ночі у дитини підвищується температура до сорока градусів. Нас везуть назад. Нічого не допомагало. Дитя в'яло на очах. Схудло. Ручки і ніжки підтягло йому до підборіддя, скрючене... Кололи глюкозу, ще щось. Ніхто вже не думав, що Коля виживе. Я теж схудла, почало сипатися волосся. Дитя страждає, і я з ним. Мати і чоловік їздили щодня, переживали. Мене жаліли санітарки, працівники кухні, старалися підгодувать. Та ніщо не йшло на душу.

Думка тільки про дитину. Вже не надіялись, що житиме. Вісім місяців ми пролежали в лікарні. Спасибі лікарям — врятували мого сина.
Як стало йому легше, почав їсти. Та так добре! По чотири пляшечки манної каші висмоктував. Я вже лякалася: чи не забагато? А лікарі кажуть:
— Нехай їсть, набирається сил!
Повернулися ми додому 5 серпня, у день народження Колі. Я була така щаслива, що й не вимовиш словами.
Тепер наш Микола — добрий дядько. Живе в Києві. Його донечці Олі вже 14 років, сину Ярославу — 11. Спасибі Богу, усе в нього гаразд.

«А Раю чуть не народила на вулиці»

— У грудні 1977 року були страшні морози. Уже вечір. Чую, що мені час народжувати. Чоловік привів Надію Федорівну додому, і ми рушили до лікарні. Ідемо, а в мене вже перейми. Кажу:
— Не донесемо.
— Терпи! — наказує акушерка.
Таки дійшли. А роддом не топився. Федір пішов рубать дрова, а мене поставила над електроплиткою. Стою і боюсь, що дитя впаде прямо на неї. Тільки відсунулася, як у ту ж мить водами винесло дитину в інший кінець кімнати. Ну, підхопила її, підняла з підлоги.
Так з'явилася на світ наша перша донечка Рая. Була одинадцята година вечора 24 грудня. Тепер у моєї дочки вже троє діток. Денис до восьмого класу ходить. Ростику п'ять років, а Вероніці — півтора. Працювала дочка у Чернігові на камвольному, а тепер без роботи. Живе з дітьми в гуртожитку. До речі, Вероніку Рая народила теж удома. Так склалося.
Після Раї я ще шістьох народила. Усіх удома.
У 1979 році ми затіяли робить до хати пристройку. Сім'я ж росте, треба розширятися. Батько наш тоді на комбайні робив, у когось молотив. Мати цеглу розвантажувала. А я в хаті була, у вікно дивилася. Раптом заболіла спина. Ворухнулася — і Вітя явився на світ. Гукнула матір. Вона увійшла, перерізала пуповину. Послали когось за Федором. Він прийшов, ще ноги мені помив і відвіз у роддом.

Вова народився на щедрик, 13 січня 1981 року, вскорості після смерті матері Одарки Андріївни. П'ятьох старших дітей вона, спасибі, допомогла мені няньчити. А тепер я залишилася без помічниці. Цього разу сина приймав батько. Того вечора ми повечеряли. Федір хотів кудись іти зустрічати старий Новий рік, але я, як відчувала, не пустила. Полягли спать, а годин в одинадцять я підвелася з ліжка і — впіймала Вову.
Марину нам Господь послав у вересні вісімдесят третього року, якраз на другу Пречисту, 21 числа. Вдень я ще копала і носила картоплю. А вночі народилася дочка. Пуповину перерізав батько, а тоді пішов по акушерку. Прийшли, а ми вже з дочкою в повному порядку. Вони сіли за стіл, замочили, а вранці відвезли нас у роддом.
Зою ми впіймали у вісімдесят п'ятому, теж у вересні, 28-го. Я ще копала картошку. Спину коле, а я копаю. Принесла корзину. Наїлася груш — такі добрі здалися. Уже вечоріло. Тут корову гонять з паші, а мені — рожать. Чоловіка вдома не було, то я Сашу з Юрою послала по бабу Надю, як вони звали акушерку. Вона прийшла, а в мене вже Зоя на руках. Сама перерізала пуповину.
Оксану чуть у дворі не народила. 18 серпня 1989 року, перед Спасом, я загнала корову і чую — ось-ось народжу. Попросила сусідку покликать акушерку. Доки вона прийшла, я вже тряпки з-під себе біля колодязя прала.

А от Настя мені дісталася дуже важко. За тиждень до пологів ми з чоловіком їхали на мотоциклі і потрапили в біду. Зламалася передня вісь у колесі, і я перелетіла через руль, упала на землю. Мабуть, ударилася, бо відчула — щось у мене не так. Федір довіз мене до хати. А мені погано. Прийшла акушерка, подивилася. Ніби все в порядку. А мені так важко... Може, коли я впала, дитина перевернулася в утробі, бо, народжуючись, ішла задом. Було так трудно, що й переказати не можу. Зрештою одна ніжка вийшла, а другої нема. Бачачи мої страждання, Федір каже:
— Давай я другу буду шукать.
Я аж розсердилась на нього. Таке придумав!
Настуня вийшла сама. Низ у неї був увесь синій.
Нас «швидкою» відвезли в лікарню до Мени. З дитиною немов би усе гаразд, а з мене випадають згустки крові. І все хочу спать. Спала б і спала б. Два тижні лежала в гінекології. Втратила багато крові. Рятували вже мене. Спасибі медикам, залишилася живою.
Була на межі, а молоко не пропало. Настуня до трьох років ссала.
— Тому й виросла такою красивою! — милуюся я дівчиною, що зайшла до хати знадвору.
— Та, спасибі Богу, усі діти нівроку, — усміхається мати.

Який не драний пліт, та затишніше за ним

Насті 22 роки. Вона закінчила Чернігівський залізничний ліцей, здобула спеціальність маляра-штука-тура-плиточника. Працювала у Чернігові і Києві. Влітку втратила роботу і приїхала до матері. Живуть удвох, ведуть хазяйство — корова, свині, птиця, порають город, затіяли ремонт хати. Вікна нові поставили. Одна кімната вже сяє білою стелею, новими шпалерами. А в прибудові ще роботи та роботи.
Будівельна спеціальність і у Володі. Він живе в Києві, має трьох дітей. Дня вже у другому класі. А з трирічним Владйком і дворічною Вікусею син саме приїхав до мами. Чоловічі руки тут дуже потрібні. Особливо тепер, коли немає батька.
Федір Федорович захворів у 2006-ому. Діагностували діабет. Лікувався і в Мені, і в Києві, і в Чернігові. Переніс три операції. Дуже страждав. Коли у лютому 2010 року його знову везли до Чернігова, сказав дружині:
— Оце, наверно, я вже додому не приїду.
Хотів побачити Володиного синочка Владика. Малому тоді було чотири місяці. І його таки привезли до дідуся. Це вже у березні, коли він повернувся додому фактично помирати. 4-го його внесли на руках до хати, а 21-го провели в останню дорогу.
— Усе було в нашому житті, — каже Лідія Іванівна. — Десятеро дітей — це важко. Я була з дітьми дома, а копійку заробляв батько. Держали хазяйство, було й по дві корови, і по три, порали городи. Думали тільки про одне: виростити дітей, вивчити. Дехто каже: що там той чоловік, я сама раду дам. Я ж нагадаю народну приказку: який не драний пліт, та затишніше за ним. Журюся fio своєму Федору, царство йому небесне.

Діти у Мелашедченків виросли хороші. Олександр закінчив технікум у Прилуках, живе в Макошиному, працює на залізниці. У нього двоє синів — Сергій і Юрко. Віктор теж недалеко — у Жовтневому, водій. Вони з дружиною пережили велике горе — смерть десятирічної доньки.
У Чернігові тістомісом працює Марина. Оксана — в Борисполі.
А Зоя — зовсім близько, у Ганнівці Сосницького району. Вона з дитинства любила коней.
— У нас колись була кобила Лиска, — розповідає мати. — Раз знайшлося в неї лоша і померло. Боже, як Зоя плакала, як побивалася! Закопала лоша отам у глинищі і носила на могилу квіти. І от у день народження хрещена мати Катерина Кирилівна Корюковець дарує їй лошатко. Скільки радості було!
Зоя виростила з нього гарного коня, годувала, леліяла, купила сідло, їздила верхи. Коли ішла заміж, ми віддали їй Ромашку. Ну а як же! Вона ж — її. У Зої хороша сім'я. Сину Серьожі два роки. Живуть добре.

До мами на ювілей

Минулого літа сім'я Лідії Іванівни відсвяткувала мамин ювілей — 60 років. З'їхалися всі — 10 дітей, 13 онуків, невістки, зяті. Жаліли, що нема тата, а мамі бажали доброго здоров'я і довгих років життя.
У подарунок купили станцію, яка приведе в дім воду. А ще — красивий умивальник. Те, що хотіла мати. Тепер ось уже ведуть мову, що з часом і ванну треба зробити.
— Мені недавно вручили орден «Мати-героїня» і 10700 гривень до нього, — хвалиться Лідія Іванівна. — Вирішили, що ці гроші підуть на ремонт хати.
А тоді, за святковим столом, смакуючи наїдки, що приготували дівчата, згадували мамині страви, якими вона годувала їх у дитинстві. Дочки дуже любили її квасоляний суп, а сини — пісний борщ. А ще — смажену в чавуні картоплю зі шматком сала зверху. Ох і смачно! Сьогодні вже онуки Денис і Ярослав просять бабусю:
— Нам картоплі! З печі!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1401)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.