В Ольги Литки, Ольги Науменко, Катерини Новікової і Марії Небрат із села Калиновиця, що входить до Варвинської об’єднаної територіальної громади, багато спільного. Пенсіонерки не лише односільчанки, майже ровесниці, колишні колеги, а й учасниці місцевого фольклорного ансамблю, якому понад чотири десятки літ! Дарма, що він не мас назви, якось не прижилася. Селяни звикли називати членів колективу просто - артистками. А репертуар у них - українські народні пісні, давні - колись їх сільські трудівниці часто співали, працюючи з ранку й до вечора на полях та луках. Виконували без музичного супроводу, чисті голоси лунали далеко на всі боки! Наразі почути такий спів вживу - справжня екзотика! Принаймні для тих, хто живе в місті й рідко навідується в українське село. Нам пощастило не лише послухати народний спів, а й поспілкуватися з калиновицькими зірками, що колись були незамінними трудівницями на колгоспних фермах.

НА ЗНІМКУ: Ольга Литка, Ольга Науменко, Катерина Новікова і Марія Небрат
Того дня, 28 липня, Калиновиця відзначала свій день народження - 238 років! На свято, до якого селяни ретельно готувалися, з’їхалося багато людей: земляки, діти та онуки місцевих жителів, сусідньої Григорівщини, Варви, інших куточків України. Всіх їх об’єднує минуле і рідна земля!
Місцева фельдшерка Наталія Хромеє-ва, яка очолює сільську ветеранську організацію, - чи не найголовніша організаторка свята. Людей у Калиновицькому старо-стинському окрузі знає, як кажуть, від малого до великого. Кожному телефонувала і запрошувала. Влаштувала виставку декоративно-прикладного мистецтва. Тут і вишиті ікони, і сорочки, обереги, ляльки, вироби з дерева, квіткові композиції... А яких Наталія Хромеєва пирогів з яблуками та маком напекла! Солодкі-солодкі!
Односільчани згадали щирими словами людей, які творили історію Калиновиці. Серед них - ветерани праці, найстаріші жителі (у старостинсысому окрузі четверю довгожителів): 91-річний Григорій Мозговий, 90-річні Ганна Соляник, Пелагея та Ганна Падалки. Пишається село не тільки своїми захисниками, на Сході України воював Юрми Погрібний, а й багатодітними сім'ями, що продовжують український рід: Панченками, Небратами, Онищенками. Газдиками. Науменками.
Такого смачнючого кулішу в Калиновиці точно ще ніхто не їв! За особливим рецептом його готували і пригощали всіх бажаючих козаки Прилуцького козацького полку.
Уявіть, у маленькому селі на Варвинщині навіть святковий феєрверк був!
Концерт тривав понад три години. Артисти на сцені заряджали усіх чудовим настроєм. Серед виступаючих - місцевий фольклорний колектив.
- Ми сьогодні на сцені тричі співали: «На городі верба рясна», «Льон всміхається» і «Зійшов місяць, зійшов ясний», - каже артистка Марія Небрат. у минулому колгоспний ветеринар, і знову затягує:
Зійшов місяць, зійшов ясний,
ще й вечірняя зоря.
- Куди, куди, милий, од'їжджаєш.
остаюся я сама.
- Уїжджаю, моя мила,
на проклятую війну.
- Пере... переночуй, мій миленький,
хоч цю нічку Зі мною.
- Ой. радий я, моя мила,
ще й чотири ночувать.
Та боюся, моя мила.
щоб шалона не взівать.
- Ти сам, милий, добре знаєш.
що я рано устаю.
Як за... як за-заспюають перші півні.
То я тебе розбуджу...
- А хто у вас найголовніший у ансамблі? - цікавлюся у бабусь, що присіли на лаві.
- Ми всі головні! - гуртом посміхаються. - Усі - рівні! Чи часто виступаємо? Коли гукають, тоді і йдемо. Носю не задираємо, ми - артистки місцевого масштабу!
- За висом найстарша я. - каже 78-рмма Ольга Литка, що колись важко працювала на птахофермі.
- Тоді - я. - відказує 77-річна колишня доярка Катерина Новікова. - У жовтні день народження... Усе моє життя - це праця. Маю орден Червоного прапора.
- То скільки ж ви років корів доїли? - як не запитати у трудівниці-передовички. місцевої знаменитості.
