Чернігів 1965: тіні забутих предків (продовження)

Початок

…1964-й рік здав свою трудову вахту, і радянський люд провів його з почуттям виконаного обов’язку. Але це не означало, що чернігівці утихомирились, збавили темпи й перестали набивати синці на власному досвіді.

Здоров’я — майно казенне

Не секрет, що цей забутий лозунг тоді мав свої підстави для існування, як і загалом задекларована державою безкоштовна медицина. Так, у 1965-му всі медикаменти на дитину почали виділятися безкоштовно — від першого подиху немовляти і до року його життя (а також соки та суміші). За перебування в дитсадку майже з
300 крб. вартості утримання батьки сплачували 45—75 крб. Відпустка по вагітності й пологах жінки обходилася державі в середньому у 280 крб. (тривала 56 днів), зокрема, колгоспниці з цього року забезпечувались до і післяпологовими відпустками з грошовою оплатою.

«Деснянська правда» для порівняння наводила ціни «на здоров’я» у найголовніших капіталістів — американців. Так, людині з інфарктом міокарда лікування влітало у
2 тис. дол., візит до лікаря обходився у 4,13 дол., а вагітність жінці — у півтисячі. У свою чергу чернігівці, у випадку операції з приводу апендициту, нічого не сплачували, хоч операція обходилася державі у
40 крб., але хворий при цьому не витрачає ані копійки. Теж саме стосувалося і прийому пацієнта, хворого, скажімо, грипом, чи пломбування зуба у стоматолога, що коштувало величезній країні відповідно 60 і 70 коп. У цілому на хворого в лікарні в середньому тоді витрачалося 5—6 крб. на день (до речі, витрати на медикаменти для хворих на туберкульоз до 1965-го обходилися державі десь у 150 крб.).
До числа «медичних» здобутків можна було віднести й те, що з 1965-го значно знизилася вартість більш ніж 700 назв ліків. На завершення, за даними місцевого обкому компартії, середня тривалість життя чоловіків у країні зросла до 65 років, у жінок — до 73 (для порівняння: на сьогодні це, відповідно, 62,2 і 74 роки).

Чому у «хрущовок» косі стелі й криві стіни

У стенограмі звітної доповіді партійного активу обкому КПУ значилося, що за семирічку разом із промисловими об’єктами «будівельниками міста збудовано і введено до експлуатації 276 тис. м кв. житла, що рівнялося кількості житлофонду, збудованого в місті за всі попередні роки». А порівняно з 1945 роком, як стверджувалось у газеті, житлофонд 1965-го міг би зрівнятися з розмірами трьох таких Черніговів.
Свідоцтвом невпинного росту міста був шалений попит на залізобетонні вироби. Як писала газета, «будівельні організації часто брали все, що потрапляло під руку, не рахуючись з якістю продукції». Справа була в тому, що оголошена боротьба за високу якість ніяк не стимулювалася системою оплати праці. Як приклад тому, «бригади бетонників т. Арабаджі і т. Віцлера, покладаючись на власну совість при виготовленні маршів на сходах, мали різні результати при однакових умовах праці». Зокрема, на заводі залізобетонних виробів «провокатором» браку стало скасування класифікації виробів по сортності, від чого залежала й оплата праці.

Діло — труба, або «9 днів до наказу»

Інформація про обсяги будівельно-монтажних робіт в останній рік семирічки була б неповною, якщо не згадати про майже завершене будівництво другої нитки газопроводу довжиною в 35 км, про
5 свердловин міського водоканалу, що стали до ладу (щоправда запланованими 4 км водогону, а також 24 колонками виробництва Чернігівського монтажно-заготівельного заводу, заснованого торік, хвалитися не довелось). До більш «зримих» здобутків слід віднести й основні роботи з прокладки першої 2-кілометрової траси, для теплофікації від ТЕЦ, трьох житлових кварталів — від музичної фабрики до школи
№ 20 по вул. Коцюбинського.
Проте поспішати казати, що у нас все було «алес гуд» не варто, адже критики стосовно тодішніх господарників у пресі було більше, ніж хвалебних заміток. Одна з публікацій напередодні «гарячого» сезону стосувалась і неготовності траси до експлуатації, а саме підтікання труб та їх неповну ізоляцію. Там же зазначалося, що в далекому від досконалості стані знаходились і теплопункти 25-го, 23-го і 22-го кварталів. Так, останній усього за 9 днів до часу «Х» не мав ані секцій бойлерів-теплообмінників, ані регуляторів тиску та іншого потрібного обладнання.

