Як в Івангороді прощалися з Героєм

16 січня в селі Івангород Ічнянського району ховали 35-річного механіка-водія танка Станіслава Кривоноса. Він і двоє його бойових побратимів, теж із Чернігівщини, загинули 4 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу донецького аеропорту від прямого влучення ракети, випущеної із системи «Град». Двох загиблих поховали ще 31 жовтня. Тіло Станіслава повернули рідним лише 15 січня. І то тільки завдяки волонтерам.
А ще все село шоковане тим, у якій труні привезли героя. Зокрема, двоюрідний брат загиблого Вадим Шуба, не приховуючи сліз, запитував лише про одне: «Невже він не заслужив навіть нормальної труни?»

Зв'язок зі Станіславом рідні втратили 30 вересня

Минула зима для родини Кривоносів теж була трагічною. 12 січня провели в останню путь батька, а через рік прощалися з сином...
Станіслава мобілізували ще в березні 2014-го. Тож він - серед перших військових, які пішли захищати рідну країну. Яким він був, розповіла дружина його молодшого брата Ірина. Із сім'ї вона найчастіше спілкувалася з волонтерами, військовим комісаром і слідчими прокуратури, оформляла всі потрібні документи й організовувала похорони. 16 січня жінка вже ледь трималася. У жахливому стані була і згорьована мати Зінаїда Миколаївна. З того часу, як привезли закриту труну, вона не п'є, не їсть, лише голосить. Мати весь час вірила, що її середній синочок живий. Родичі зізналися, що останні два місяці не залишали Зінаїду Миколаївну саму. Жили з нею по черзі. Тож жінка ще якось опановувала себе, плакала хіба що в кухні й на вулиці, щоб ніхто не бачив.
- Стас жив разом зі старенькою матір'ю. Був її єдиним годувальником і опорою (Його брати із сім'ями живуть у Ніжині. - Авт.). Від мобілізації не ховався, не відкуповувався і навіть думки не допускав, що не піде до війська, - каже Ірина. - У той же день, як сільський голова приніс повістку, зібрав маленьку сумочку і побіг на автобус, щоб вчасно прибути до Ічнянського військового комісаріату.

Так і служив Батьківщині до трагічного 4 жовтня...

- Влітку Станіслав на кілька днів приїжджав у відпустку. Тоді і мого синочка, і свою донечку Олександру (14 січня дівчинці виповнилося 11 років. Із матір'ю Олександри Станіслав розлучений. - Авт.) водив на ставок купатися. Він був спокійним, виваженим, ніколи ні з ким не сварився, - зазначила Ірина.

Боєць майже нічого не розповідав рідним і друзям про війну.
- Єдине зауважив: не уявляю, як стріляти у живу людину, - продовжує розповідь Ірина. - Також ніколи не ділився, як вони там жили, що їли, пили, ні на що не скаржився. Коли останній раз від'їжджав, питаємо, що тобі з собою дати. Відповідає: «Банку сала». А що він візьме, коли особливо й брати нічого. Також перед поїздкою порадив матері: «Продай усе, тобі вистачить самої пенсії». Натомість ми до останнього вірили, що він повернеться, не збували корову і кобилу. А сусідці Стає казав: «Якщо мене уб'ють, матері заплатять 600 тисяч гривень». А вона йому: «Славичок, та не треба ж матері ті гроші, лише живий повертайся». Ось і чекали, відмовлялися вірити, що його вже немає. І не думали, що Стаса в такій труні привезуть, - плаче співрозмовниця. - У Дніпропетровську, де оформляли документи, мені показували фотографію гарної лакованої труни з ручками. Нам обіцяли, що в такій і привезуть тіло. А доставили ганебний ящик і прапор. Курчатам хіба що в ньому нестися, а не героя ховати. Невже домовину не можна було хоча б тканиною обшити? Думаю, державі байдуже до таких хлопців, як Станіслав, ідо його родичів.

Зв'язок зі своїм солдатом рідні втратили 30 вересня.
- 29 вересня увечері я з ним спілкувалася, - згадує Ірина. - Стас каже, забирають нас у Харківську область. Ми ще так зраділи, що не в донецький аеропорт, бо там саме пекло. Але незабаром він повідомив: «Ірко, нас обдурили, везуть туди, де стріляють. І матері він теж розповів, що обдурили, - з болем у серці промовила жінка.

