moregoods
Пародонтакс
Шампунь
Доместос
Рекс
Шампунь
Крем дневной
Мицелярная вода
Тушь
Ленор
Кондиционер
moregoods
Зубная нитка
Пятновыводитель
Сейфгарт
Тайд
Рексона
Сиф
краска
крем для рук
Даф
Шампунь Даф
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Як у Чернігові живеться «людям дощу»?



Як у Чернігові живеться «людям дощу»?

Як у Чернігові живеться «людям дощу»?
Що спільного між Гансом Крістіаном Андерсеном, Альбертом Ейнштейном та Біллом Гейтсом? Насправді, всі ці люди, яких ми звикли вважати геніями, страждали на аутизм. Погляд у сторону, мовчання, нуль реакції на емоції інших людей… За найскромнішими оцінками, в Україні на кожні 10 тис. населення народжується принаймні четверо дітей з подібними розладами.

Отже, в Чернігові має проживати щонайменше 7,5 тис. «людей дощу», як їх стали називати після виходу на екран однойменного фільму, в якому Дастін Хоффман напрочуд правдоподібно зіграв аутиста. Де шукати допомоги в нашому місті дітям з таким діагнозом та їхнім родинам, обговорювали у міському Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Вічно відсутні


Насправді, сам термін «дитячий аутизм» у всіх на слуху. Але уявлення про нього — найрізноманітніші. Які ж ознаки мають насторожити батьків та змусити задуматися над відвідуванням спеціаліста?
— Найголовніша риса аутистів — у них відсутні соціальні функції. Їх треба вчити простим, елементарним речам, які для інших — вроджені: дивитися в очі, радіти іншій людині, наслідувати дорослих, звертатися за допомогою, ділитися своїми переживаннями, — пояснює Тетяна Скрипник, доктор психологічних наук, завідувач лабораторії корекції розвитку дітей з аутизмом Інституту спеціальної педагогіки НАПН України, голова ради Громадської асоціації підтримки осіб з аутизмом «Сонячне коло». — Дитина практично не реагує на живу людину або реагує так само, як на будь-який інший предмет — не радіє, не сумує. Загалом, здається, що ці діти абсолютно самодостатні — зовсім не потребують іншу людину. Часто малеча концентрується на чомусь своєму, незрозумілому. Стереотипії формуються у неї на всіх рівнях, вона обирає собі якісь дії, які може повторювати до безкінечності — постукування, підстрибування, певні звуки. Як тільки починаються мовленнєві ситуації, стає дуже помітно, що дитина гальмує в розвитку.

«Мами самі ставлять діагноз і самі лікують»

У нашій області проблема розладів аутичного спектра доволі розповсюджена, стверджує дитячий психіатр Ламара Ляненко. Взагалі, дитячий аутизм на Чернігівщині — третій найбільш розповсюджений розлад у дітей-інвалідів. Його діагностовано у 35 дітей. Але скільки малюків насправді страждають на такий недуг — не знає ніхто.
Адже на всю Україну немає жодного спеціалізованого закладу, який би займався цією проблемою. А на Чернігівщині в жодному з районних центрів навіть немає дитячого психіатра.
— Мами самі ставлять діагноз, самі лікуються за порадами з Інтернету. Але у цього розладу стільки рис, що такий діагноз можна поставити ледь не будь-кому. Найбільша проблема — відсутність підготованих спеціалістів. У нас нема ані психологів, ані логопедів, ані педагогів, які могли б працювати саме з цими дітьми, — вважає Ламара Ляненко. — Хоча, звичайно, вони отримують допомогу і в Центрі медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження» та обласному Центрі управління праці та соціального захисту населення. Але вузьких спеціалістів саме з цієї проблеми у нас нема.

«Він переросте?»

Саме відсутність спеціалістів та й взагалі елементарних знань про аутизм згаяли дорогоцінний час родини Семешко, де десять років тому народився хлопчик з такими розладами.
— Це був 2002-й рік. Фахівців із цієї проблеми практично не було. Які тільки діагнози нам не ставили. Навіть казали, що син просто глухий, тому й не говорить, — пригадує Роман Семешко, тато десятирічного Влада.
— Я стала підозрювати, що щось негаразд з моєю дитиною ще до року. Йому не подобалися іграшки, не цікава була ні я, ні інші люди. Спокійненько лежав у ліжечку, щось роздивлявся. Потім його ровесники почали розмовляти, а наш мовчав. Спочатку думала, він переросте, та й лікарі часто казали: подивіться, які у нього розумні очі. Прийде час — і він заговорить, — каже Анна Семешко, мама хлопчика. До речі, більшість аутистів і справді мають дуже красиву зовнішність та розумний погляд.

Однак час ішов, хлопчик все не говорив, і ніхто не міг сказати чому.
— Поки не вийшли на республіканський рівень, ніяких відповідей ми не отримали. У столиці досвідченому спеціалісту було достатньо десять хвилин з нашою дитиною, щоб поставити йому діагноз «ранній дитячий аутизм». Але, на жаль, тоді йому було вже 3,5 роки. Це насправді досить пізно, щоб дитина могла ефективно соціалізуватися, — зітхає батько.
Сьогодні Владик відвідує спеціалізований дитсадок № 55 та проходить реабілітацію у центрі «Відродження».