- З 16-ти літ на фермі! Років сорок доїла.., - витирає сльози бабуся Катя. - А тоді мені операцію зробили...та я все одно працювала. Куди кликали, туди йшла. Треба пійло телятам варити - варила, випасати корів - пасла, вичищати ферму - чистила. Хвости худобі мила, як порозпушую... Корівки у нас аж блищали від чистоти! Тоді ж як, люди все вручну робили. Молоді жінки носили у корівники на плечах у мішках і жом. і силос, і солому. Трамбували силосні ями кіньми. Наш вік дуже трудний, не було що їсти, що вдягнути та взути... Нічого не було! А тепер все є. та ось тільки здоров 'я вже немає.

- Ми молодості так і не пізнали. -каже Ольга Науменко. якій нещодавно виповнилося 77 років. - Я до самої пенсії доїла корів. Тоді думалося, що такими молодими будемо завжди! А життя пролетіло... Єдина нині відрада - пісня і наш ансамбль! Хоч і роботи повно вдома - у нас городи, господарство, завели качок, поросят, корівки є. - та репетиції ніхто не відміняв!
- Так! Хоч і болять ноги чи ще щось, все одно до Будинку культури поспішаємо! - оптимістично відказують разом артистки.
Взимку теж збираються. Холоднеча їх не лякає. Кажуть, що заклад інколи протоплюють.
- До таких температур сільські люди звичні. - розповідають бабусі. - А ми - тим паче!
Домашні справи виконують завжди з піснею, так робота у них спориться.
Єдине, що жінкам шкода. - це те. що фольклорний ансамбль з кожним роком залишають учасники, а нові не додаються:
- Колись нас багато було, тепер -жменька. З нами разом співають Галина Онищенко. Віра Зеленська. Ольга В'юницька. Таїсія Хромесва. Все ж люди старіють, потихеньку відходять у інший світ... Молодих не дуже цікавить участь. А ось послухати нашу творчість завжди приходить багато людей!
Співають калиновицькі артистки переважно українські народні пісні. Без музичного супроводу і з ним. Звуть підіграти товариша-гармоніста Петра Покорм’яка. Концертні костюми жінкам видали давно у сільському Будинку культури, але виглядає вбрання, як нове.
- Бережем, - проводить руками по спідниці Марія Небрат, яка у грудні відзначатиме 70-річний ювілей. - А хустини - домашні Такого добра у сільських жінок вистачає. Колись на них заробили!
Донька пані Марії Ніна Гаценко теж гарно співає, має сильний голос, а ще вона художній керівник сільського Будинку культури.
- У всіх нас чотирьох чоловіки на тому світі давно, - продовжує Марія Небрат. -Ольга Литка, правда, майже як три роки прихистила Василя Тімченка зі Срібного - чоловіка покійної сестри. Вони живуть не як подружжя, а просто живуть. Обоє діти війни. Для Олі. як і для всіх сусідських жінок. він незамінний помічник: і коси клепає, й сапки гострить, і граблі майструє, й ножі виготовляє. Словом, підтримка.
У Катерини Новікової батько загинув на війні. їх трьох виростила мама.
- Чоловіка мого не стало, коли мені сорок було. - каже бабуся Катя. - Рано вранці колгоспних корів доїла, а тоді бігла додому поратися. Народила і виховала трьох дітей, діждалася шестеро онуків і четверо правнуків.
-Ау мене двоє дітей, четверо онуків і один правнук, - пишається собі Ольга Науменко.
- Діти - то велике щастя! Але й добре, що у нас віддушина є - фольклорний ансамбль! - каже Ольга Литка.
- Як дзвонять із клубу і просять виступити. завжди відповідаємо, як молоді: «Пусти мене, моя мати, на вулицю погулять», так нам - поспівати на сцені. Вважаємо, що вдома засиджуватися не варто, треба більше бути між людьми. Може, й довше проживемо?! - розмірковує Марія Небрат.
- Господи, хоч би мені ще не вмерти, а ще трохи допомогти дггям та онукам, - просить орденоноска Катерина Новікова.
- Ми всі хочемо, щоб нащадки жили ліпше нас, - додає Ольга Науменко. - А ще, аби українська народна пісня лунала далеко-далеко на всі боки!
Нехай так і буде!
Лариса Галета, "Деснянка" №31 (716) від 9 серпня 2018
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.