Загинув солдат смертю хоробрих на полі бою. Однак про це родину довго не сповіщали. За словами Івангородського сільського голови Олександра Лікаренка, про те, що Станіслава вже немає, рідні дізналися від родичів його товаришів по службі.
- Військове керівництво мовчало, бо начебто через обстріли довго не могли дістати тіло з поля бою. А коли все-таки вдалося забрати рештки загиблого, треба було встановити, кому вони належать. Тож потрібна була генетична експертиза, - розповів сільський голова.

Вона тривала довго. Спочатку аналізи здала мати, а потім ще й дочка. Лише після цього фахівці дійшли висновку, що загиблий боєць - Станіслав Кривонос.
- Двох мертвих хлопців з їхнього екіпажу викинуло з танка. Тіла упізнала жінка загиблого танкіста Володі Кунденка з Талалаївського району. А Славика, казали, по кістках збирали, потім довго голову морочили тестами ДНК. Чого така тяганина, не знаємо. Перед виборами різні кандидати в народні депутати в село приїжджали. Ми їх просили про допомогу, але ніхто не відреагував. Можливо, якби вибори довше тривали, наша проблема швидше б вирішилася. Нині у мене три брати воюють за Україну і всі під Волновахою, а одного ось ховаємо, - горює двоюрідний брат покійного Вадим Шуба.

А представник Ічнянського військкомату Сергій Святний навіть не намагався приховувати свого обурення. Він їздив у Дніпропетровськ забирати тіло Станіслава. Як і будь-яку нормальну людину, найбільше військового вразило те, що спритники на людському горі ще й наживаються. Як не прикро, за це ніхто не відповідає і навряд чи відповість.
- Я не знав, що доставили таку труну. Коли її вантажили в автомобіль, ні Ірину, ні мене не допустили спостерігати, - зазначив пан Сергій. -Ми ж і 3230 гривень, які виділила сільська рада на ту труну, що Ірині на фотографії показували, заплатили. Нелюдському горі ще й грошей спритники заробили. У мене кролі вдома в ліпшому ящику живуть, ніж героя треба ховати. Соромно.

Поділився співрозмовник і іншими враженнями. Зазвичай про таке не розповідають. Так ось, майже за годину, що Сергій Святний перебував у морзі, туди привезли тіла трьох загиблих військових. А на хресті, який у Дніпропетровську встановили на могилі Станіслава, був викарбуваний номер -невідомий солдат №7661. Правда ж, моторошна цифра?



Волонтери і громада в біді не покинули. А влада?..

За словами родички загиблого Станіслава Ірини, у горі сім'ю підтримують лише волонтери й односельці.
- Райдержадміністрація нам нічим не допомогла. До неї ми зверталися через сільську раду. І військовий комісар теж просив, щоб допомогли пришвидшити генетичну експертизу, бо її результатів ми добивалися майже три місяці. Але благання не було почуте. Не виділила нам влада і транспорт, щоб привезти тіло Станіслава. Дуже ми злі на чиновників, - не приховує негативних емоцій Ірина. - Аби не волонтери, хоч збирайся і йди у Дніпропетровськ пішки.

Від жовтня зв'язок із Іриною Кривонос підтримувала громадська організація «Підприємець Ічнянщини», зокрема заступник голови організації Олена Бутурлим.
- Знаємо все: як аналізи ДНК робили, як документ оформляли, як зі слідчими родичі загиблого спілкувалися, - пояснює пані Олена.
До речі, слідчі - це теж окрема історія.
- Коли зателефонували до дніпропетровського слідчого Олександра Кухаря, йому, мабуть, це не сподобалося. Сказав: «Де ви взяли мій номер?». Телефонували і слідчому в Чернігів, але він теж відповів: «У мене немає часу спілкуватися з вами через кожні п'ять хвилин», - ділиться болем Ірина.


Станіслав Кривонос із побратимами під час служби  на Донбасі

Ось така шана і співчуття родичам героя.
- Перед Новим роком, коли вже остаточно стало відомо, що Станіслав загинув, потрібно було їхати по результати генетичної експертизи в Чернігів до слідчого. Часу на це відводилося обмаль - до шостої вечора треба владнати усі справи в обласному центрі, а вже наступного дня о восьмій ранку - бути в Дніпропетровську у військовій прокуратурі. Транспорт потрібно було знайти за лічені години. І громадська організація «Підприємець Ічнянщини» допомогла, - продовжує розповідь Олена Бутурлим. - Також треба було відвезти в Ічнянський військкомат документи, які Ірині видали в Дніпропетровську, щоб там зробили якісь відмітки. Далі потрібно прямувати на Гончарівськ. А звідти - знову на Дніпропетровськ, вже за тілом. І коли вдруге вирішували питання щодо автомобіля, яким доставлять загиблого героя, військовий комісар звертався до рай держадміністрації. Там відповіли, що в них немає на це грошей. Як так?! Адже кошти на поховання чи перепоховання загиблих в АТО мають бути. Зрештою, склалася така ситуація: воєнком просить адміністрацію, вона переадресовує цю проблему районній раді, а райрада звертається до нас. Тож транспорт організовував співзасновник нашої організації підприємець Гордійко. Єдине, райдержадміністрація знайшла пальне.

Натомість, за словами Івангородського сільського голови, 150 літрів солярки на поїздку до Дніпропетровська виділило сільськогосподарське товариство «Дружба-Нова».

Також ічнянські підприємці допомогли родині привести в належний вигляд труну. Щоб не соромно було ховати героя, який віддав своє життя не лише за ліпшу долю своїх рідних і односельців, а за кожного з нас, зокрема й чиновників, яким зручно сидиться в тепленьких владних кабінетах.

15 січня, коли привезли, так би мовити, труну з тілом Станіслава, активісти ГО «Підприємець Ічнянщини» приїжджали в Івангород.
- У голови організації Марини Паронко своя ритуальна крамниця. Тож ми взяли з собою те, чим можна було хоча б якось обшити цей ящик, щоб він став схожим на домовину для героя. Допомагали нам працівники крамниці. Закінчивши роботу, повернулися в Ічню опівночі, - повідомила Олена Бутурлим.


Т. в. о. ічнянського військового комісара Анатолій Пишко розповів, що в такі ящики тіла загиблих пакують згідно з євро-стандартами. Щоправда, назвати їх трунами язик не повертається.
- Ось такий євростандарт. Жах якийсь, - обурюється Анатолій Пишко. - Усі шоковані. У Дніпропетровську ж переконували, що тіло повернуть у гарній домовині. Але привезли що привезли. Цей ящик дуже важкий -250 кілограмів, із товстого металу. Відкривати його не можна. Чув, що згідно з новими стандартами ящики будуть ще довшими й ширшими, а відповідно ще важчими. Він запаяний і оброблений силіконом, щоб не просочувалася трупна отрута. Кажуть, були випадки, коли ящики відкривали, і від трупної отрути дві людини загинули.


Натомість представники ГО «Підприємець Ічнянщини» повідомили, що організація бере сім'ю Кривоносів під свою опіку. Зокрема, навесні перейматимуться встановленням пам'ятника на могилі Станіслава.
- Так само ми тримаємо постійний контакт із сім'єю загиблого військового із села Іржавець. Усі вже забули про вдову Ольгу з трьома дітьми. її підтримує лише наша організація, зокрема депутат обласної ради Борис Щербина. Він, коли має змогу, провідує цю родину. На жаль, ні райдержадміністрація, ні райрада не згадують про загиблих героїв і їхні сім'ї, - каже Олена Бутурлим.

Руку допомоги подали Кривоносам і односельці. Сільський голова Олександр Лікаренко зауважив, що в Івангороді рідних загиблого героя усі підтримують не лише добрим словом. Напередодні похорону організували збір коштів. Гроші вже передали матері. А місцеве сільгосппідприємство безкоштовно надало приміщення їдальні для поминального обіду, все потрібне для приготувань і продуктів на чотири тисячі гривень. А як інакше, біда - спільна.