Тільки батьки можуть відкрити аутисту світ

Рання діагностика — і справді одна з найважливіших передумов того, що дитина-аутист згодом зможе пристосуватися до нормального життя, стверджують спеціалісти.
— Наприклад, в Ізраїлі, де вже у рік виявляють дітей з аутизмом і правильно долучають їх до корекційної роботи, 75% аутистів можуть бути повністю адаптовані до соціального життя, — каже Тетяна Скрипник. — Насправді, ці діти дуже перспективні, у них висока планка особистого розвитку, але необхідне раннє виявлення і підготовка суспільства до їхнього навчання. У нас же встановити діагноз можуть і у сім років, вже після того, як дитина пройшла звичайний дитсадочок. Поки що в Україні, якщо ці діти і стають нормальними членами суспільства, то це поодинокі випадки й особисті успіхи їхніх родин.
Чи матиме дитина з розладами аутичного спектра хоча б наближене до повноцінного життя — на думку фахівців, цілком і повністю залежить від батьків.

— Тільки активність батьків може дати цим дітям шанс, — впевнена Тетяна Скрипник. — Але тут важливо й не перестаратися. Буває, батьки у пошуках «золотої таблетки» не знають за що хапатися: і до дельфінів їдуть, і до голкотерапевта їдуть, і до іншої країни їдуть. Замість того, щоб зупинитися, подивитися на себе і свою дитину та розпочати взаємодію. Адже ніхто не відкриє аутичній дитині світ, окрім батьків. І тому батьки мають зрозуміти, що жоден центр, жоден фахівець не змінить їхню дитину. Нема кнопки, яку натискаєш — і малюк перестає падати на підлогу чи починає розмовляти з оточуючими.
Та найголовніше, кажуть спеціалісти, не відгороджуватися від світу й не ховати дитину в чотирьох стінах.
— Дітей треба вводити в життя. Не закривати їх тільки у спеціалізованому реабілітаційному центрі чи, ще гірше, вдома, а водити до садка, хай на кілька уроків до школи, на дитячий майданчик, у супермаркет. Це дуже важливо, щоб вони поступово пристосовувалися до звичайного життя. Ми не можемо чомусь навчати їх у закритому ребцентрі, а потім випустити у світ і сказати, що вони вже соціалізовані, — переконана Тетяна Скрипник. — На моє переконання, аутистів треба розвивати у мікрогрупах. Ніякі індивідуальні заняття не сприяють розвитку дітей з такими розладами.

Генії?

І все ж нерідко таких малюків вважають майбутніми геніями, дітьми-індиго, які прийшли змінити цей світ…
— Думаю, що це більше спекуляція. Я у своєму житті не бачила серед аутистів геніїв, — переконує Тетяна Скрипник. — Однак більшість наших дітей мають абсолютний слух, хоча це зовсім не значить, що вони стануть музикантами. Були й досить талановиті художники серед наших вихованців. Є певні феномени. Деякі аутисти дуже цікаво оперують з цифрами. Наприклад, називаєш дату народження, а вони тут же кажуть, який це був день тижня. Кажуть, їх дуже легко навчити англійській мові. Що вони дійсно швидко й легко освоюють, то це комп’ютери. Недарма ж кажуть, що чверть програмістів компанії Microsoft — аутисти.
Сьогодні комп’ютери оточують нас скрізь, то чи не можна сказати, що таке поширення аутизму — свого роду хвороба часу?

— Можна казати про психогенний аутизм як про рису нашого часу. Коли навколо стільки техніки, у батьків нема часу на власних дітей, і їх виховують комп’ютери. Звідси й небажання спілкуватися в реальному світі, й замкненість. Однак при правильному психотерапевтичному впливі такий аутизм можна повністю подолати.
А у батьків, які виховують хлопчика-аутиста, є свій рецепт терапії.
— Думаю, у такій родині повинно бути багато дітей. Ми дуже боялися народжувати знову. Надзвичайно переживали, що історія повториться. На щастя, другий син народився повністю здоровим і дуже любить Владика. І зараз я можу з впевненістю сказати, що наш старший хлопчик небайдужий до інших людей. Він точно так само реагує на все, як і звичайні діти. Просто йому важче це висловити. Я точно знаю, що він любить свого молодшого брата. Він навіть засинає погано, коли того нема поруч. А якщо менший ще й плаче, то Влад взагалі дуже переживає, заступається за нього, хоче захистити, — каже тато аутичної дитини Роман Семешко. І закінчує розмову дуже оптимістично: — Головне — не треба боятися своїх дітей і панікувати. Все буде добре!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості», 18 квітня 2012 року

Теги: аутизм, діти, психолог, «Чернігівські відомості», Ольга Чижова

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект