Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Як у Чернігові живеться «людям дощу»?


Як у Чернігові живеться «людям дощу»?

Як у Чернігові живеться «людям дощу»?
Що спільного між Гансом Крістіаном Андерсеном, Альбертом Ейнштейном та Біллом Гейтсом? Насправді, всі ці люди, яких ми звикли вважати геніями, страждали на аутизм. Погляд у сторону, мовчання, нуль реакції на емоції інших людей… За найскромнішими оцінками, в Україні на кожні 10 тис. населення народжується принаймні четверо дітей з подібними розладами.

Отже, в Чернігові має проживати щонайменше 7,5 тис. «людей дощу», як їх стали називати після виходу на екран однойменного фільму, в якому Дастін Хоффман напрочуд правдоподібно зіграв аутиста. Де шукати допомоги в нашому місті дітям з таким діагнозом та їхнім родинам, обговорювали у міському Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Вічно відсутні


Насправді, сам термін «дитячий аутизм» у всіх на слуху. Але уявлення про нього — найрізноманітніші. Які ж ознаки мають насторожити батьків та змусити задуматися над відвідуванням спеціаліста?
— Найголовніша риса аутистів — у них відсутні соціальні функції. Їх треба вчити простим, елементарним речам, які для інших — вроджені: дивитися в очі, радіти іншій людині, наслідувати дорослих, звертатися за допомогою, ділитися своїми переживаннями, — пояснює Тетяна Скрипник, доктор психологічних наук, завідувач лабораторії корекції розвитку дітей з аутизмом Інституту спеціальної педагогіки НАПН України, голова ради Громадської асоціації підтримки осіб з аутизмом «Сонячне коло». — Дитина практично не реагує на живу людину або реагує так само, як на будь-який інший предмет — не радіє, не сумує. Загалом, здається, що ці діти абсолютно самодостатні — зовсім не потребують іншу людину. Часто малеча концентрується на чомусь своєму, незрозумілому. Стереотипії формуються у неї на всіх рівнях, вона обирає собі якісь дії, які може повторювати до безкінечності — постукування, підстрибування, певні звуки. Як тільки починаються мовленнєві ситуації, стає дуже помітно, що дитина гальмує в розвитку.

«Мами самі ставлять діагноз і самі лікують»

У нашій області проблема розладів аутичного спектра доволі розповсюджена, стверджує дитячий психіатр Ламара Ляненко. Взагалі, дитячий аутизм на Чернігівщині — третій найбільш розповсюджений розлад у дітей-інвалідів. Його діагностовано у 35 дітей. Але скільки малюків насправді страждають на такий недуг — не знає ніхто.
Адже на всю Україну немає жодного спеціалізованого закладу, який би займався цією проблемою. А на Чернігівщині в жодному з районних центрів навіть немає дитячого психіатра.
— Мами самі ставлять діагноз, самі лікуються за порадами з Інтернету. Але у цього розладу стільки рис, що такий діагноз можна поставити ледь не будь-кому. Найбільша проблема — відсутність підготованих спеціалістів. У нас нема ані психологів, ані логопедів, ані педагогів, які могли б працювати саме з цими дітьми, — вважає Ламара Ляненко. — Хоча, звичайно, вони отримують допомогу і в Центрі медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження» та обласному Центрі управління праці та соціального захисту населення. Але вузьких спеціалістів саме з цієї проблеми у нас нема.

«Він переросте?»

Саме відсутність спеціалістів та й взагалі елементарних знань про аутизм згаяли дорогоцінний час родини Семешко, де десять років тому народився хлопчик з такими розладами.
— Це був 2002-й рік. Фахівців із цієї проблеми практично не було. Які тільки діагнози нам не ставили. Навіть казали, що син просто глухий, тому й не говорить, — пригадує Роман Семешко, тато десятирічного Влада.
— Я стала підозрювати, що щось негаразд з моєю дитиною ще до року. Йому не подобалися іграшки, не цікава була ні я, ні інші люди. Спокійненько лежав у ліжечку, щось роздивлявся. Потім його ровесники почали розмовляти, а наш мовчав. Спочатку думала, він переросте, та й лікарі часто казали: подивіться, які у нього розумні очі. Прийде час — і він заговорить, — каже Анна Семешко, мама хлопчика. До речі, більшість аутистів і справді мають дуже красиву зовнішність та розумний погляд.

Однак час ішов, хлопчик все не говорив, і ніхто не міг сказати чому.
— Поки не вийшли на республіканський рівень, ніяких відповідей ми не отримали. У столиці досвідченому спеціалісту було достатньо десять хвилин з нашою дитиною, щоб поставити йому діагноз «ранній дитячий аутизм». Але, на жаль, тоді йому було вже 3,5 роки. Це насправді досить пізно, щоб дитина могла ефективно соціалізуватися, — зітхає батько.
Сьогодні Владик відвідує спеціалізований дитсадок № 55 та проходить реабілітацію у центрі «Відродження».