Червоне і чорне

У лютому справжній фурор у газеті зчинили 18 іноземців, зокрема, темношкірих студентів з Києва, які завітали до Чернігова для спілкування з робітничою молоддю. Знали про свою екскурсійну програму вони чи ні, але Чернігів їм, певно, запам’ятався надовго, і не тільки розмовами. Так, єменець Абдурахман Ель Язелі та сомалієць Муххамед Абді Махмуд дізналися, як це — кататися на лижах у Подусівському лісі та відчувати себе піонером (піонерські краватки їм почепили учні ЗОШ № 9 у себе в школі).
Того ж року місцева преса також повідомляла про те, як «правнуки Леніна» зі школи № 2 збирали артефакти про вождя по всьому світу, а також про факт присвоєння школі № 1 ім’я О. Гагаріна.
Щоправда, деякі підлітки займалися іншим, а тому були в полі зору міськомівців ЛКСМУ. Останні, протягом весни і літа, попередили 300 правопорушень громадського порядку, з них 140 порушників залучили до комсомолу, а 250 радянських тінейджерів направили на роботи. Які саме — не вказувалося, але, судячи з обстановки, ймовірно, тією роботою було обстеження посівів картоплі на наявність нової пошесті — колорадського жука (вогнища якого були «вже виявлені в Пролетарському гаю, Подусівці, П’яти кутах та ін.)
 Паралельно з активним наступом ворожого «смугастика» в місті відбувався студентсько-абітурієнтський рух. Так, Чернігівське мед-училище вперше почало прийом студентів на відділення санітарних фельдшерів, а загальнотехнічний факультет пед. університету було реорганізовано в Чернігівський філіал КПІ. Відтоді підготовка спеціалістів проводилася на механічному, технологічному і вечірньому факультетах. Сам педуніверситет (у якому навчалося понад 2 тис. чоловік) відзначив півсотні років існування, а його студенти одержали відомий чернігівцям гуртожиток на 500 місць (нині перехрестя вул. Шевченка і вул. Молодчого). Верхні його поверхи були віддані юнакам, а нижні — дівчатам, але це не заважало першим «ходити» в гості до останніх простим альпіністським способом.