І все це люди. Гадаю, у читачів виникло цілком логічне запитання: а що ж влада?
Добре хоча б те, що на похорон прийшов голова райдержадміністрації. І шкільним автобусом привезли духовий оркестр. Також Ірина Кривонос казала, що в райцентрі у сільського голови запитували, чи потрібні продукти для поминального обіду. Але все вже було організовано, тож від допомоги відмовилися. Оце, мабуть, і все.

«Це в місті героїв ховають з почестями, а у нас - тихо»

Проводжати Станіслава в останню путь прийшло все село - близько 800 жителів. І жінки, і чоловіки плакали, співчували рідним. Солдати ж із військової бази спочатку хотіли нести труну до кладовища на руках. Але вона дуже важка, а дорога слизька й далека - близько двох кілометрів, тож героя вирішили везти. Спостерігати за усім цим було важко й боляче. А тепер неймовірно тяжко писати про чоловіка у розквіті сил, якому б ще довго радіти життю, у минулому часі - любив, дружив, прагнув, мріяв...
Хоча сільчан душили сльози, вони не відмовлялися сказати слово про загиблого.
Зокрема, сільський голова Олександр Лікаренко охарактеризував Станіслава як хорошого і спокійного чоловіка.
- Він виріс у селі, і в армію його звідси проводжали, і на війну... Працював у місцевому сільгосппідприємстві трактористом. Був добродушним, земля йому пухом, - каже сільський голова.

Перша вчителька Станіслава Кривоноса, вона ж і директор Івангородської школи, Валентина Чорноног розповіла, що він дуже любив свою сім'ю, а особливо маму. І що довкола нього завжди гуртувалися друзі.
- Не доведи Боже таке переживати і матері, і всім жителям. Цей хлопчик був радістю для батьків. Навчався він посередньо, але був дуже відповідальним. Завжди чистесенький ходив. Душа болить за усіх матерів, чиї сини воюють на Сході, - змахнула сльозу педагог.

Попрощатися з героєм прийшли й старшокласники.
- Школярі обговорюють усі події, що відбуваються в країні: і Євромайдан, і військові дії на Донбасі. Сучасні діти наскрізь просякнуті духом патріотизму. Багато з них жалкують, що ще малі й не можуть поїхати боротися за свою країну, - каже Валентина Чорноног.
- Шкода матір, шкода хлопця, усіх загиблих і їхніх родичів, - підключилась до розмови Галина Шкуліпа. - Молодий хлопець, роботящий. Ще жити й жити. Забрали його у першу хвилю мобілізації. Ось тепер і сина нема, і матері жити не хочеться.
- Біда та й годі. На Україну така напасть, - жаліється Любов Гриценко.



А Світлана Шкуліпа зауважила: -Це у місті героїв гучно, з почестями ховають, телевізійні сюжети про них знімають, а у нас - тихо.
Вдалося поспілкуватися і з колегою Станіслава, колишнім однокласником Олександром Спецьким.
- Стас був дуже доброзичливим, не жадібним, завжди готовий поділитися останнім. Ніколи ні про кого не пліткував. Трудяга був, працював чесно, на совість, колективу не цурався. Пам'ятаю, коли приїжджав у відпустку, приходив у гараж. Про війну нічого не розповідав. Настрій у нього завжди був бойовий. З усіма однокласниками тоді зустрівся. Усе запрошував мене десь посидіти, поспілкуватися, пропустити по чарчині. Але мені ніколи було, саме роботи багато навалилося. Тепер жалкую, що не пішов із ним, - зітхнув чоловік.

Ось таким запам'ятали односельці Станіслава Кривоноса - світлим, добрим, щедрим, люблячим, відкритим. Рідні й друзі плакатимуть за ним ще не один день і місяць...
А я й донині не можу оговтатися від слів однокласника героя - Олександра:
- Воював за державу, а держава про нього забула. На жаль, такі нині реалії.

Однак впевнена, якби можна було повернути час назад, Станіслав все одно пішов би на неоголошену війну з російськими окупантами, бо не зміг би інакше. Україна ж у нас одна. Слава героям, Україні слава!

Ірина Осташко, тижневик «Деснянка» №4 (532)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.