Тільки батьки можуть відкрити аутисту світ

Рання діагностика — і справді одна з найважливіших передумов того, що дитина-аутист згодом зможе пристосуватися до нормального життя, стверджують спеціалісти.
— Наприклад, в Ізраїлі, де вже у рік виявляють дітей з аутизмом і правильно долучають їх до корекційної роботи, 75% аутистів можуть бути повністю адаптовані до соціального життя, — каже Тетяна Скрипник. — Насправді, ці діти дуже перспективні, у них висока планка особистого розвитку, але необхідне раннє виявлення і підготовка суспільства до їхнього навчання. У нас же встановити діагноз можуть і у сім років, вже після того, як дитина пройшла звичайний дитсадочок. Поки що в Україні, якщо ці діти і стають нормальними членами суспільства, то це поодинокі випадки й особисті успіхи їхніх родин.
Чи матиме дитина з розладами аутичного спектра хоча б наближене до повноцінного життя — на думку фахівців, цілком і повністю залежить від батьків.

— Тільки активність батьків може дати цим дітям шанс, — впевнена Тетяна Скрипник. — Але тут важливо й не перестаратися. Буває, батьки у пошуках «золотої таблетки» не знають за що хапатися: і до дельфінів їдуть, і до голкотерапевта їдуть, і до іншої країни їдуть. Замість того, щоб зупинитися, подивитися на себе і свою дитину та розпочати взаємодію. Адже ніхто не відкриє аутичній дитині світ, окрім батьків. І тому батьки мають зрозуміти, що жоден центр, жоден фахівець не змінить їхню дитину. Нема кнопки, яку натискаєш — і малюк перестає падати на підлогу чи починає розмовляти з оточуючими.
Та найголовніше, кажуть спеціалісти, не відгороджуватися від світу й не ховати дитину в чотирьох стінах.
— Дітей треба вводити в життя. Не закривати їх тільки у спеціалізованому реабілітаційному центрі чи, ще гірше, вдома, а водити до садка, хай на кілька уроків до школи, на дитячий майданчик, у супермаркет. Це дуже важливо, щоб вони поступово пристосовувалися до звичайного життя. Ми не можемо чомусь навчати їх у закритому ребцентрі, а потім випустити у світ і сказати, що вони вже соціалізовані, — переконана Тетяна Скрипник. — На моє переконання, аутистів треба розвивати у мікрогрупах. Ніякі індивідуальні заняття не сприяють розвитку дітей з такими розладами.

Генії?

І все ж нерідко таких малюків вважають майбутніми геніями, дітьми-індиго, які прийшли змінити цей світ…
— Думаю, що це більше спекуляція. Я у своєму житті не бачила серед аутистів геніїв, — переконує Тетяна Скрипник. — Однак більшість наших дітей мають абсолютний слух, хоча це зовсім не значить, що вони стануть музикантами. Були й досить талановиті художники серед наших вихованців. Є певні феномени. Деякі аутисти дуже цікаво оперують з цифрами. Наприклад, називаєш дату народження, а вони тут же кажуть, який це був день тижня. Кажуть, їх дуже легко навчити англійській мові. Що вони дійсно швидко й легко освоюють, то це комп’ютери. Недарма ж кажуть, що чверть програмістів компанії Microsoft — аутисти.
Сьогодні комп’ютери оточують нас скрізь, то чи не можна сказати, що таке поширення аутизму — свого роду хвороба часу?

— Можна казати про психогенний аутизм як про рису нашого часу. Коли навколо стільки техніки, у батьків нема часу на власних дітей, і їх виховують комп’ютери. Звідси й небажання спілкуватися в реальному світі, й замкненість. Однак при правильному психотерапевтичному впливі такий аутизм можна повністю подолати.
А у батьків, які виховують хлопчика-аутиста, є свій рецепт терапії.
— Думаю, у такій родині повинно бути багато дітей. Ми дуже боялися народжувати знову. Надзвичайно переживали, що історія повториться. На щастя, другий син народився повністю здоровим і дуже любить Владика. І зараз я можу з впевненістю сказати, що наш старший хлопчик небайдужий до інших людей. Він точно так само реагує на все, як і звичайні діти. Просто йому важче це висловити. Я точно знаю, що він любить свого молодшого брата. Він навіть засинає погано, коли того нема поруч. А якщо менший ще й плаче, то Влад взагалі дуже переживає, заступається за нього, хоче захистити, — каже тато аутичної дитини Роман Семешко. І закінчує розмову дуже оптимістично: — Головне — не треба боятися своїх дітей і панікувати. Все буде добре!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості», 18 квітня 2012 року

Теги: аутизм, діти, психолог, «Чернігівські відомості», Ольга Чижова

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект