Розірвалася граната, загинули двоє

Велика темна пляма крові. В ній засохлі мізки. Подзьобана осколками стеля у веранді, вибиті вибуховою хвилею шибки. А ще криваві сліди на порозі. Продірявлений шифер над ганком. Усе це в одній з хат села Надинівка Козелецького району. Там ввечері 14 вересня розірвалася граната (за попередніми висновками, РГО — ручна граната оборонна). Радіус враження осколками 50 метрів. Гранату привіз із зони АТО 41-річний Іван Ворона, снайпер 41-го батальйону. Десятого вересня, після року на війні, він повернувся у рідне село.

Додому не пішов. Хата рік простояла порожньою, відсиріла. Мати Івана померла 13 років тому, батька немає вже вісім років. Сестра з сім’єю мешкає у Славутичі. Дружина з дітьми сім років тому поїхала на Вінниччину. Вони офіційно розлучені. Отож зупинився у однокласника і кращого друга Сергія Мельника. Речі навіть не розпаковував. Три дні святкував дембель. Збирався їхати у гості до сестри. Та вони так і не зустрілися. Від вибуху гранати загинули Іван і 48-річна Любов Циганок, господарка дому, де обмивали дембель. Трупи пролежали більше півдоби. Про них знали лише двоє людей і мовчали.


Біля гробу Івана

«Страшно було дивитися»

— 15 вересня вдень зустріла продавчиню, вона каже: «Щось ні Ворони, ні Люби не видно. Чоловік говорив, ввечері на тому кутку постріл був». Я давай надзвонювати фельдшеру. Не відповідає. Пізніше з’ясувалося, була на виїзді, телефони вдома забула. Кажу секретарю: «Ніно Миколаївно, поїдь, подивись», — розповідає 48-річна Ганна Кузьменко, сільський голова Надинівки.

— Дорогою заїхала до Мельників. Сергій п’яний спав, не добудилася. Мати сказала, вони вчора вдень до Люби пішли. Серьожа вернувся завидна, а Іван лишився там. Я туди. Біля ганку Люба лежить. Я подумала, напилася. Ближче підійшла, а у неї кров на руках і ногах. І мухи великі чорні над тілом кружляють. А у веранді Іван лежить. З ляку вискочила з двору, давай голові дзвонить, — говорить 46-річна Ніна Мусаєва, секретар сільради.

— Я відразу примчала. Страшно було дивитися. Люба лежить на боку, лице знівечене. Іван у веранді вже синій. Ліва кисть відірвана (її так і не знайшли), голі кістки стирчать і м’ясо. Під головою калюжа крові. Викликали міліцію. Уже ввечері, коли трупи вантажили, роздивилися. У Люби розірвана грудна клітка, — розповідає Ганна Кузьменко. — Іван добровольцем пішов. З села в першу хвилю двох забрали. Торік, влітку, зателефонували з Козелецького військкомату, спитайте, чи ніхто не хоче добровольцем. Охочих знайшлося двоє, один з них Ворона. Перший по здоров’ю не пройшов. Івана забрали. До цього жив сам. Колись кочегаром у сільській раді був, а то все по дачниках заробляв, їх у нас, київських, більше ста дворів, — продовжує голова.

На чотирьох випили літр горілки

— Десь опівдні ми з Іваном пішли в гості до Люби і Миколи (Микола Петренко — співмешканець Любові Циганок). Взяли літр горілки, казенки. Точки у нас у селі поприкривали, — пригадує той день 41-річний Сергій Мельник. — За столом випивали, говорили тихо, спокійно. «Треба готуватися зимувати, дров заготовити, хату підлатати, рік порожньою простояла», — ділився планами Іван. Потім витяг з однієї кишені запал, з іншої гранату. Все це за столом. «Ти що, не навоювався? З такою штукою не шути», — кажу йому. А він: «Нічого страшного. Я год з їми рядом ходив, і нічого». І заховав назад усе в кишені. О шостій вечора Іван, Микола і Люба залишилися, я пішов додому і завалився спати.

— Як Сергій пішов, мене розморило, — пригадує 55-річний Микола Петренко. — Я за себе і на диван. Іван і Люба сиділи за столом. Ні криків, ні сварок не чув.

— Гранату бачили, яку Іван показував?
— Аякже.

— І що ви сказали йому?
— Нічого. Це ж не пацан, а мужик, який війну пройшов. Він же її назад сховав.

Прокинувся від того, що вибухнуло. Надворі темно. Я: «Любо, Любо». Тиша. Кинувся надвір. У веранді темно. Спіткнувся, впав. Рукою лап-лап. Ваня теплий. Подумав, п’яні повиходили, попадали. За поріг — там Люба лежить. Я до неї. Зву, мовчить. Підняв, пригортаю до себе. А руки в мене стали мокрі. Я в хату, до світла. Дивлюся, руки в мене у крові. Одежа теж. Подумав, мо’, скандал якийсь був. Ще раз до неї. Чи жива? Ні. Я до одного діда стукаю поночі, кажу: «Там два трупи». А він: «Не може бути. Ти щось переплутав».

У селі кажуть, що дід вирішив, на Миколу білка напала, ото і верзе казна-що.

— Узяв у нього ліхтарик, — продовжує Микола. — Іду і думаю, перевірю ще раз. Присвітив на обох, обдивився. Ні слів, ні сліз. Ступор. Схватився за голову, пішов у хату. Скільки просидів, не пам’ятаю. Потім увімкнув телевізор, як чув людські голоси, було наче легше. Так і до ранку дожив.