Чернігівці, які не просихали

Судячи з такої форми зворотного зв’язку газети з читачами як огляд листів, слід сказати що мешканці міста не втомлювалися скаржитися на чернігівський благоустрій. Таким чином, сподіваючись на ефект від публікації, вони намагалися, зокрема, «осушити» свої вулиці. За традицією, стаття називалася і починалася оптимістично: «Місто моє — гордість моя». «Мені часто доводиться бувати у відрядженнях по Україні, — писав у ній монтажник Ратозій. — Мимоволі порівнюєш Чернігів з іншими містами. І скажу, не поступається він у красі…». Не виключено, що автор мав на увазі красу калюж чи ям, адже саме про них ішлося у статті. Найбільший рейтинг у Чернігові отримала «друга миргородська калюжа» по вул. Ушакова (Лісковиця), якій було вже років і років. Історія її виникнення сягала тих часів, коли місцину, де «дощова вода дзюрчала у заплаву Десни, віддали під забудову». Півтора року тому, зваживши на те, що тут «ні пройти, ні проїхати», та її безмежні розміри, тодішній мер
В. Андрієвський «дав солідну відповідь», що зробить висипку ґрунту по вулиці, відвідну та водостічну канави, але так жодних фізичних змін і не відбулося.
Крім тієї вулиці, навіть у спеку не просихали вулиці на околицях: Кримська, Московська (Подусівка) і Слобідська (у районі вул. 50 років ВЛКСМ). Калюжині іменини справляли і на місцині проти держмлина на Любецькій. Несолодко приходилося й мешканцям неасфальтованих вулиць, особливо з глиняним ґрунтом. На рекордсмена по кількості ям тягнула вул. Перемоги, а по занедбаності — Муринсона. Без тротуарів, твердого покриття та в дощі остання перетворювалась у непролазне болото. Якщо слідами скарг чернігівців, спраглих до міського комфорту, йти далі, то стає зрозуміло, що до цивілізації Чернігову і тоді було далекувато. Насамперед, «шкутильгало на всі чотири» освітлення на околицях. Перспектива «гулю набити і ноги зламати» чернігівців аж ніяк не радувала. «Від зупинки біля засолзаводу аж до гуртожитків будтресту № 4 вечорами ані електроліхтаря, а через залізничний переїзд небезпечно», — писав мешканець теперішньої Шерстянки.
Словом, чернігівські околиці жили окремим замкненим життям: без таксофонів, урн і лавок. За словами пенсіонерів, останніх у парку на Бобровиці (нині «горсад») було всього 4.

«Не в калошах щастя»

Тим не менше, у противагу «1000 і 1» незручності, траплявся й позитив. Так, 1965-го пішли тролейбуси на Коти і до м’ясокомбінату, на базі місцевої авіаескадрильї Київського об’єднаного авіазагону було створено Чернігівське агентство повітряних сполучень (Аерофлот), навіть відкрилася автоматична довідкова у залі очікування автовокзалу. Відкрив двері прототип сучасного ТЦ «Полісся» з молодіжним та літнім кафе, їдальнею і кулінарним магазином. Що відбувалося з асортиментом товарів, розповімо іншим разом, але їх вартість радувала, як ніколи. У результаті зниження цін «добротне драпове чоловіче пальто за 159 крб.» вже коштувало
130 крб., а костюм за 122 крб. — 110. Змилостивилися ціни і на костюми, пошиті місцевою фабрикою — 42 крб. 90 коп. проти 50 крб.
70 коп. Стосовно їстівних продуктів, то відомо лише, що після переоцінки «попит на какао зріс у 20 разів». Про «врожаї» риби та її ціну відомо мало, але те, що 11 липня колгоспники і рибоводи Чернігівщини і всього Союзу вперше відзначили професійне свято рибалки — залишається фактом. Як і те, що колишній Чернігівський держплемрозсадник змінив назву на більш милозвучну — рибокомбінат.
Втім, і в скрутніші часи, як відомо, чернігівці жили не хлібом єдиним. Про це свідчить популярність філіалу історичного музею, що відкрився в будинку колишньої полкової канцелярії. Експозиція художнього відділу представила невідомі чернігівцям сто творів образотворчого мистецтва, що раніше зберігались у фондах та прибули з реставраційних майстерень Москви і Києва. Серед них були дуже цінні експонати, зокрема, оригінал «Анна Болейн перед стратою» Фогеля та картина, написана на фарфорі — одна з двох у СРСР (інша — в Ермітажі).
Сперечатися з фразою, що «найважливішим із мистецтв є кіно», гадаю, не варто, адже в часи відсутності Інтернету саме кінотеатри слугували силою притягання трудящих у вільний час. Певно через ту масовість і скарги на п’яненьких кіноманів, при кінотеатрі ім. Щорса в 1965-му і було створено штаб дружинників.
До речі, того ж року чернігівці відзначили 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського та змогли насолоджуватися переглядом у вищезгаданому «синематографі» кінофільму «Тіні забутих предків» тоді ще юного режисера Параджанова.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №6 (1144)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.