Баба Параска не помітила, що магазину вже нема

У хуторі Карацюбиному Коропського району магазин не працює років десять. За цей час у ньому повибивали вікна, а сама споруда почала розвалюватися. На хуторі живе 75 чоловік, 15 дітей віком від маленького до школяра. Продукти возить чоловік із Конотопа.

— Як прізвище, не знаю, звуть його Сергій. Спасибі йому, він нас рятує, — каже мешканка хутора Наталія Рожок. — На свої «шестірці» з причепом він привозить нам хліб, сіль, сірники. Коли потрібно, то й інші продукти: пельмені, каву, борошно. Ще пральний порошок, цигарки. Робимо заказ — через два-три дні привозить. Але і його можуть прикрити. У сусідньому селі Гороховому магазин є, але Сергій туди їздить також. Так місцеві підприємці на нього санстанцію нацьковують. Якщо його прикриють, то ми нікому не потрібні будемо.

Інколи їздимо у Короп чи у Конотоп. Та на носі зима, по снігу на велосипеді не доїдеш, коли дороги не чищені. Треба виходити на трасу. Добре, що хоч кілометр тільки йти від хутора. Маршруткою до Коропа доїхати коштує 11 гривень, а назад — 13,50. Інколи і на попутках доводиться добиратися.

Діти в школу і в дитсадок їздять у сусіднє село Атюшу. Кожен день за ними приїжджає автобус. Взимку, якщо не чищена дорога, виводимо дітей на трасу, автобус тільки туди може під'їхати. Це Валентина Таран, директор Атюшівської школи, добилася автобуса. Вона жінка добра, дуже дітей любить. Шкода, свого сина похоронила, — розповідає Наталія Рожок. — А так нікому ми не потрібні. Працювати б можна, але ж де? Ті, хто молодші, в Києві охоронцями чи на будівництві працюють.

— Так є ж у нас магазин, — заперечує Наталії 84-літня Параска Олефіренко.
— І де ж? — питаю.
— А що, немає? А я не ходжу, то й не знала. Мені все, що треба, син з невісткою привозять. Вони у нас по тижнях живуть. Дід мій старий вже став. Не ходить. Отож діти нас вартують. Не дай Бог, не їздили б, то я сама вже і топить не можу, і їсти варить. Мабуть, без них би вмерла.

— На медицину тут можна навіть не надіятися, — каже 64-річний Олексій Олефіренко. — Раніше у нас лікарем робила Надія Гроценко. Вона іноді за сво? кошти купувала і бинти, і ліки. Тепер вона вже на пенсії: До нас з Коропа прислали молоду, тільки після навчання, Ірочкою звуть. V мене 86-річний батько, учасник бойових дій, прикутий до ліжка. Стало йому погано, потрібно зробити укол, а у неї нічого немає. Оце така у нас цивілізації Дев'ятого травня ніхто навіть не привітає. Передадуть із Атюші пляшку горілки, та воно ж то якось несолідно. І нащо вона здалась, та горілка, хворій, лежачій людині?

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №41 (1379)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.