«Може, вона йому отказала»

— Чого ж не побігли до голови сільради, не покликали сусідів?
— Напевно, шок. Уже вранці знову пішов до діда, кажу: «Не вірите, ходімо, подивитеся». Повірив: «Надо сообщать в міліцію». Підходжу до двору, а міліція вже там: «Ти убив! Ти кинув гранату! Де ще граната?» А я увесь у крові. Кажу: «Нічого я не кидав, якби я кидав, то і мене б осколками зачепило». Не вірили. (Привезений міліцією службовий собака у дворі знайшов важіль запалу гранати, кільце з чекою правоохоронці побачили у хаті на столі).

— Люба, можливо, перша йшла чи заходила, а Ваня метра до вулиці не дійшов, — говорить Микола Петренко.

— Як думаєте, чого Іван витяг гранату?
— Це знають Люба, Іван і Господь Бог.

— Хоч якісь припущення є?
— Раніше, коли Ваня приходив у відпустку, казав Любі: «Кидай Миколу, давай разом жить». А вона: «Я нікого не принімаю. Я останусь з Ніколаєм». Так вона в мене і була. Ми одинадцять років з нею разом. Я її любив. І при людях і без називав Григорівна, а вона мене Петрович.

— За що ви її так полюбили? Люба ж випивала.
— Чого гріха таїть, ми обоє добре пили. А любов, вона не кожному дається, її словами не опишеш. Так от, і цього дня за столом Ваня казав: «Кидай Ніколая, іди до мене». Так, шутя. І Люба йому жартома відповіла: «Хорошо, хорошо, Ваня, посмотрим». Рук до її він не простягав. Може, як я спав, вона йому отказала. (Після того як Івана покинула дружина, він жив з іншою. Останніх років три сам. — Авт.).

Плакали за снайпером рідні і чужі

Ховали Любов та Івана в один день, на одному кладовищі. Її в закритій труні. Гроби прямо з морга привезли на цвинтар. Над Іваном плакала рідна сестра 43-річна Наталя Довженок: «Братіку, братіку, ти ж казав, приїду».

— Мені подзвонив якийсь його командир, не представився і сказав, що коли Ваня демобілізувався, пройшов чотири блокпости. Усі його кармани прощупали. Це ще раніше він її привіз. Хочуть зняти з себе відповідальність. Коли він їхав у серпні у відпустку, речі мені переслав. Вони стояли не розпаковані. Як усе сталося, передивилася, нічого там немає. Не один він везе зброю. Куди начальство дивиться? А потім на роботу приносять, хваляться. Страшно жить. Як можна було з гранатою пройти? Вони спиваються в тому АТО, п’ють безбожно. А тоді такі наслідки. Якби Ваня раніше привіз гранату, він би нею похвалився перед друзями, — сказала сестра.

Плакали колишня дружина Людмила, 12-річний син Сашко і 14-річна донька Вікторія. Вони приїхали з Вінниччини. Віку трусило від ридань. Діти вже років сім не бачили тата. А він їх фото возив на війні з собою весь час. Фотокартки ще малих і в телефоні.

— Коли Іван приходив у серпні у відпустку, збиралися приїхати, доки школи немає. Не вийшло. Домовилися, що приїдемо на осінніх канікулах. Не дочекався він нас, — втирає сльози вдова.

Батюшка відчитав, і запанувала тиша. «Ванічко, прощай, хороший ти був, сильний, сміливий», — сказала сусідка 79-річна Надія кузьменко.

— Свекруха була у мене немічна, я вже нездоляща. Попрошу Ванька, поможи бабу в хату завести. Він її на руки, заніс у хату, на полик посадив, — пригадує старенька.

Застукотіли молотки по кришці домовини. Втирали сльози односельці. Поминали Івана на кладовищі, за столом півтора десятка людей.

— Нормальний був мужик, та баран, що привіз гранату, — сказав 45-річний АТОшник Віктор Кузьменко. Вони служили в одному батальйоні, в різний час.

Односельці розповідали, що Івану мали вручити якусь медаль. Та він сказав, у Чернігів не поїду, хай передадуть через Козелецький військкомат. Йому ж не заплатили ні дембельських, ні АТОшних, ні зарплати за останній місяць. І не одному йому. Держава заборгувала Вороні десь 18 тисяч гривень. Він був не лише снайпером. Якось зимою говорив: «Грязюка, тягаю важкий кулемет, брудний, як чорт, помитися ніде».

Любу понесли ховать до її рідні. Батька, матері, брата і сестри Надії. Було три сестри Надія, Віра і Любов. Залишилася лише Віра. Надії не стало в 31 рік, була вчителькою. Плакала за сестрою Віра. Схиливши голову, стояв 31-річний син Петро. Він єдиний з п’ятьох дітей Люби був на похороні. Самий путящий. Допоміг ховати матір. Хоча від неї нічого доброго не бачив;

— Мене дід і баба змалечку виростили. Інші були по інтернатах. Батьки у нас різні. Люді ЗО років, покинула дітей на чоловіка і повіялася по світах. Уже років сім немає. Таня, їй 21 рік, народила і покинула дитя. У Наташі, якій 24, троє дітей. Андрію десь 17, він був у інтернаті. Всім хотілося допомогти, щоб жили нормально, не вийшло, — сказав Петро.

Доки гроб закопували, над могилою стояв Микола Петренко. Він і слова не проронив. Лише крупні сльози капали. Жінки між собою перешіптувались, що якось Люба після чужих поминок сказала: «Мо’, мене ніхто й не поховає». Аж бач, Любо, поховали, і красиво.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1533)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: